Що таке "історична правда"?

Цікаво, що зміст кожного слова окремо і зміст словосполучення «історична правда» загалом не є тотожними. Cловосполучення містить не лише лінгвістичне трактування, а й несе певну зашифровану інформацію, яку без знання ментальних кодів нації прочитати правильно важко.

Історична правда України у трактуванні українця і поляка матиме, безперечно, різний зміст, хоча предмет обговорення однаковий.

Тому, трактуючи це поняття, треба наперед зазначити, що однозначно пояснити історичні події неможливо, бо історичний процес дуже суперечливий, а усе наше знання про минуле - відносне, здобуте не від очевидців фактів та подій, а від «третіх» людей, які при передачі інформації, її обробці не могли не додати краплю власного трактування, власних емоцій, пов'язаних з подією.

Тому пізнання правди - це лише безперервний процес наближення до неї. Факт може бути один, а трактувати його можна по-різному, що ми і бачимо в сучасній історичній науці різних країн світу.

Доцільно почати з найпростішого - визначень, які подає Великий тлумачний словник сучасної української мови.

ПРАВДА: 1. Те, що відповідає дійсності; істина. // Певна сукупність достовірних відомостей про що-небудь. // Дійсний стан речей. Дійти правди. 2. Правдивість; правильність. // Який відповідає істині, дійсності. 3. Справедливість; порядок, який ґрунтується на справедливості. // Соціально зумовлене розуміння справедливості. 4. Вживається як назва кодексів середньовічного права.

ІСТОРИЧНИЙ: 1. Стосується історії (у 1 - 5 значеннях). // Призначення для висвітлення питань історії (у 3, 4 значеннях). 2. Який існував у дійсності, відповідає реальній дійсності; невигаданий. 3. Важливий для історії, який увійшов в історію; знаменний. 4. Який висвітлює, відображає події з історії. // В основу змісту якого покладено факти, події з історії. Історичні пісні. 5. Який підходить до явищ із погляду їх виникнення та розвитку; який розглядає явища в зв'язку з конкретними умовами їх існування на різних етапах розвитку. // Який відображає, вивчає що-небудь у його послідовному розвитку. 6. Пов'язаний з певним періодом розвитку суспільства; невічний, минущий. 7. Який стосується того часу, від якого збереглися речові пам'ятки.

Отже, історична правда - це істинна, невигадана, достовірна інформація про події, факти з історії. Але таке трактування дещо обмежене.

Для кожної людини історичною правдою є щось «своє», про що вона дізналася від родичів, друзів, прочитала у підручнику тощо.

Звичайно, історик-науковець і публіцист трактуватимуть це поняття по-різному. Кожен вкладає у нього свої погляди та переконання, кожен сповідує іншу ціль, покликається на різні джерела. Як у медіа-просторі сприйняття інформації реципієнтом диктує новинар через систему подання повідомлень (фактів, коментарів, суджень), так і в історичній науці дослідник створює свою концепцію, свою правду, розглядаючи подію з боку поневоленого чи поневолювача.

Усе залежить від того, з погляду якої cторони (країни чи угрупування) трактувати подію, тому існують розбіжності в історії. Але, безперечно, знати історичне минуле своєї нації та інших народів - обов'язок кожної людини, бо хоча історичний виклад науковців відрізняється часто і трактуванням події, і описом воєнних дій, і кількістю втрат чи здобутків, все ж історія може поділитися з нами досвідом, показати шляхи вирішення проблемної ситуації.

Виникає питання - чи може історія навчити нас уникати помилок? Відповідь нам дає Ярослав Ісаєвич, директор Інституту українознавства імені І. Крип'якевича, ініціатор та головний редактор багатьох колективних праць з історії України:

"Є відомий латинський вислів: "Історія - учитель життя", й інший вислів, який люблять повторювати історики: "Люди не вчаться на помилках історії - це найголовніший урок історії". Та все ж таки я думаю, що люди роблять певні висновки, хоча дуже часто тлумачать історію неправильно й роблять неадекватні узагальнення.

...Ідеологія завжди пов'язана з тією чи іншою інтерпретацією історії. Особливо яскраво це помітно в переломні моменти. Отже, є дві версії історії, якщо йдеться про міжнаціональні відносини. Версія імперська, яка обґрунтовує панування одного народу над іншими. І версія поневолених народів, які обґрунтовують свій визвольний рух, прагнення до незалежності. Остання, із загальнолюдської точки зору, є справедливою, проте й в ім'я такої версії не можна йти на перекручення фактів".

