Завжди виважений, спокійний, відповідальний за слова та людей, він керував своїм прикладом. Кар'єру в армії Баранов зробити не зміг би - він ніколи не принижував підлеглих, і ніколи не дозволяв принижувати себе, був нетерпимий до брехні. Після демобілізації Віталій створив громадську організацію, щоб зберегти пам'ять про своїх побратимів, він брав участь у багатьох громадських акціях прямої дії. Віталій не сумнівався в тому, що буде війна, і розумів своє місце на ній.

Багатолітній російський агент у рясі під легендованим прізвиськом "Августін", а насправді Адам Іванович Маркевич напялив на себе український камуфляж, почепив нарукавний знак бойового медика і поїхав на схід України по підрозділах Збройних Сил України з ймовірно розвідувальною задачею від своїх кураторів з Москви.

На фронті під Курдюмівкою на Донеччині загинув фотограф Володимир «Джон» Миронюк. Йому було 59 років. Свій останній репортаж він робив на позиції української піхоти, яку окупанти атакували кілька днів.

Історія з стареньким дивізійником Ярославом Гунькою і канадським парламентом показала ще раз, не лише те, як багато в світі українофобів і яке сильне з них лоббі, але й те, як багато серед українців тих, які не знають своєї історії і ладні йти на поводу будь-якої адженди, будь чиїх інтересів, лише не своїх національних.

У США над Білим Домом вітер колише два прапори. Перший – зрозуміло, американський державний, з зірками та смугами. А другий під ним – майже повністю чорний. Невеликий, але помітний. І коли президент США, або будь-хто з його гостей дивиться на Білий Дім, він бачить маленький чорний прапор і згадує. Згадує, що не всі американські військові повернулися додому.

Початок березня 2022. Одне з небагатьох фото зі станції Зачатівка Волноваського району, стою на позиції за РПК у касці командира взводу, який загинув днем перед тим. Силам 503-го батальйону та нашої роти 140-го окремого батальйону морської піхоти вдалося тиждень у абсолютній меншості стримувати наступ 3-4 бтгрів окупантів, які пройшли кілька сіл на північ від Маріуполя і намірялися захопити Волноваху та решту Донеччини і Запорізької області.

Події роману, який я так і не встиг дописати через початок широкомасштабного вторгнення росії в Україну, відбуваються в Америці 1863 року. Головний герой, українець, проходить певний шлях від Вірджинії до Міссурі, дорогою зустрічаючи диваків, солдатів, дезертирів, біглих рабів та інших мешканців, що населяли тоді континент від Аппалачів до фронтиру. Ця історія мала стати книжкою ще рік тому, ну а я мав здійснити свою мрію: проїхати шляхом мого героя від Фронт-Роял, Вірджинія до Озарк, Міссурі. Однак щось пішло не так. А, стривайте… Росія вирішила вкотре знищити державність України!

По дорогах пролітають машини, обдаючи духом відпрацьованого палива. На броні піхота. Не зовсім така, як часто в тік-току. Заспані хлопці і мужики, із згорілими від сонця обличчями в щетині, заспаними очима і намагаються зігрітись в спальниках прямо на броні. Стою і махаю рукою тим мужикам, мовляв, "Вдалого полювання!". На кожній машині свіжо намальовані білі хрести, новий знак нашого війська. Я не знаю хто його придумав, але це сильно. Нагадує справді якийсь похід хрестоносців проти нечистої сили. Вдалого полювання вам, задайте жару!