Діагноз - війна. Інтерв'ю кіборга Володимира Небора

… Наприкінці листопада, нас, третину батальйону точно, чоловік 200 десь – сформували у колону з бронетехніки, і повністю екіпіровані, вирушили на Піски… І виходить що перший обстріл у моєму житті, артилерійській, тому що до того, так, люди на руках в мене умирали, безумовно, але це було ще на Майдані.

Але то були зовсім інші відчуття, коли, знаєте, артилерія стріляє, недарма її називають богом війни... На війні трошки по-іншому було, ніж на Майдані. Хоча, і там, і там психологічний бар'єр був подоланий. Коли людина втрачає життя. І ти від безсилля, не можеш нічого зробити. От, тому знову і знову старався вчасно надавати допомогу, щоб врятувати людину.

Крім того, мене було призначено медиком роти, інструктором роти. Я продовжував займатися тим, що постійно вів облік, наприклад, тих самих ліків, різних, перев'язувального матеріалу. Одним словом – тим, чим і займався на Майдані, тільки уже на Сході. А по штату я був гранатометник, автоматичний гранатомет станковий – АГС17.

І у мене дуже гарно виходило вести з такого гранатомету вогонь. Дальність його стрільби 1700 метрів, і він б'є осколковими гранатами, тому досить немало лиха можна було завдати противнику, влучно управляючи таким гранатометом автоматичним.

- А як вам вдавалось суміщати оці обов'язки медика і гранатометника? Вони не суперечили?

- В том то і справа, що у мене, навіть, і думки не було, щоб не займатись обов'язками медика. Тому що штатний обов'язок мій був виконувати функції гранатометника. Але совість моя не дозволяла мені лишити обов'язки медика – тому я завжди надавав допомогу.

Воно одне другому, відверто скажу, не заважало. Навпаки, хлопці завжди були спокійніші, коли я був поряд. Тому мені одразу, коли зрозуміли, чим я буду займатися, дали позивний – "Доктор Хаос", але тільки не "Хаус", а "ХаОс". Тому що, як я говорив потім, для своїх я – доктор, а для противника – хаос! Тому що був і гранатометником також.

Так цей позивний до кінця війни, маю на увазі той час – до кінця 2015-го року… так і залишився – позивний "Доктор Хаос". І всі, в принципі, з роти вогневої підтримки, взагалі з 90-го окремого аеромобільного батальйону тих ротацій – всі мене так і пам'ятають…

…І, ось так, в останні дні листопада приїхали волонтери з Хмельниччини, були в Пісках. Якраз готувались до ротації у Донецькому аеропорту – повинні були поміняти наших хлопців... Ми вже тоді знали, що будуть дуже сильні похолодання, прямо з 1-го грудня, сніги. І я пішов взяти якісь теплі речі собі. Пішов, взяв шапку "ушанку", взяв валянки – справжні, великі, на великі морози.

І якраз там… почала собака бігати, така величезна, почала сильно гавкати. Потім мені стало відомо – вони відчувають різні частоти такі, які не відчувають люди. Тому, постріл артилерії, того ж міномету, коли тільки з каналу ствола вилітає міна, вони вже це відчувають.

А попавши під такий мінний обстріл, вона вже наступного разу буде якось реагувати на це. І вона реагувала тим, що почала дуже сильно гавкати. І ті, хто вже знав про цю собаку, про її поведінку – всіх решту почали попереджати, що зараз буде мінометний обстріл, щоб всі поховались "по норах", як ми там називали. Таким був мій перший в житті мінометний обстріл, коли нас обстріляли.

Одразу після того, як закінчився обстріл, я дрібними перебіжками [рухався до своїх] – ще якісь міни зі свистом падали поруч. Але в мене вже було одно у голові: якщо когось з моєї роти поранило – допомоги їм там не було кому надавати. Томі я біг туди, біг і бачив, як хлопці по одну сторону дороги, по другу – кричали про допомогу...

Там, дійсно, деяких хлопців взагалі порозривало, але вони ще могли кричати. І знаєте, така внутрішня боротьба: або тут залишитись – надати їм допомогу, але я знав, що тут де командно-спостережний пост – дуже медиків було немало. А там, де мої, якщо там когось поранило, там медиків не було нікого.

І тому я, все ж таки, не надавав допомогу, переборов себе – і побіг дальше. Прибігаю до своїх – дійсно, там у мого [побратима], ми якраз з ним дуже дружили, на той час, Саша Бродюк зі Славути, я дивлюсь, а в нього рука просто висить! Висить, практично, зовсім не тримається.

Одразу йому вже також почали надавати допомогу, так як нас вчили. Я перехопив ініціативу, продовжив, затягнули джгут, по-моєму, навіть не один. Обезболюючі використали, вкололи йому, щоб він не помер від шоку больового – і одразу на транспортування. Його разом з тими з усіма пораненими. І, в принципі, я не пожалів, що я добіг.

Ми, я не кажу, що я – ми врятували йому життя. Але, на жаль, не врятували руку. Досить погана дорога й обстріли. Довго хлопців везли з тієї всієї машини поранених, залишився тільки він живий. Хоч руку і не вдалося врятувати, але він залишився живий. Всі решта, хлопці під час того обстрілу загинули.

