Як українці посміли себе захищати?!

Історія з стареньким дивізійником Ярославом Гунькою і канадським парламентом показала ще раз, не лише те, як багато в світі українофобів і яке сильне з них лоббі, але й те, як багато серед українців тих, які не знають своєї історії і ладні йти на поводу будь-якої адженди, будь чиїх інтересів, лише не своїх національних.

 

Від початку повномасштабної війни багато людей із заходу - Канади і Америки, до яких я зверталася стосовно допомоги для війська відмовляли, аргументуючи це тим, що вони війську не допомагають.

Навіть, коли йшла мова про медичне забезпечення, а не бойове. З тих самих причин більшість міжнародних і діаспорних організацій зібрані для України кошти вкладати і вкладають в гуманітарні потреби, типу щоб не підтримувати війну.

Хоч це цілковитий абсурд, бо кількість цих гуманітарних потреб зростатиме з кількістю цивільних жертв, якщо не вкладати в озброєння. Всі це знають, але так побудований сучасний світ популізму і лицимірности.

Деякі люди, в тому числі з діаспори, мені прямо казали, що вони не можуть дати на військо, бо то піде на вбивство, навіть якщо ворогів, але ж не все так однозначно, бо в українській армії багато фашистів і антисемітів. І далі по методичні для іноземних користувачів.

Те, що українські військові, волонтери, загалом, усі, хто активно задіяні в обороні Україну ( наголошу, обороні, тобто захищаються від наступу на своїй території) - нацисти і радикали для багатьох західних кіл це ні для кого не новина. Ба більше, історично так склалося, що усі наші попередні намагання себе захищати зі зброєю в руках викликали такі самі питання - як українці посміли себе захищати?!

Питання, яке лунало під час Першої Світової війни, стосовно різних українських військових формацій в часі Другої Світової війни і досі звучать. Як вони посміли себе захищати інакше, ніж їм санкціоновано- спрогнозовано-домовлено поза їх спинами?!

Історія з стареньким дивізійником Ярославом Гунькою і канадським парламентом показала ще раз, не лише те, як багато в світі українофобів і яке сильне з них лоббі, але й те, як багато серед українців тих, які не знають своєї історії і ладні йти на поводу будь-якої адженди, будь чиїх інтересів, лише не своїх національних.

Я за те, щоб називати речі своїми іменами і щоб визнавати свої історичні невдачі. Але вивчати і дискутувати складні історичні теми, визнавати свою вину, там де вона є і просто битися в груди і посипатися попелом, бо це відповідає пануючій парадигмі, бо всі від тебе того очікують - це різні речі.

Радянська, пізніше російська пропаганда працювала десятиліттями, щоб очорнити петлюрівців, ОУН-УПА, дивізійників, так само, як працює зараз над тим, щоб робити з сучасних українських захисників бандитів і ґвалтівників. Росія десятиліттями (століттями, насправді) вкладала в розпалювання українсько-польської ворожнечі, спекулюючи темою Волині, акції Вісла і т. д., десятиліттями Росія вкладала в образ будь якого українського патріота і націоналіста як нациста, антисеміта і терориста. І продовжує це робити.

Тому, перш ніж закидати кізяками себе самих, каменувати власних борців за волю - сьогоднішніх чи з минулого - потрібно задуматися, чи я дійсно знаю історію про яку йде мова, чи маю достатньо інформації, фактів і розуміння контексту, щоб це робити? Чи я не вторую чужим і часто ворожим наративами?

Яко ілюстрація - одна з найбільш відомих знимок прощання з коломийськими добровольцями, які зголосилися до Дивізії виборювати незалежність України. Цікаво, що ті усміхнені молоді люди, як і старенький ветеран Ярослав Гунька воювали з тим самим ворогом, що і наші захисники сьогодні - з російським окупантом. Можливо бодай цей факт нас змусить замислитися, а не сліпо ретранслювати дурниці?

Ірина Цибух: Посмертний лист Ірини Цибух

Журналістка, медик добровольчого батальйону "Госпітальєри" Ірина Цибух із позивним "Чека" загинула на фронті 29 травня, їй було 25 років. Посмертний лист опублікував брат Ірини Юрій.

Петро Долганов: "Зміщення акцентів", чи пошук істини? Якою має бути українська відповідь на інструменталізацію пам’яті про Голокост під час війни

Успішний і вільний розвиток студій Голокосту – вже сам по собі засвідчуватиме абсурдність аргументів кремлівської пропаганди. Детальніше вивчення тих напівтонів, до інструменталізації яких часто вдаються російські пропагандисти, – чи не найкраща "зброя" в контрпропагандистській діяльності.

Тетяна Терен: Утойя - острів збереження пам'яті

22 липня 2011 року норвезький правий екстреміст Андерс Брейвік убив 77 людей. Восьмеро загинуло під час вибуху бомби біля будівель парламенту в Осло, ще шістдесят дев'ять Брейвік убив того ж дня у молодіжному таборі на острові Утойя неподалік від Осло, перевдягнувшись у поліцейського. Це найбільші втрати в історії Норвегії після Другої світової війни. Нині острів позиціонує себе насамперед "як місце для збереження пам'яті і продовження життя".

Артем Чех: Безликий далекий траур

Велика сіра трагедія, глевка маса болю і страждань, список дрібним шрифтом нікому не відомих, нікому не потрібних, приречених на забуття. І добре, що забудуть не всіх. Але й не всіх пам'ятатимуть. Так є. І це ок. Хоч і хотілося б знати і пам'ятати усіх.