«Сірожупанникам» – 102 роки!
12 лютого не лунала могутня "Слава Сірожупанникам!". Ніхто в Збройних Силах України не перейняв старих бойових традицій. Немає у нас новітніх "Сірих" чи "Сірожупанників". З якої причини – не знаю. Може колір не подобається, може жупани посмішку викликають, а може іще щось… Проте, вони заслужили на нашу пошану. Тож "Слава Сірожупанникам!"
Кілька днів тому "відгримів" 100-літній ювілей славної 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. Сьогодні знову маємо черговий інформпривід – 102-гу річницю створення Сірожупанної дивізії.
Після укладання Брестської мирної угоди між УНР та країнами Четвертного блоку склались сприятливі умови для завершення тої активної національно-просвітницької роботи, що провадилась членами Союзу Визволення України серед українців, вояків російської армії, котрі в роки Першої світової війни опинились в австрійських таборах для полонених.
Логічним кроком після утворення низки українських гуртків стало формування власного військового з'єднання.
12 лютого 1918 р. до таборів Фрайштадт і Йозефштадт, за посередництва австрійського військового міністерства, надійшла телеграма ("наказ") Делегації УНР на брестських переговорах. У ній від імені Центральної Ради військовополонених українців закликали приєднатись до лав української армії для захисту рідного краю.
Одразу після цього в обох таборах відбулись урочисті збори українців, на яких було вирішено негайно вступити до лав нової української 1-ї Козацької-стрілецької дивізії, що власне й мала розпочати своє творення.
Невдовзі для неї була запроваджена особлива військова форма, що складалась з короткого сірого жупана, сірих штанів та круглого сірого кашкету.
Через це дивізія отримала неофіційну назву "сірожупанна", а її вояків стали йменувати "сірожупанниками". Хоча на офіційному рівні така назва була закріплена лише 26 липня 1919 р.
Центром формування дивізії стало місто Володимир-Волинський, що перебував тоді під управлінням австрійської окупаційної адміністрації.
Дивізія складалась з 4 піших полків, 1 гарматного дивізіону, кінної й інженерної сотень та низки допоміжних підрозділів. Станом на 1 липня 1918 р. її бойова чисельність становила 140 старшин і 6000 багнетів.
Наприкінці серпня 1918 р. австрійське командування офіційно передало дивізію у розпорядження влади Української Держави гетьмана Павла Скоропадського.
Однак той, не дуже покладаючись на лояльність національно-свідомих "сірожупанників", відправив дивізію подалі від Києва на північну Чернігівщину в район Конотопа і Кролевця для захисту кордону з радянською Росією.
Паралельно розпочалась заміна командного складу на російських офіцерів та швидка демобілізація вояків, внаслідок чого чисельність дивізії різко скоротилась і становила у середині жовтня 1918 року лише приблизно 1200 чоловік.
Тож немає чого дивуватись, що "сірожупанники" підтримали повстання проти гетьмана Скоропадського і 17 листопада 1918 року перейшли на бік Директорії УНР.
Під час повстання їхні лави збільшились до 6000, але якість цього поповнення була вкрай низькою.
Переважна більшість новоприбулих були заражені більшовицькою пропагандою, тому, одягнувши сірі жупани, були готові воювати лише проти ненависного гетьмана, але за першої ліпшої нагоди переходили на бік "червоних".
Тому у грудневих боях з більшовиками на Чернігівщині чисельність сірожупанників знову зменшились. Аби очиститись від ворожого елементу було навіть проведено демобілізацію, після якої в дивізії було близько 2500 вояків.
Впродовж січня-березня 1919 р. "сірожупанники" ведуть важкі бої на Правобережній Україні в районі Коростеня, Овруча, Житомира і Бердичева, зазнавши при цьому відчутних втрат – в полках залишилось по 70–150 багнетів.
Після короткого перепочинку в Шепетівці у квітні 1919 р. дивізію було відправлено на польський фронт в район Луцька. "Сірожупанники" зайняли позиції над річкою Стохід.
Фронт довжиною в 120 верст тримала купка вояків - лише кілька сотень людей. Поповнення майже не надходило; бракувало коней, зброї, спорядження, боєприпасів.
За спогадами сучасників, аби добути "зайвий" телефон "сірі" ходили за лінію фронту, знімали польські застави і забирали потрібне їм технічне обладнання.
Сили дивізії послаблювали й організаційні пертурбації, адже командування вирішило на її базі створити другу дивізію, й звести обидва з'єднання в корпус. Поляки ж навпаки збільшили свої війська.
На фронт прибула свіжа, щойно перекинута з Франції 1-а стрілецька дивізія з армії генерала Галлера. 14 травня польські війська перейшли в наступ, який не було чим стримувати.
Через два дні поляки зайняли Луцьк, де захопили багаті трофеї та чимало полонених, зокрема, штаб нещодавно утвореного корпусу "сірожупанників" та більшу частину його особового складу.
На початку червня 1919 р. з решток Сірожупанного корпусу, які уникнули неволі, сформували 10-й Сірий піший полк. Він увійшов до складу 4-ї Холмської дивізії, котрій наприкінці липня було офіційно надано почесне найменування "Сіра" в ознаменування бойових заслуг "сірожупанників".
На початку грудня 1919 р. 4-а Сіра дивізія була переформована у 4-й збірний піший полк. В складі Волинської збірної дивізії він вирушив у героїчний Перший Зимовий похід.
У липні 1920 р. 4-й полк став 4-ю Сірою стрілецькою бригадою 2-ї Волинської стрілецької дивізії.
Після поразки наприкінці листопада 1920 р. "сірожупанники" були інтерновані поляками. 12 лютого 1921 р. у таборі в м. Каліш вони вперше відзначили своє свято.
З цієї нагоди управління постачання 2-ї Волинської дивізії виділило 23 тисячі польських марок на організацію урочистостей. "Сірожупанників" привітав командир дивізії, звернувшись до них з такими словами:
"З почуттям глибокої поваги і вдячності вітаю… старшин і козаків.
Твердо вірю, що славетна 4-а Сіра піша бригада буде й надалі нести високо свій бойовий стяг і історія героїчної боротьби за визволення України великими літерами занотує на своїх сторінках день 12 лютого – цей день свята "сірожупанників", в який вони вперше стали під прапор Визволення Батьківщини.
Хай лунає могутня "Слава Сірожупанникам!"".
І знову виникає те саме риторичне зауваження, що й з 6-ю Січовою дивізією.
Історія таки "занотувала" на своїх сторінках героїчні подвиги вояків з'єднання. Адже є історичні роботи самих "сірожупанників", є пам'ятники на могилах полеглих вояків дивізії в м. Ланівці Тернопільської області та в с. Холодець Волочиського району Хмельницької області (споруджені у 2012 і 2018 рр. відповідно).
Є меморіальна дошка у Володимирі-Волинському (відкрита у 2019 р.).
Однак прикро, що у день 12 лютого не лунає могутня "Слава Сірожупанникам!", адже ніхто в Збройних Силах України не перейняв старих бойових традицій.
Немає у нас новітніх "Сірих" чи "Сірожупанників".
З якої причини – не знаю. Може колір не подобається, може жупани посмішку викликають, а може іще щось…
Та й 100-літній ювілей – а це, не забуваймо, гарний інформпривід (головне мірило актуальності і важливості) – вже як два роки минув.
Проте, вони заслужили на нашу пошану.
Тож "Слава Сірожупанникам!"
