Премію імені Георгія Ґонґадзе цьогоріч отримав Павло Казарін. ВІДЕО

Лауреатом цьогорічної премії імені Георгія Гонгадзе став публіцист і телеведучий, журналіст Павло Казарін.

Церемонія нагородження транслювалося наживо на суспільному телеканалі "UA.Культура".

 

"Ми живемо у реальності, коли за нашу свідомість борються всі, і цю різницю між реальністю та уявою людей про реальність намагаються збільшувати як окремі "фріки", як окремі політики, так навіть і цілі держави.

У нас насправді є багато приводів, щоб програти, але я не бачу жодного приводу для того, щоб складати зброю. Тому що перемагати, коли ти є у більшості, це дуже легка справа, а перемагати, коли ти є таким "андердогом", можливо, це і є справжнє діло, якому ти можеш присвятити своє життя.

Дезертувати не будемо саме тому, що це було б нечесно та нечемно по відношенню до людини, ім'я якої носить ця премія. Саме тому залишаємось на місцях та працюємо!", - зазначив у промові лауреата премії Казарін.

Також фіналістами цьогорічної премії були засновник "Телебачення Торонто" Роман Вінтонів (більш відомий як Майкл Щур) та засновник проєкту Ukrainer Богдан Логвиненко.


Довідково. Премія імені Георгія Ґонґадзе заснована 2019 року PEN Ukraine у партнерстві з Асоціацією випускників Києво-Могилянської бізнес-школи та виданням "Українська правда".

Мета Премії – підтримати журналістів, які не бояться викликів, здатні знаходити інноваційні способи доносити інформацію, сприяють впровадженню ліберальних реформ в Україні, відкривають нові можливості для цілого медіасередовища, спроможні створювати сталість у тому, що роблять, лишаються вірні професійним принципам і цінностям.

Сума винагороди для лауреата складає 100 тисяч гривень.

Премія вручається щороку 21 травня, у день народження Ґонґадзе. Першим лауреатом став Вахтанг Кіпіані.

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.