Дуже часто сьогодні наші політики та науковці говорять про встановлення, про пошук історичної правди, але, на жаль, кожен розуміє цей вислів по-своєму та спекулює ним заради власної користі.

Розбіжності щодо історичної правдивості певної події та її наслідків маєть не лише внутрішньонаціональний характер, часто вони виходять за межі однієї держави, набувають міжнаціонального чи всесвітнього масштабу. Таких «чорних» чи то «білих» сторінок в історії творення української державності більш, ніж достатньо.

Здебільшого суперечності виникають у трактуванні подій, в яких були задіяні наші сусіди - Польща, Росія. Кожна, зараз вже незалежна суверенна держава, прагне написати сторінки світової історії «своїм чорнилом», подати подію у своєму баченні.

Довгий час каменем спотикання для української історичної думки були відносини нашої держави і Польщі. Багато прогалин є в історії взаємодії двох народів, а, відповідно, і різні погляди українських та польських істориків на події, різне ставлення до національних героїв цих країн.

Наприклад, поляки вважають, що діячем, який презентує лінію дружби українців і поляків , був Юзеф Пілсудський. Але діяльність його - неоднозначна. Кроком уперед була лінія Ю. Пілсудського, яку він намагався реалізувати шляхом свого союзу із С. Петлюрою для захисту від агресії Росії. Однак польсько-більшовицька війна, яка велася в союзі Польщі з армією Української Народної Республіки, була суперечливою.

Тому що незалежно від мети Ю. Пілсудського, його вояки поводилися на українській землі як загарбники, багато його офіцерів вважали українську армію не союзником, а трактували події як спробу захопити українські землі. Хоча тоді українська армія відіграла велику роль у захисті Варшави від більшовиків.

Цікаво, що Єжи Гедройц ще в перші повоєнні роки висловив таке гасло: без незалежної України не може бути незалежної Польщі.

Для нас парадоксальним є твердження Кирила Фролова, російського політолога, про те, що саме Сталін дав країні місце в ООН, приєднав Західну Україну. Але ж у Росії в це твердження вірять?

Це доказ, що у кожній державі і у кожного народу погляди на історію особливі, часто різні.

Несприйняття історичної правди однаково може бути і в середині певної нації. Для України, наприклад, притаманне різне ставлення до Української Повстанської Армії - якщо Захід країни сприймає її як національно-визвольну, то в Центрі, на Півдні та Сході ставлення до УПА вороже.

Хоча історики і доводять, що мовиться не про якесь там партизанське формування, а про національно-визвольний рух українського народу за свою свободу і незалежність. Адже в УПА була задіяна велику кількість людей. І не лише із зброєю в руках. Це підпілля постійно було пов'язане з великою кількістю населення, яке його годувало, переховувало.

Про це свідчать не лише українські історичні дослідження. Декілька років тому в Мінську вийшла книга російською мовою «Повстанческая армия», у якій московські видавці, роблячи екскурс у 40-50 роки минулого століття, визнають, що УПА воювала у Другій світовій війні.

І хоча під час війни стверджували, що УПА є начебто своєрідною агентурною мережею, створеною німцями для боротьби з радянськими партизанами та Червоною Армією, ми переконуємося, що це не було так, коли вона визволила окуповані території. Німеччина капітулює, а рух триває. Він був знищений у Прибалтиці, Румунії, Польщі, а у Західній Україні протримався аж до 1956 року.

Рух 1917-1921 років був рухом за створення української самостійної держави. Петлюра, Скоропадський, Грушевський, Винниченко, на Заході - Петрушевич, Тарнавський, Вітовський - всі вони боролися за те, щоб утворилася українська держава. Але чи всіх сьогодні ми визнаємо як годиться?

Українська самостійна держава існує, але не всіх, хто за неї боровся, визнані героями.

Думка Юрія Шухевича це підтверджує: «До речі, знаєте, в чому різниця між правдою і неправдою? Правда може собі дозволити розкіш бути обпльованою і затоптаною, але вона рано чи пізно все ж здійметься і стане Правдою. А неправда такої розкошi не може собі дозволити, бо, як її раз розвінчають, то вже назавжди...»

