Постсвяткове. Чому в 1919/20 розвалився соборний фронт?

Символізм дати 22 січня, Дня Соборності України, вже давно вийшов поза рамки контексту 1919 року та Української революції загалом.

Сучасна Соборність – це вже не про УНР і ЗУНР. Це про Схід і Захід – разом, про територіальну цілісність, про те, що Крим і Донбас – це Україна.

Однак репутацію Свята Соборності і досі намагаються підважити згадками про малоприємні події сторічної давнини.

Адже тоді соборний фронт УНР і ЗО УНР зазнав поразки, розвалився. І тепер зручно висмикувати факти "зради" – петлюрівців або галичан – на підтвердження нібито фейковості Соборності.

Отже чому Злука стала можливою у 1918/19 і чому соборний фронт не втримався у 1919/20?

Усвідомлення транскордонної єдності українців почало з'являтися принаймні від часів поділів Речі Посполитої. Кілька десятиліть до 1918 року цю ідею плекали і поширювали національні просвітники в імперіях Габсбургів та Романових. У період Революції українська іредентистська програма вже була досить зрілою та органічною.

Титульна сторінка книжки Юліяна Бачинського "Україна irredenta"

Тим не менше, УНР і ЗУНР не злилися у гомогенну державу, як це сталося, наприклад, з різними частинами Польщі (російською, австрійською і німецькою).

Галичани мали застереження щодо суспільного ладу на Наддніпрянщині, крім того галицька проблема на міжнародній арені розглядалася окремо від наддніпрянської (російської).

Влада ЗО УНР бажала зберегти власну адміністрацію, армію та дипломатію. Формально Східна Галичина була автономією у складі УНР, де-факто це були конфедеративні відносини.

Спочатку обидві сторони вірили, що Злука посилить позиції як галичан, так і наддніпрянців. Що брати допоможуть одне одному. Однак весь тягар проблем, який дістався об'єднаній УНР у спадок від двох її частин, став непідйомним для соборного фронту.

Наддніпрянці не стали вирішальним козирем у протистоянні галичан з поляками, більшість сил у наддніпрянців забирав російський фронт.

Вироблення єдиної стратегії у складних умовах потребувало справжнього об'єднання: єдиних уряду, армії, дипломатії. Цього бажали наддніпрянці, але галичани не могли на таке пристати.

Австро-російський кордон на початку ХХ століття. У 1918 році тут проліг кордон між УНР та ЗУНР

Бо галичани мислили категоріями інтересів Східної Галичини, а наддніпрянці могли пожертвувати цими інтересами, так само як інтересами інших периферійних регіонів в ім'я великої/центральної України.

Сили галичан і наддніпрянців, починаючи з літа 1919 року, були приблизно паритетними. У дечому галичани навіть перевершували наддніпрянців. Трактувати галицьку проблему як периферійну стало проблематично.

Обидва уряди сиділи у Кам'янці-Подільську та інтригували один проти одного. "Правий" галицький уряд загравав з правою наддніпрянською опозицією. "Лівий" наддніпрянський уряд – з лівою галицькою опозицією. Обидва уряди боялися спроб перевороту та силового об'єднання конкурентом.

Найбільше обидва уряди розділяла міжнародна політика. Головним ворогом галичан лишалася Польща, а наддніпрянців – Росія ("червона" та "біла"). Неможливість одночасного протистояння на сході та заході диктувала потребу замирення на одному з фронтів. Але на якому?

На Паризькій мирній конференції і наддніпрянці, і галичани спочатку виступали єдиною делегацією. Вважалося, що в Парижі – ключ до вирішення всіх проблем.

Територіальний "план-максимум" вимог делегації УНР на Паризькій мирній коференції із врахуванням декларованих кордонів ЗУНР

Це була велика омана, бо Париж не керувався проголошеними ним ідеалістичними гаслами, а також не мав реальних сил, щоб змусити когось виконувати свої рішення.

З часом з'ясувалося, що галицька справа має вищі шанси в Парижі, ніж наддніпрянська. Бо Наддніпрянську Україну без варіантів віддавали назад Росії, а для Східної Галичини шукали прийнятне для місцевого населення рішення.

У гіршому випадку Східну Галичину могли віддати Росії, або зробити з неї автономію у складі Польщі. Враховуючи безперспективність загальноукраїнської справи в Парижі, галицькі дипломати повели сепаратні переговори для порятунку своєї малої батьківщини. Так розвалився єдиний дипломатичний фронт.

Париж не міг запропонувати наддніпрянцям-петлюрівцям прийнятного рішення, але його могла запропонувати Варшава. Полякам також не подобалося ставлення до них у Парижі.

Замість того, щоб погоджуватися з рішеннями паризьких арбітрів, поляки повели на сході власну гру. Вони домовлялися з більшовиками проти денікінців (щоб програли обидві російські сторони), а від петлюрівців отримали згоду на вигідніший, ніж пропонували у Парижі, східний кордон.

Зала, у якій відбувались наради Паризької мирної конференції

Перш ніж простягнути руку помочі петлюрівцям, Варшава дочекалася, коли вони будуть у такому безнадійному становищі, що хапатимуться за всяку можливість порятунку. Це й сталося на зламі 1919/20 років.

Соборний фронт розвалився, коли галичани пішли на спілку з "білими" росіянами (це підтримувала Антанта, передусім Лондон), а наддніпрянці – з поляками (Антанта це не підтримувала, але реальною силою на сході була Польща, а не Антанта).

Петлюрівці розраховували відстояти за допомогою Польщі невелику, але самостійну Україну. Галичани – несуверенну, але відокремлену від Польщі Східну Галичину з гарантіями від Антанти.

Про кордони. Петлюрівський дипломат Лівицький формально "відмовився" від галицьких і волинських територій. Але ці території вже упродовж кількох місяців контролювалися поляками. Відбулася не передача Західної України сусіду, а визнання фактичного стану речей.

Звісно, це завдало удару по дипломатичних позиціях галичан у Парижі, які своєю непримиренною позицією намагалися переконати Антанту, щоб та змусила поляків зректися анексії.

Галичани та наддніпрянці ризикнули розвалити соборний фронт та піти власними шляхами. Однак, розрахунки і тих і тих – не справдилися. Поляки домовилися з росіянами, а Антанта врешті визнала більшовицький-польський кордон.