Декомунізація по-харківськи

21 травня 2015 року набрав чинності Закон України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки". Закон був прийнятий в суспільстві досить неоднозначно.

Багато істориків, серед яких були і закордонні дослідники історії України, вважали, що зараз це недоречно і не на часі. Закордонні історики разом з деякими українськими навіть написали лист-звернення до Президента з вимогою не приймати цей закон.

Як на мене, це звернення було зроблено нашвидкоруч і було написане у досить поверхневому тоні.

З боку більшості українських істориків це викликало обурення і рекомендації не втручатися в українські справи. Як приклад масових перейменувань наводили не тільки післявоєнну Німеччину, а й постсоціалістичні країни Центральної Європи, які провели нову кодифікацію географічних назв ще на початку 90-х років.

Дотримуючись традиції називати міста або вулиці на честь видатних подій або земляків, які є знаковими у політичному, культурному або науковому розвитку країни, держава хоче продекларувати свою ідеологічну незалежність і прихильність певним ідеалам.

Всім зрозуміло, що пам’ятники, назви міст та вулиць є символами, які створюють загальний гуманітарно-культурний простір.

Серед громадськості Харкова існували різні думки. І хоча більшість прекрасно розуміє, наскільки важливим символом для міста є власні назви, які формують не тільки ідеологічний зміст, але і віддзеркалюють державницькі традиції, історичні події в культурному житті народу, у суспільстві існують і досить поширені думки – залишити все як є.

Пам'ятник Леніну впав у Харкові рік тому - у вересні 2014 року. Фото: Обозреватель

Символи можуть мати позитивний або негативний сенс, можуть об’єднувати або роз’єднувати суспільство, і головна задача влади і громадськості провести процес декомунізації таким чином, щоб не роз’єднати суспільство, щоб до існуючих негативних явищ не додавати ще і перейменування вулиць, скверів, парків або демонтаж пам’ятників.

На мою думку, легше всього мешканці міста будуть сприймати повернення історичних назв або назв, що є нейтральними для прихильників різних ідеологій, імена відомих вчених, письменників, драматургів, акторів і т. і.

Якщо згадати історію, то це далеко не перше масове перейменування міст та вулиць.

У далекому 1915 році, під час Першої світової війни на хвилі патріотизму відбулися масові перейменування, пов’язані з ворогом царської Росії – Німеччиною. Найбільш відоме перейменування – Санкт-Петербург перейменували в Петроград. Але і в Харківській губернії в 1915 році були перейменовані поселення, в яких мешканцями були німецькі колоністи або просто багато мешканців були німцями.

Нещодавно дослідник харківської історії Андрій Парамонов навів приклади тодішніх перейменувань: селище Лізенталь в селище Баба, Дар’ендорф в хутір Одарівка, колонія Фріденталь в хутір Мирний. Мабуть, на перший погляд, було незвично, але назви збереглися.

Потім масові перейменування відбулися при більшовиках в 1936 році і багато назв дожили до наших часів.

Харків – одне з міст, де найдужче лютували Голодомор, репресії, колективізація, але в місті залишилося багато пам’ятників, меморіальних дошок та назв вулиць, присвячені організаторам цих злочинів. І за двадцять чотири роки існування незалежної України ситуація в Харкові майже не змінилася.

Правда, на початку 90-х років за рішенням Харківської міської ради з мапи Харкові зникли імена Дзержинського, Жданова, Свердлова. Але залишилися імена Постишева, Артема, Фрунзе та багато інших До того ж, ці імена зустрічаються у Харкові ще й по декілька разів.

Рекордсменом в Україні звісно є Ленін, який ненавидів Україну, а в Харкові рекордсменом є Фрунзе: вулиця, проспект, провулок, в’їзд, селище. А ще багато підприємств теж прикрашені цим ім’ям.

Коли перейменовували вулиці в 90-ті роки для мешканців цих вулиць все пройшло без ускладнень: в місті було розуміння того, що не можуть залишатися імена Свердлова та Дзержинського. Великою мірою це було пов’язано з пропагандою, що здійснювало центральне та місцеве телебачення.

На жаль, Харків є на першому місті в Україні за кількістю символів та назв радянських часів, коли всі міста СРСР мали майже обов’язковий перелік дозволених назв, і це не залишало шансів мати місту своє історичне обличчя. У Харкові або Донецьку назви вулиць майже однакові – вулиця Леніна, Артема, Бакинських комісарів, Карла Маркса або Кірова і багато-багато інших.

Але, як би воно не було, Закон став чинним і його всі повинні виконувати.

Минуло вже майже чотири місяці, від відведених на виконання Закону шести, і вже можна підвести деякі підсумки, принаймні у Харкові.

У червні місяці була зорганізована робоча група при Харківській міськраді, яку очолив заступник міського голови І.О.Терехов. До складу групи ввійшли у великій кількості чиновники міськвиконкому, депутати міської ради, голови районних держадміністрацій, керівники установ міського транспорту, комунальних підприємств, ректори деяких ВУЗів Харкова п’ять представників громадськості. Так що голос громадськості в цій комісії навряд чи буде почутий.

Разом з тим була створена на громадських засадах Харківська топонімічна група. Люди, які працювали в цій групі, перш за все Марія Тахтаулова і Сергій Жуков, на високому рівні виконали колосальну роботу – провели інвентаризацію існуючих топонімів, зробили сторінку в Facebook.

