Перший Зимовий похід: тільки факти
Перший Зимовий похід - партизанський рейд Української армії, який розпочався 6 грудня 1919 року. Він тривав шість місяців, за які українські вояки маршем здолали понад 2500 кілометрів, провели десятки успішних боїв
Восени 1919 р. українське військо змушене було воювати на три фронти: з білими, червоними російськими військами та польською армією.
До того додалася жахлива епідемія тифу, яка косила бійців і командирів сотнями і тисячами. Голодні й напівроздягнуті вояки продовжували боротьбу.
Армія та державний провід УНР наприкінці листопада опинилися в районі Чорториї на Волині затиснутими з трьох боків червоними, білими та поляками.
2 грудня в Любарі на Волині Директорія та уряд УНР видали відозву з приводу подальшої своєї діяльності. В ній говорилось про необхідність тимчасово перейти "на інші способи боротьби за нашу державність".
Майбутнє місце перебування державного осередку не розкривалось, але наголошувалось, що "Правительство не припиняє своєї діяльності і доложить всіх сил, щоб боротьба українського народу за визволення була доведена до успішного кінця".
Кінець 1919 – початок 1920 р. був часом політичної невизначеності в Україні. Денікінська влада занепадала, більшовицька лише формувалась. Державні органи УНР розпались на кілька частин.
Члени Директорії Андрій Макаренко та Федір Швець були відряджені в Європу. Голова Директорії Симон Петлюра виїхав до Варшави, де знаходилась частина уряду та українська дипломатична місія на чолі з Андрієм Лівицьким, які вели переговори з поляками.
Прем'єр Ісак Мазепа з іншою частиною уряду залишились на території України. Порятунок із "трикутника смерті" для армії знайшли в партизанському поході по тилах білих і червоних.
Перед від'їздом за кордон Головний отаман Голова Директорії УНР Симон Петлюра призначив командувачем Дієвою Армією УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка.
Він був нащадком задунайських козаків, народився у Тифлісі. Закінчив кадетський корпус, військове училище. 1900 року підпоручником почав службу у лейб-гвардійському Волинському полку, склад якого комплектувався з правобережних українців.
В 1904-1905 брав участь у російсько-японській війні. У 1910 році Михайло Омелянович-Павленко закінчив Академію Генерального штабу.
В роки Першої світової війни 1914-18 командував гвардійським полком, очолював штаб корпусу.
В період Української Центральної Ради - командир бригади у Катеринославі, в квітні-листопаді 1918 - командир 3-ої Стрілецької дивізії у Полтаві.
В грудні 1918 - червні 1919 - командував Українською Галицькою Армією. Повернувшись на Наддніпрянщину, восени був призначений командиром Запорізького корпусу, а на початку грудня – командувачем Армії Української Народної Республіки.
Його заступником став Юрко Тютюнник - відомий український повстанський ватажок.
Командування армією ухвалило рішення пробиватися через денікінський фронт на схід, щоб спільно з українськими повстанцями підняти повстання в тилу Добровольчої армії.
Після рішення продовжувати боротьбу настрій українського вояцтва виріс: старшина і козацтво "чекали лише наказу, аби йти до свого народу й разом із ним продовжувати боротьбу".
Основу армії, що мала вирушити у партизанський похід складали Запорізька, Київська і Волинська збірні групи, які разом налічували до 10 тисяч особового складу.
З них близько три чверті становили обслуга й транспорти з хворими, які категорично відмовилися лишати свої частини і взяли участь в поході. Боєздатних старшин та козаків було від двох до трьох тисяч.
Рух армії почався з району Любара в ніч на 7 грудня 1919 року.
Хоч перші дні руху були складними, військо не лише успішно перейшло залізницю Вінниця–Козятин, по якій курсували білогвардійські бронепотяги, але й захопили два потяги майна Добровольчої армії, що дало можливість одягнути та взути власних бійців.
Першим повітовим містом, до якого увійшла Української армія, став Липовець.
Через день підрозділ Чорних запорожців оволодів Ставищем, де перебував штаб армії генерала Бредова. Сам генерал лише поспішною втечею на автомобілі врятувався від полону.
Звістка про відновлену Українську армію швидко розходилася Україною і посилила деморалізацію денікінців, які вже втратили наступальний запал і відступали на південь до чорноморських портів.
Водночас українці, які були в денікінському війську, відмовлялися битися проти Української армії частково переходили на бік Армії УНР або приєднувалися до селянських повстанських загонів.
