В Харкові встановили пам’ятник Папі Римському Івану Павлу II

23 жовтня 2021, в Харкові поруч з катедральним собором Успіння Пресвятої Діви Марії на вул. Гоголя, відбулось урочисте відкриття і освячення пам’ятника першому Папі-слов’янину, відданому другові України, найбільшому державному діячеві світу останньої чверті ХХ століття святому Івану Павлу II.

Ця урочиста подія відбулася з нагоди 20-ліття душпастирського візиту Понтифіка до України та 30-ліття відновлення структур Римсько-Католицької Церкви в Україні, яке відбулося саме в часи його понтифікату, повідомляє Харківсько-запорізька дієцезія РКЦ.

 

Відкрив пам'ятник ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії єпископ Павло Гончарук за участю єпископа-помічника Яна Собіла та численного духовенства.

На церемонії відкриття монумента були присутні почесні гості: екзарх Харківський УГКЦ Василь Тучапець, єпископ Харківський і Богодухівський ПЦУ Митрофан Бутинський, Генеральний консул Республіки Польща у Харкові Пьотр Стаханчик, директор департаменту по роботі з громадськими об'єднаннями Харківської міської ради Нікіта Стєрін.

Щойно відкритий і освячений монумент – бронзова фігура у папському облаченні на гранітному постаменті (загальна висота монумента сягає двох метрів).

Автор та виконавець пам'ятника – харківський скульптор Володимир Райченко. А споруджено його на кошти меценатів – власників компанії "Дорбуд" (м.Дніпро) Олександра Полтавця та Єжи Станіслава Филипа.

"Нехай Святий Іван Павло випрошує у Господа всі необхідні благодаті для нас усіх: не лише римо-католиків, греко-католиків, але для усіх християн, усіх людей доброї волі, погляд яких спочине на цьому пам'ятникові. Нехай він випрошує миру для нашої України, злагоди для країни та міста"- звернувся до присутніх на церемонії єпископ Павло Гончарук.

Після освячення пам'ятника всі гості події взяли участь у подячній Святій Месі, яку очолив ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії єпископ Павло Гончарук.

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.