На цій сторінці харків’яни мали можливість не тільки знайомитися з пропозиціями групи, а й взяти участь в обговоренні, які саме вулиці потрібно перейменувати, запропонувати нові назви для районів та вулиць Харкова.

Харківська топонімічна група запропонувала перейменувати 7 районів Харкова, 5 станцій метрополітену, 5 скверів та парків, перейменувати 281 вулицю У більшості своїй запропоновані географічні та історичні назви.

Топонімічна комісія Харківської міської ради теж провела інвентаризацію вулиць, що підлягають перейменуванню – 213 вулиць, які підлягають перейменуванню в першу чергу, 38 вулиць, які підлягають перейменуванню в другу чергу.

Обсяг робіт по перейменуванню топонімічних об’єктів, прибирання пам’ятників, бюстів, мозаїк та меморіальних дошок, комуністичної доби колосальний і ще до цього часу, на жаль, навіть не розпочатий.

Крім того, як на мій погляд, міська рада не турбується про роз’яснювальну роботу серед населення. І це при тому, що в руках міської влади три місцевих канали телебачення, газета "Вечерний Харьков".

Інформація, яку надали місцеві журналісти після виходу Закону та створення робочої групи при міськвиконкомі, подавалася, на мій погляд, не якісно. Журналісти банально перекручували інформацію і розповідали, які труднощі чекають мешканців міста, якщо їх вулиця буде перейменована.

Не забували і побормотати комуністичну мантру про нашу велику історію, яка їм видається тільки як діяльність комуністів та діячів російської науки та культури.

У Харкові не спромоглися ані видати пам’ятку, яку розробив Інститут національної пам’яті спеціально для мешканців вулиць, що будуть перейменовані, ані розробити таку пам’ятку своїми силами – як зробили у Слов’янську. Прифронтове місто спромоглося, а Харків – ні. Та й бюджет Харкова мабуть трішки більший, ніж у Слов’янську. Харківська влада відверто демонструє своє небажання прибирати з мапи Харкова одіозні назви комуністичних часів.

Складається враження, що вони очікують змін в історичній політиці держави, прикриваються фразами, що харківська влада буде змінювати топоніміку тільки за згодою харків’ян. Тобто місцеві чиновники закладають для себе варіант, який дозволяє їм не виконувати чинні закони України.

Чи може вони саме це вважають децентралізацією? Не забули і пропозицію звернутися до Верховної Ради відкласти виконання цього закону або взагалі скасувати його.

Скільки потрібно витратити коштів та як це витримає міський бюджет – мешканцям міста теж не повідомляють. Що робити з пам’ятками архітектури, що прикрашені комуністичною символікою? Де зберігати пам’ятники, що підлягають знесенню?

Тільки почали розмови про організацію музею пам’яток комуністичної епохи. Потрібний такий музей Харкову? Мабуть потрібний. Але поки що пам’ятник, відомий харків’янам як "п’ятеро вийшли із ломбарду", так і кинутий десь у сквері на ХТЗ. А куди вивезли комсомольців, яких зняли в угоду російській церкві?

"П'ятеро з ломбарду" - пам'ятник проголошення Радянської України був розібраний міською владою Харкова задовго до прийняття декомунізаційних законів.

Харків’яни багато чують, що міський голова Кернес впорядкував місто. Але як міська влада може миритися із залишками пам’ятника Леніну або Руднєву? Дивитися на ці обрубки і волати про порядок на вулицях Харкова?

Це неподобство є ознакою неповаги до цих постатей. Неповагою такого ж ґатунку, яку показали ультраси, коли зносили ці пам’ятники. На мою думку, якби влада була розумнішою, воно б сама прибрала ці пам’ятники вчасно, одразу як відбулася Революція гідності.

Громадськість міста приділяє виконанню цього Закону велику увагу. 23 вересня в рамках міжнародного проекту "Київський діалог" відбулася панельна дискусія на тему "Декомунізація: від теорії до практики", в якій взяли участь Євген Захаров, правозахисник, директор Харківської правозахисної групи, Сергій Жуков, представник Харківської топонімічної групи, Віктор Маринчак, настоятель храму Іоанна Богослова.

25 вересня в Художньому музеї відбулася дискусія стосовно декомунізації пам’яток архітектури, пам’ятників та витворів монументального мистецтва.

Ми розуміємо, що в силу об’єктивних та суб’єктивних причин обсяг роботи дуже великий, але потрібно з чогось починати. До цього часу будівля міськради прикрашена гербом УРСР, в приміщеннях самої міської ради в безпосередній близькості від кабінету мера висять картини із символікою УРСР. І це тільки те, що впадає у вічі.

Якщо в Києві практично кожний тиждень приймаються рішення Київради стосовно перейменування вулиць, демонтажу комуністичної символіки в метрополітені, пам’ятників та бюстів, то Харків значно відстає і демонструє не тільки невиконання Закону, а й певну неготовність до вирішення цих проблем.

Вже зараз очевидно, яким складним буде процес вибору нових топонімів. В місті активно працюють проросійські сили, які будь що намагаються зробити обличчя Харкова "русским", відкидаючи історію створення та існування міста, часи "Розстріляного відродження", і хочуть бачити Харків якщо не комуністичним, то хоча б імперським.

Звісно, декомунізація це не тільки перейменування міст, селиш та вулиць, прибирання знаків тоталітарного режиму – бюстів, пам’ятників та меморіальних дошок. Розруху треба прибирати в головах. Але з чогось потрібно починати... І навколишнє середовище, назви, що оточують нас – це дуже важлива складова цього процесу.

Джерело: Харківська правозахисна група