28 грудня кіннота Юрка Тютюнника навальною атакою оволоділа містечком Жашків.
Успіхи Української армії не останнім чином пояснювались прихильним ставленням до неї і допомогою місцевого населення, яке бачило в повстанській армії своїх.
Селяни здійснювали розвідку, допомагали руйнувати залізницю, харчували армію, поповнювали її лави.
1 січня 1920 р. полк ім. Костя Гордієнка, після запеклого бою, зайняв Умань.
Одразу ж телеграф розніс новину про те, що "Українська Армія під верховним командуванням отамана Петлюри і під командуванням отамана Омеляновича-Павленка розбила Добрармію, яка в паніці, не витримуючи бою, утікає до Одеси".
В Умані гордієнківці захопили багато майна, вкрай необхідного для функціонування Армії. Випустили кілька номерів газети "Україна".
Масовим тиражем розійшлися також звернення Юрка Тютюнника, у яких отаман закликав до самовідданої боротьби та праці на благо українського народу.
Армія зимового походу виявилась ефективним каталізатором національно-патріотичних настроїв та бажання вести боротьбу за державну незалежність України.
Михайло Омелянович-Павленко пізніше писав, що, "опинившись у самому серці України, Армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажаннями селянської маси … також Армія відчула, що маса дивиться на неї, як на свою оружну силу, бо, зрештою, вже не було родини, яка б так чи інакше не була зв'язана з (українським) військом".
Фактично Зимовий похід поряд з бойовими діями перетворився на політичну пропагандистську акцію. У кожному населеному пункті старшини та козаки Дієвої Армії, вели агітаційну роботу, а сам факт руху армії, її успіхи працювали на українську ідею.
Денікінці намагались розпочати переговори про припинення бойових дій між обома арміями. Їх парламентер полковник Попов слушно зазначав: "У вас є те, чого немає у нас – прихильність людності".
Добровольці відкотились до Одеси і на великому просторі – аж до Балти – на якийсь час зникла будь-яка влада. Цей простір почала опановувати Червона армія.
Вони були навчені поразками весни-літа 1919 р., коли радянська влада в Україні була підірвана селянським повстанським рухом, який не сприймав диктатуру пролетаріату і продрозверстку.
Тепер більшовики повели в Україні начебто нову політику, оголосили новий земельний закон, розподіл землі в одноосібне користування, лояльну до українців національну політику.
12 лютого 1920 р. в містечку Медведівці в Холодному Яру на нараді командування було вирішено перейти на лівий берег Дніпра.
В селі Москаленках Золотоніського повіту командарм Михайло Омелянович-Павленко видав наказ, в якому, зокрема, зазначалося:
"Наслідки цього походу будуть величезні – тут кожний козак упевнився в тому, що він творить волю Народу, що Нарід наш вірить своєму війську, чекає від нього визволення від ярма, яке хочуть накинути всі пришельці.
Наше втомлене довгою війною козацтво отримало від самого Народу під час походу подяку, подяку щиру, міцну, що надає йому силу на новий подвиг".
Після наскоку Чорних запорожців на містечко Золотоношу більшовики почали тікати з Хорола, Гребінок і Лубен.
Попри військові успіхи, Армія УНР відчувала себе відірваною від уряду та Головного отамана. Командарм і командири дивізій не мали жодної інформації про стан і перспективи української справи.
15 лютого в листі до Симона Петлюри командарм зазначав, що повна відсутність інформації про уряд "робить на армію тяжке враження".
В українському політичному проводі тоді не було єдності. На початку 1920 р. у окупованому поляками Кам'янці-Подільському було засновано Українську Національну Раду, яку очолив Михайло Корчинський.
Ця рада, опозиційна до Директорії, виступила за ліквідацію останньої, а також за реорганізацію уряду, вважаючи їх винуватцями катастрофи. В той час різні політичні сили намагались перекласти відповідальність за невдачі на плечі своїх опонентів.
Ситуація вимагала зміни механізму державного управління. 14 лютого 1920 р. на урядовому засіданні, на якому були присутні п'ять міністрів, був схвалений "Тимчасовий закон про державний устрій та порядок законодавства УНР".
Закон передбачав одразу після відновлення державного центру УНР скликати Державну Народну Раду з повноваженнями передпарламенту. Директорії місця у новій системі влади не передбачалось.
Голова уряду УНР Ісак Мазепа листом просив Симона Петлюру затвердити закон, наполягав, що "Директорія як верховна влада серед населення втратила свою популярність".