Волинська трагедія 1943 року також не знайшла історичної справедливості, бо кожна зі сторін описує події так, як вигідно їй.

У польських підручниках історії, наприклад, основна провина за ті події лягає на українські плечі. Організація українських націоналістів (ОУН) під керівництвом Степана Бандери восени 1943 року вирішила за допомогою Української повстанської армії (УПА) "очистити" землі майбутньої української держави від поляків і витиснути їх за Буг і Сян. Українські заклики про переселення поляків спричинили взаємне винищування цивільного населення, жертвами якого на Волині й у Східній Галичині стали близько 75 тис поляків і 35 тис українців.

Українська версія виглядає інакше: головним винуватцем є Польща. Бійці УПА, які воювали з німецькими окупантами почали знищувати польських колабораціоністів, які працювали на гітлерівців. У відповідь керівництво польської Армії Крайової (АК) обвинувачувало українців у пособництві німцям і вчиняло розправи. Окремі сутички переросли у справжню різанину. Але при цьому поляки-"аківці" діяли як окупанти, а українці в особі патріотів-оунівців вели справедливу боротьбу за те, щоб землі Волині ввійшли до складу української держави

Головний редактор найтиражнішої в Польщі «Газети Виборчої» Адам Міхнік, у минулому дисидент, належить до тих, кому не байдужа Україна, він розуміє її проблеми. Саме тому його коментар щодо річниці трагічних подій 1943-1944 років на Волині є дуже актуальним:

"Ми - і українці, і поляки - маємо спільну рису: синдром невинної жертви. Ми маємо історичне переконання в тому, що ми для всіх були добрими, а нас кривдили. Це не є правдою ні щодо поляків, ні щодо українців".

"У контактах з Україною вкрай необхідним є непоступливе нагадування трагічної правди про геноцид поляків на Волині. Відхід від неї є шкідливим не лише з погляду моралі, але може бути у майбутньому джерелом загрози для Польщі, а Україні може принести шкоду", - цитата зі статті Єви Сємашко «Правда перш за все».

У книжці «Геноцид українських націоналістів щодо польської людності Волині 1939-1945», авторами якої є Владислав і Єва Сємашки, жертвами зображено лише поляків, що порушує історичну правду. Це видання актуалізувало у польському суспільстві сприйняття волинської трагедії і однозначно вказало «винних».

Не так однозначно оцінює ці події український історик Юрій Шаповал:

"Не завжди обвинувачені бувають винні, а не все написане буває правдою. Правда те, що українсько-польські контроверсії мають свою історію.

Історично у польсько-українських взаєминах накопичилось багато «вибухової» маси. Спочатку це були локальні конфлікти, але згодом - особливо польська політика колонізації і брутальне придушення селянських і козацьких рухів і повстань XVI-XVIII століть - роз'ятрили рану конфронтації. Східні землі Речі Посполитої полонізувалися упродовж трьох з половиною століть, внаслідок чого польські поселення з'явились далеко за тією межею, яку у 1920 році назвали «лінія Керзона».

Зрозуміло, все, що супроводжувало це польське просування на Схід, не могло викликати у місцевого населення лише оптимістичні почуття. Отже, Друга світова війна лише вивела задавнену польсько-українську ворожнечу на поверхню",

Масштабна волинська акція не була спонтанною, але обидві країни говорили лише про оборону населення. Хоча все розгорнулося у криваве протистояння АК і УПА.

Усім відомо, що Павло Шандрук, командувач дивізії СС «Галичина», мав вищий польський орден «Virtuti militari», бо був офіцером польського війська і 1939 року хоробро воював проти німців на чолі 29-ої бригади.

Ось позиція Сергія Бовкуна, історика, журналіста:

"Українську історію треба читати з бромом», - схоже, ці слова Володимира Винниченка стали керівництвом до дії для багатьох сучасних істориків, які, наче змовившись, голосять «плачем Ярославни» за трагічними сторінками минулого, сиплячи сіль на старі рани.

Читаючи подібні праці, складається враження, що українці - виключно нація невдах та страждальців.

