Ми з сестрою - перше серед чотирьох поколінь жінок у нашій родині, яке має можливість реалізуватися професійно. У моєї прабабусі цієї можливості не було через більшовиків, які прийшли в Крим. Все націоналізували та забрали. У бабусі - через депортацію. Їх вислали на Урал, де довелося працювати на лісовиробництві. А через два роки - збирати бавовну в Узбекистані. Мама не змогла вступити в медичний університет, бо ми були небажаними та «квотними» і треба було йти на угоди з совістю.

Якби я існував у вакуумі, то сказав би: волію бачити Дніпрові схили без неї, як і більшість історії Печерська, поки радянський монументалізм не вирішив перетворити Київ на те, чим він великою мірою досі є зараз. Так само, як волію бачити старовинний Хрещатик, відсутність Воздвиженки чи трамвайні колії там, де вони були колись. Тільки більш емоційно, бо тут вся історія Другої світової, моєї родини, колективної пам'яти моєї родини та інших родин, вся історія мого ставлення до СРСР і Росії, до монументалізму і соцреалізму та всіх тисяч контекстів, пов'язаних для мене із питанням цієї Баби з Мечем.

Спогади про Крим - завжди у спілці із звичною літньою спекою, коли епоха кондиціонерів ще не почалася і 30-35 за Цельсієм не дратували, а сприймалися, як належна риса сезону, відпустки, красивої шкіри, як в мулатки, жартів на роботі "ану покажи засмагу", адже мільйонів фото з гаджетів ще не було. А ще була абсолютна віра, що хоча б два тижні такої кримської спеки обов'язково врятують восени та взимку від будь-яких сезонних вірусів. А ще яке ж море без шторму? Саме на морі сильний вітер – це перш за все сильний шторм.

Як і будь-який інший пам‘ятник чи монумент, «Родіна-мать» несе ідеологію свого часу. В цьому разі радянський міф про велику перемогу у «вєлікій атєчєствєнній війні». Оскільки у створенні самого об‘єкта брали участь митці (Євген Вучетич і Василь Бородай), які закладали в образ власні сенси (хоча виконували партійне замовлення), ми можемо віднайти в цьому творі мистецтва асоціації з певною традицією, в якій ці митці були сформовані (Оранту, Лесю Українку чи загалом збірний образ України як жінки).

Змінити кольори з червоного на жовто-блакитні, повдягати вишиванки, начепити тризуби, навіть постирати з мапи російські топоніми чи поприбирати сотні російських пам'ятників без очищення від російських цінностей, смислів і російської мови, яка їх ословлює – це не деколонізація, а самообман, дуже небезпечний самообман, бо така ерзац-деколонізація прирікає нас на вічне повернення імперії, повернення від якого не ґарантує навіть перемога над ворогом на фронті і відновлення територіяльної цілости Української держави.

Не торкатимусь мистецької цінності монументу і того, як він вписаний у ландшафт київського правого берега. Бо це питання смаку і сприйняття. Моє власне почалося з фрази Івана Миколайчука, сказаної десь в середині 80-х на балконі його будинку на Березняках: «Таки вкрала у мене Київ Клепана мать».

Санкції Москви проти окремих науковців відкривають перед науковою спільнотою унікальну можливість поставити незручні питання, яких вона здебільшого воліла уникати.

Про архаїчне Трипілля знають усі: і про пречудові різнокольорові розписні посудини цієї культури, і про трипільські протоміста-мегаполіси із населенням до 70 тисяч мешканців, і про те, що Трипільська культура проіснувала чи не найдовше, з усіх відомих на сьогодні в Європі, енеолітичних культур. Є, правда, один нюанс, а саме: хто і де вперше відкрив Трипільську культуру. Якщо загуглите цю тему, то вам одразу висвітить, що пам’ятки Трипілля відкрив Вікентій Хвойка у 1893-1894 роках на «Кирилівських висотах» у Києві та біля села Трипілля поблизу Обухова на Київщині. Чи існує якийсь інший погляд на те, хто і коли вперше її відкрив?

Наша ключова світоглядна проблема - короткозорість і вузький часовий горизонт мислення. Наші еліти здебільшого короткозорі. Але й люди також. Політики мислять в категоріях політичного сезону. Люди і поготів - в категоріях сьогоднішнього дня. Результат завжди буде однаковий. З таким підходом ми завжди програватимем тим, хто мислить у категоріях десятиріч чи сторіч.