Симон Петлюра "Тимчасовий закон" не затвердив. Він на той час вже конструював іншу політичну комбінацію.
Та повернемось до армії зимового походу. На нараді в селі Москаленках командування вирішило повертатися на правий берег Дніпра поки не скресла крига.
За тиждень українські партизанські дивізії знову зійшлися в Холодному Яру.
В Мотронинському монастирі разом із місцевими повстанцями на чолі з Василем Чучупакою відправили "хвалебний Богові молебень за щасливий похід в центр України" і після короткого відпочинку рушили на південь.
Населення Голованівська, Гайсина, Умані, Христинівки, Тального, Голти радісно вітало Армію УНР. Скрізь по селах, зазначав політреферент УНР Василь Савенко, "настрій селян бадьорий, підвищений".
Прийшла весна, армія УНР стала надійною охороною селянства від продрозверстки, вдруге запровадженої більшовиками, та хлібних реквізицій.
5 квітня запорожці визволили Бобринець. 40 тисяч пудів награбованого більшовиками зерна роздали населенню. Це ще більше підняло авторитет українського війська.
Кілька місяців в поході і на самозабезпеченні виснажили армію, закінчувалися набої.
Після впертих боїв за станцію Долинську у Запорожців отамана Гулого-Гуленка залишилося по 10 набоїв на козака. А у боях з радянськими дивізіями, що наступали з боку Миколаєва, був вичерпаний і цей бойовий запас.
Не маючи набоїв та снарядів, армія УНР підійшла до міста Вознесенська, в якому червоні зосередили великі запаси зброї та спорядження.
Бій за Вознесенськ мав вирішити долю Української армії.
Козаки, імітуючи відступ, виманили червоних у чисте поле.
"Тим часом отаман Гулий-Гуленко особисто повів в атаку свій повстанчий відділ...
Полк Чорних Запорожців підтримав атаку, а піший Запорізький полк під командою полковника Дубового, не маючи набоїв і наполовину без рушниць, йдучи, ляскав долонями, підтримуючи атаку повстанчого відділу.
Ворог почав відступати. Тут кінний полк під командою полковника Литвиненка з'явився на обрії великою лавою і, випередивши піхоту, почав рубати... Ворог панічно розбігався, кидаючи зброю..."
Запорожці на його плечах увірвалися до Вознесенська.
Здобуті трофеї вражали : 5 тисяч рушниць, 40 гармат, 48 кулеметів, 4 ешелони військового майна.
На початку травня армія УНР звільнила Тульчин, Крижопіль та вузлову залізничну станцію Вапнярка.
На цей час стратегічна ситуація в Україні різко змінилася. Після підписання 24 квітня у Варшаві українсько-польського договору та військової конвенції 25 квітня 1920 р. об'єднані союзні сили розпочали наступ проти червоних.
Він був надзвичайно успішним. 7 травня об'єднані сили визволили Київ. 6 травня 1920 р. підрозділи полку Чорних запорожців зустрілися з роз'їздами 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка, яка наступала на більшовиків разом з польськими військами.
Олександр Удовиченко в наказі від 6 травня писав:
"Трагічно роз'єднані і одірвані одна від одної братні Українські армії після півроку важкої розлуки й тяжких військових подій знову з'єднались у могутнім братнім пориві і знову будуть звільняти простори рідного краю від жорстокого ворога.
В сей день в усіх частинах дорученої мені дивізії панує нечувана у світі радість – радість воскресіння з мертвих Українського народу.
Всюди лунає гучний козацький поклик: "Слава Україні і Головному Отаману Петлюрі! Слава Отаману Омеляновичу-Павленку, усій старшині і козацтву Славної Дієвої армії!"
Так завершився Зимовий похід.
Михайло Омелянович-Павленко за успішне завершення рейду був підвищений Головним отаманом у званні до генерал-поручника.
15 травня 1920 року Рада народних міністрів доручила військовому міністрові внести законопроект про військовий орден, що згодом одержав назву Залізний хрест.
Залізним хрестом було нагороджено 3-4 тисячі вояків української армії. Були відзначені і бойові командири Зимового походу: Юрій Тютюнник, Андрій Гулий-Гуленко, Олександр Загродський, полковники Петро Дяченко, Олекса Алмазов, Іван Дубовий, Іван Литвиненко, Андрій Долуд, Василь Нельговський, інші старшини і козаки…
Перший Зимовий похід є однією з найуспішніших військових акцій армії УНР. Пам'ятаймо про його героїв.
