Перше враження, коли я перечитала усю суму аргументів у стилі: "яке ще фінансування музею Голодомору, коли треба дрони", підкріплену повним ігноруванням факту, що кошти на "цивільні" потреби неможливо перекинути на військові, позаяк ці "цивільні" кошти надані союзниками під конкретно "мирні" цілі, сформулювалося у дещо цинічному питанні:"Кожна людина може померти у будь-яку мить - то що, не народжувати і не виховувати дітей? Кожна споруда може завалитися будь-коли - то що, не будувати?". А потім спохопилася - гов, кобіто, та ж ти оце "проїжджаєшся" не по чому іншому, як по наслідках у головах твоїх земляків Голодомору, як геноциду.

Дмитро Рибаков міг бути ідеальним пресофіцером, але він обрав найважчий та найвідповідальніший шлях на війні - став піхотинцем у бригаді прориву, тим, хто очолює прорив та йде першим.

Не знаю, чи годиться таке говорити про загиблого на війні Героя, але Астамур Гумба на фото виглядає геть не по-воєнному. У цьому й полягає страшна драма: інтелігентний молодий хлопець в окулярах, мудрий, спостережливий і трохи меланхолійний погляд – видно, що це людина делікатної вдачі. Ось він на фото у військовій формі з собакою на колінах – усміхнений, лагідний, добрий. Добряк-філософ, який зціпив зуби й пішов воювати, хоча йому б читати, мандрувати, кохати… То була наша перша втрата. На жаль, згодом таких втрат було ще багато...

Свого часу, коли Іван Дзюба написав "Інтернаціоналізм чи русифікацію?" і її почали перекладати різними мовами – якось російський переклад потрапив до російського історика – з тих, кого прийнято вважати "ліберальними". Текст, в якому Дзюба пояснював по-суті колонізаторську політику радянського керівництва (справу успадковану ще з часів російської імперії), пояснював проблему русифікації і по-суті стирання української національної ідентичності – російський історик назвав "первобитно-каменной постановкой вопроса".