АНОНС: Ранній автограф Симона Петлюри

Документ експонуватиметься в Будинку Миколи Лисенка з 23 по 31 травня 2023 року.

Про це інформує Музею видатних діячів української культури.

Уперше з фондів Музею видатних діячів української культури буде представлено маловідомий автограф Симона Петлюри 1903 року.

Це один із найбільш ранніх із зафіксованих документально підписів видатного українського політика і військового діяча, що досі не публікувався і не демонструвався публіці. Міститься він на колективному вітальному листі композиторові Миколі Лисенку з нагоди 35-річчя його творчої діяльності від української громади Катеринодара (Кубань), активним учасником якої Симон Петлюра був на той час (грудень 1903 року). Ймовірно, він також є автором вітальної адреси.

Окрім того, на заході ви зможете:

- дізнатися більше про зв'язок Симона Петлюри із композитором Миколою Лисенком

- побачити партитуру забороненої тодішньою російською цензурою кантати Миколи Лисенка "Б'ють пороги", через виконання якої Симона Петлюру вигнали 1901 року з Полтавської духовної семінарії

- побачити рідкісні автографи інших підписантів вітального листа до Миколи Лисенка, відомих українських діячів Кубані: Степана Ерастова, Кузьми Безкровного, Миколи Рябовола, Степана Манжули, Івана Ротара, Володимира Скидана, Степана Глазуненка

- побачити оригінал вітального листа до Миколи Лисенка від Соломії Крушельницької

Провела пошукову роботу у фондах Музею та ініціювала показ раритету наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАНУ, засновниця Інституту Леонтовича Тіна Пересунько.

Подія приурочена до річниці з дня народження і смерті Симона Петлюри (22 травня 1879 року – 25 травня 1926 року) і є частиною проєкту "Петлюра і культура", ініційованого Інститутом Леонтовича, за співпраці із Музеєм видатних діячів української культури з відзначення у 2024 році 145-річчя з дня народження Симона Петлюри.

 

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.