Поблизу монументальної будівлі Київського університету та південної огорожі старого Ботанічного саду пролягають затишні вулиці з давніми назвами – Тарасівська, Паньківська, Микільсько-Ботанічна. У липневій книжці «Літературно-Наукового Вістника» рівно 115 років тому було уперше висловлено цікаву версію походження цих топонімів. Її оприлюднив редактор часопису Михайло Сергійович Грушевський в публікації «Не пора» під рубрикою «На українські теми», де йшлося про виховання національної самоповаги попри утиски влади.

Моя перша мова - російська. Вона звучала всюди навколо в моїх рідних Черкасах, де з 33-х шкіл була лише одна з українською мовою викладання. Але ще 1990-го я малював у зошиті тризуб і читав «Історію» Грушевського. Я повноцінно оволодів українською завдяки семінарії Української Церкви. Я - жертва русифікації, але не змирився з цим, а за власним переконанням змінив те, на що мене прирекла імперія зла.

У 2021 році в Словацькій Республіки відбувся перепис населення, який нам цікавий з кількох поглядів. Адже це наш безпосередній сусід, в якому діє помітна українська меншина.

Пан Леонід виглядає добрим чарівником. Ви приходите до нього у видавництво "Дух і Літера", він радо вітає вас, так само радісно посміхаються його молоді (ще молодші, ніж Леонід) співробітники. Ви сідаєте за стіл, і перше, про що запитує керівник видавництва, чи не хотіли б написати книжку? Ну, скажімо, про Івана Миколайчука? Чи про Олександра Довженка?

Перше враження, коли я перечитала усю суму аргументів у стилі: "яке ще фінансування музею Голодомору, коли треба дрони", підкріплену повним ігноруванням факту, що кошти на "цивільні" потреби неможливо перекинути на військові, позаяк ці "цивільні" кошти надані союзниками під конкретно "мирні" цілі, сформулювалося у дещо цинічному питанні:"Кожна людина може померти у будь-яку мить - то що, не народжувати і не виховувати дітей? Кожна споруда може завалитися будь-коли - то що, не будувати?". А потім спохопилася - гов, кобіто, та ж ти оце "проїжджаєшся" не по чому іншому, як по наслідках у головах твоїх земляків Голодомору, як геноциду.

Пригадую, Василь Овсієнко щиро сказав: “Якщо мені гарантують, що завтра буде Самостійна Україна, я готовий сьогодні дати відрубати собі голову”. Тоді я гостро запитав: “Пане Василю, а якщо вам скажуть: завтра буде Самостійна Україна, але для цього ви повинні позбавити життя ворога. Ви зробите це?”. Овсієнко чесно визнав, що не здатний убити ворога. Я був вражений і обурений…

30 років тому (27.07.1993) Грузія, Росія та гудаутський режим Ардзінби підписали Сочинську угоду про припинення вогню в Абхазії та механізм контролю за його дотриманням.

В останні місяці парламенти ключових західних держав визнали Голодомор 1932-1933 року геноцидом українського народу. А отже, ми маємо нарешті відрефлексувати цю трагедію належним чином. Мати свій якісний музей, але рулити там очевидно мають не Ткаченко з горбуновими і осадчими. А історики, науковці і люди з дуже хорошим естетичним смаком. Я готова витратитись на це. Бо це інвестиція у майбутній фундамент української історії та державності.

…В Алжирі в Сахару ми поїхали маленькою групою, махнули 1200 км, дорогою спостерігали весь кліматично-географічний калейдоскоп Алжиру – від ніби карпатських вологих лісів, оповитих туманом та дощами до, власне, пустелі, справжньої, з неймовірно красивими дюнами. Як з журналу National Geographic. І навіть красивіше!

Дмитро Рибаков міг бути ідеальним пресофіцером, але він обрав найважчий та найвідповідальніший шлях на війні - став піхотинцем у бригаді прориву, тим, хто очолює прорив та йде першим.

Не знаю, чи годиться таке говорити про загиблого на війні Героя, але Астамур Гумба на фото виглядає геть не по-воєнному. У цьому й полягає страшна драма: інтелігентний молодий хлопець в окулярах, мудрий, спостережливий і трохи меланхолійний погляд – видно, що це людина делікатної вдачі. Ось він на фото у військовій формі з собакою на колінах – усміхнений, лагідний, добрий. Добряк-філософ, який зціпив зуби й пішов воювати, хоча йому б читати, мандрувати, кохати… То була наша перша втрата. На жаль, згодом таких втрат було ще багато...