Так, у нашій історії були Берестечко і Батурин, Крути і Бабин Яр. Це наш біль і наша пам'ять. Але ж майбутні покоління необхідно виховувати не лише на трагедіях! Славних перемог та тріумфів в історії України також вистачає. Озирнувшись у глиб століть, знайдемо в історії чимало прикладів позитиву, які б слугували приводом для національної гордості".

Основною проблемою історичної свідомості українців сьогодні є акцентування владою якщо не трагічних, то суперечливих історичних подій, що є досить специфічним методом виховання патріотизму у громадян; а також поступова втрата суспільством інтересу до власної історії, а значить - i до самого себе.

Але ж історія України не краща й не гірша за історію будь-якої іншої країни, маючи перемоги й поразки, тріумфи й трагедії, героїв та негідників. Нашу історію можна читати й без брому. Адже Україні сьогодні так необхідний «історичний оптимізм».

Якщо ми нехтуватимемо історичною пам'яттю, то можемо назавжди залишитися напівгромадянами, напівукраїнцями. Трагедії історії не зникають і не забуваються.

Ми маємо думати про завтрашній день. Але якщо завтрашній день буде обгорнений історичною неправдою, він ніколи не буде завтрашнім.

Головним підходом до утвердження історичної пам'яті повинна бути правда. Це духовне поняття не потребує пояснення. На жаль, у багатьох політиків відсутнє поняття совісті, сорому, самоповаги, національної честі. В основі їхньої діяльності ігнорування українськими національними інтересами, маніпуляції історичною правдою.

Ще один камінь спотикання - Голодомор 1932-1933 років. Хоч і багато країн визнають цю жахливу сторінку української історії геноцидом, все ж є такі, що закривають на це очі.

Петро Кралюк, доктор філософських наук пише:

"Про Голодомор останнім часом в Україні говориться чимало. Інша річ, що тут багато політичних спекуляцій як з боку лівих і «зачарованих на Москву», котрі цинічно не хочуть визнавати факт Голодомору, представляючи події 1932-1933 років в Україні як «недоопрацювання», «перегини» на місцях, так і з боку «щирих українських патріотів», котрі використовують цю болючу тему у своїх вузьких політичних цілях.

Голодомор - велика трагедія українського народу. Але вона показала: цей народ здатний вижити в найжахливіших умовах. Тому він сильний. І тому не можна не погодитися зі словами Лариси Івшиної "Наш народ, який пережив ТАКЕ і вистояв, не може не мати амбіцій".

При трактуванні проблеми Голодомору як геноциду Станіслав Кульчицький у книзі «Почему ОН НАС уничтожал?» послідовно показує особливості перебігу в УРСР голоду 1931-1932 і голоду 1932-1933 років, їхньої схожості й кардинальної відмінності від таких процесів у інших регіонах СРСР. Важливо, що автор, вказуючи на Й. Сталіна як уособлення творців трагедії українського народу, бачить головним винуватцем тогочасний комуністичний режим.

С. Кульчицький як мало хто знає, яких колосальних зусиль потрібно докласти українським дослідникам, політикам, дипломатам, юристам, щоб довести світовій спільноті, що в 1932-1933 роках мав місце саме геноцид.

З цього погляду надзвичайно важливим є висновок С. Кульчицького про те, що Голодомор в Україні виник «на перетині соціально-економічної і національної політики», здійснюваної Кремлем. Саме так: враховувати слід обидва чинники. Сталін боявся України - боявся, що коли вона збунтується й вийде зі складу СРСР, тоді розпадеться й червона імперія.

Терор голодом і було спрямовано «проти громадян Української держави» як представників української політичної нації. Тобто, за Кульчицьким, ознака етнічної приналежності не була вирішальною.

Попіл незліченних жертв геноциду мусить стукати в груди живих. Не для помсти, а для очищення, для чесних порахунків з минулим.

Формувати історичну пам'ять та культуру повинна держава. Але ця пам'ять не має формувати у нації образ багатостраждальності українського народу. Молодь треба виховувати на історії величі, а не болю, вселяти оптимізм і бажання пишатися країною, а не вічно оплакувати її втрати. Бо позитив зіпсувати дуже легко.

Історія - це інтерпретація. Встановити історичну правду важко, бо об'єктивізму може досягти лише цілком незацікавлена сторона, а наші висновки залишатимуться суб'єктивними. Та все ж прагнути відновити історичну справедливість ніколи не пізно...

Джерело: блог Христини Процак