Влада Харкова вирішила встановити меморіальну дошку колишньому начальнику КҐБ області

Виконком Харківської міської ради 28 серпня, прийняв рішення про увічнення пам’яті колишнього начальника Управління КҐБ Української РСР по Харківській області (1980-1987 рр.), до того – діяча ЛКСМУ (1958-1963 рр.), а після – начальника столичного управління КҐБ (1987-1991 рр.) Юрія Шрамка.

Меморіальну дошку цьому діячеві планують відкрити на будинку №8 по вул. Свободи у центрі Харкова, де той проживав з 2001 по 2009 роки. Про це ХарківTimes стало відомо з повідомлення прес-служби Харківської міської ради.

 

Таке рішення прямо суперечить як духу, так і букві Закону України "Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборону пропаганди їх символіки".

Згідно із цим законом, символікою тоталітарного режиму, крім усього іншого, є "зображення, пам'ятники, пам'ятні знаки, написи, присвячені … співробітникам радянських органів державної безпеки всіх рівнів".

В Законі також йдеться про осіб "які займали керівні посади у вищих органах влади й управління СРСР, УРСР та інших союзних республік", увічнення пам'яті яких також прирівнюється до пропаганди тоталітарних режимів.

Цим критеріям Шрамко також цілком відповідає, оскільки у 1961-1963 роках завідував відділом у ЦК ВЛКСМ, а посаду начальника управління КҐБ по Харківській області змінив на аналогічну, але вже у столичній, Київській. Взагалі в органах радянської держбезпеки доблесний генерал Шрамко чесно відпрацював з 1963 по 1991 рік.

Він був "гебешніком" у роки, коли в Україні були репресовані Василь Стус, В'ячеслава Чорновол, Івана Дзюба і багато інших вірних синів і дочок українського народу.

Саме за головування Шрамка, в 1981 році, в Харкові були заарештовані та засуджені до семи років таборів правозахисник Генріх Алтунян, лікар-психіатр Анатолій Корягін, історик Євген Анцупов.

Саме "під крило" до Шрамка, під гласний нагляд КҐБ був засланий в 1983 році до с. Безлюдівка Харківської області поет Степан Сапеляк, який відбув п'ять років у таборах і в'язницях й три роки заслання на Колимі.

При Шрамку у Харкові пройшли кілька ганебних "єврейських процесів" – судів над євреями-відмовниками Олександром Парицький (1981), Юрієм Тарнапольським (1983) та Євгеном Айзенбергом (1985).

Саме у роки, коли генерал Шрамко керував у Харківській області державною безпекою, процентна норма для євреїв, що вступають до вузів, і для влаштування їх на престижну роботу була в місті набагато нижча, ніж, наприклад, у промислових центрах Росії.

Треба розуміти, саме за це товариш генерал і удостоївся у 2010 році звання почесного громадянина Харкова, а у 2012 році – почесного громадянина Харківської області. А ось тепер заслуженому "гебешніку" ще й меморіальну дошку вирішено повісити. Порушуючи закон.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.

Перед відходом у вічність. До 60-ї річниці смерті Андрія Мельника

Остання зустріч з полковником відбулася у неділю 1 листопада 1964 року. Маковецький увійшов до кімнати, де лежав Андрій Мельник, а біля нього сиділа дружина Софія. У сусідній кімнаті перебували лікар і медсестра готові надати хворому допомогу на кожен його поклик. Стан хворого гіршав з кожною хвилиною.

Пожежа. Уривок із книжки Максима Беспалова "У пошуках Єви"

Випадково натрапивши на могилу Єви та Марії Ориняк у пенсильванських лісах, Максим Беспалов прийшов до головного пошуку свого життя — історії власної родини. Автор пише про еміграцію, епідемію та війну. Про те, як понад 100 років тому карпатські бойки ставали шахтарями в далекій Централії та помирали там від силікозу. Як під час Першої світової мобілізовані до австрійської армії галичани мали зв’язок з Америкою, проте не мали його з родичами по інший бік Карпат.