Спецпроект

Архів Світличної (1970-80-ті роки) прибув із США в Україну

Архів української правозахисниці та громадської діячки Надії Світличної прибув в Україну. У Центральний державний архів літератури у Києві їх передала родина Надії Світличної.

Про це повідомляє Радіо Свобода.

На думку фахівців, архіви Світличної дадуть змогу вивчати історію дисидентського руху в Україні. Архів Надії Світличної нараховує понад чотири тисячі документів.

До повернення архівних документів долучились українські та американські дипломати й науковці. За словами заступника міністра культури Тимофія Кохана, серед архівів є переписка Надії Світличної з українськими політв'язнями, її доповіді для міжнародних правозахисних організацій та літературні твори.

Дослідження архівів Надії Світличної важливі для вивчення дисидентського руху, каже її соратник, правозахисник Василь Овсієнко.

"Якби Надійчин архів увесь перевезти, тут би знайшлося кілька людей, котрі б роками сиділи і все те розбирали. А ми, доки є живі, могли б їх дещо проконсультувати, бо то матеріали Гельсинської групи з прав людини через Надію ішли на захід", - говорить Овсієнко.

Українська Гельсинська група - 40 учасників і 550 років неволі

1973 року за активну участь в Українській гельсинській групі з прав людини Надію Світличну засудили до 4 років ув'язнення. Покарання вона відбувала у Мордовських концтаборах.

А у 1978 році Світлична виїхала до США. Там вона опікувалася долею радянських політв'язнів та відродженням української державності. Тривалий час Надія Світлична працювала на Радіо Свобода у Нью-Йорку, редагувала "Вісник репресій в Україні".

"У 60-і роки ми були молоді, звичайно, були ідеалісти, і мрійники. Чи це були мрії про незалежність? Мені здається, що то би було зависоко і забагато. Я особисто, мабуть, не дуже й вірила, що це станеться за мого життя. Але мрія була така. Слава Богу, дожили!" - згадувала Надія Світлична.

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.