Проспект Жукова у Харкові знову став Григоренка

Харківська міськрада програла суд

Другий апеляційний адміністративний суд не задовольнив апеляційної скарги Харківської міської ради у справі про перейменування проспекту Григоренка на проспект Жукова.

Відповідну постанову колегія суддів винесла 15 лютого, повідомляє кореспондент Суспільного з судової зали. Суд оголосив резолютивну частину, повний текст складуть до 25 лютого. 

 

"Суд постановив: апеляційну скаргу Харківської міської ради залишити без задоволення, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 18.06.20 по справі [...] — залишити без змін", — оголосив головуючий Ігор Ральченко. 

Суд залишив у силі рішення суду першої інстанції від 18 червня 2020 року, яким визнано протиправним та нечинним рішення Харківської міської ради від 26.02.2020 року №2075/20 про перейменування проспекту Григоренка на проспект Жукова.

"Рішення на нашу користь, мотивувальну частину отримаємо трохи пізніше. Допускаю, що суд керувався тими самими аргументами, що й суд першої інстанції, що іменем маршала Жукова не можна називати топоніми у місті Харкові, що він таки був міністром оборони, те, що ця людина обіймала саме політичну посаду", — прокоментував позивач — представник ВО "Свобода" Андрій Коломійцев. 

Постанова набирає сили з моменту оголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом 30 днів з дня складення повного тексту рішення.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.