Я зрозумів, що таке війна, що це не сльозоточивий газ, що це, навіть, просто не стрілецька зброя, яка була на Майдані... Зрозумів, наскільки все серйозніше і наскільки все, насправді, страшніше. З іншого боку, також розумів, що тільки "дурень не боїться", боятися нормально.

Що, якщо ти боїшся – значить ти завжди вуха тримаєш [сторч], слухаєш кожен шорох, що й де відбувається – тому що ти дуже боїшся за своє життя. І ось, як раз, оце відчуття небезпеки, воно мене кожен раз переслідувало на війні, весь час... І я розумів, що це весь час мені рятувало життя.

Тому що тоді людина дуже обережна, тоді вона прислухається до будь-якого шороху – тоді життя, знаєте, стає набагато ціннішим, ніж коли в тебе є відчуття безпеки, все добре, все спокійно, тобі ніщо не загрожує... І ти тоді втрачаєш пильність і отримуєш кулю, або якісь там ушкодження. А коли ти дуже обережний, ти дуже боїшся за своє життя, коли тобі дуже страшно, аж трусить тебе, ось тоді ти набагато обережніше себе поводиш…

...І в ніч з 30-го листопада на 1-е грудня ми прорвалися в Новий термінал Донецького аеропорту… Мене розподілили на 8-й пост Помаранчевого залу Донецького аеропорта... Працювали в парі з кулеметником, з крупнокаліберним кулеметом… Дуже пощастило, що в мене був справний гранатомет станковий. Тому що, якраз, там це нас дуже сильно рятувало...

...Найбільше фізично важко там було у зв'язку з холодом. Тому що дуже сильний мороз тоді, з 1-го грудня одразу було мінус 20-25 градусів морозу. І не було як зігрітись, окрім як коли починались бої, а бої йшли постійно майже – тоді вже ти аж ставав мокрий, жарко ставало.

Чому? Ну, розумієте – фізичне навантаження, весь час приходилось або заряджати ось оцю ленту від автоматичного гранатомета – гранатками. Або собі, або своїм побратимам споряджав магазини до автомата. Досвід у мене був, я ще у військовому ліцеї дуже швидко, на "відмінно", споряджав магазин до автомата. А на війні це прийшлося дуже-дуже доречно! Тому я не тільки собі споряджав, а й своїм побратимам. Зокрема, хто вже там мав за 50, за 60 років і вже не так вправно виходило...

…Насправді, бої там йшли постійно. Як ми казали – кошмарили – вони нас теж постійно, не давали розслабитись ні на хвилинку. Артилерія працювала весь час, вона так поступово-поступово, поверх за поверхом, поверх за поверхом, поверх за поверхом руйнувала саму будівлю терміналу нового.

… Нам прийшлося укріплюватись зі всього, з чого могли. З того самого боєкомплекту з цинками, з патронами; сухі пайки – укріплювали нашу барикаду. Плюс відламували сантехніку різну там, різні умивальники, унітази, рукосушки оці вітряні... Ну, все що завгодно – все, що могло б стримати кулю, або осколок. І при тому, постійне спостереження, весь час на 360 градусів спостерігали...

Це нас якраз там і рятувало. Ніхто, за скільки я там був у Донецькому аеропорті: і перша ротація, і, забіжу наперед, в другу ротацію, ні разу не бачив, щоб хтось чи алкоголь вживав, чи хтось там чимось іншим займався, не тим, що потрібно. Тому, я так розумію, що от, як раз, бажання жити нас і врятувало. Ну, знову ж таки, та будівля, з часом вона все більше й більше руйнувалася – це вже теж я забігаю наперед…

Було таке от, як буває в фільмах. Не один раз там було таке, що перебігаєш, якось перелазиш, переповзаєш – і там куля: і ззаду пролітає, і зпереду. Бо вона коли летить – шипить, свистить і видно, як пролітає, мількає перед тобою. Плюс вони постійно цими бронебійно-запалювальними з крупнокаліберних кулеметів стріляли, такий мерзенний писк, коли пуля торкається будь-чого – вона рикошетить і пищить.

Мало того, вона рикошетить так страшно, бо вона до цього, до металу доторкається, наприклад, запалює його, пропалює... До будь-якого іншого матеріалу – все вона запалювала. Тому воно такий створювало хаос, дуже такий деморалізуючий був фактор ці бронебійно-запалювальні кулі. Також дуже важко було переносити танкові обстріли, тому що … снаряди постійно на нас падали, у нас над головою...

Цей термінал ходив, як то кажуть "ходуном" – в ліво, і вправо, але воно не пробивало ті всі поверхи й до нас не долітало донизу, бо ми ж на першому поверсі були. А був ще, до речі, підвал, який контролювали сепаратисти. А танкові гармати... наші танки ми називали – "мішки", ворожі – по-іншому – не хочу погано виражатися.

І ці танки гарматами били прямою наводкою, одразу в наші стіни, там, де ми сиділи. Нас весь час тоді як мух (сміється) розкидувало по декілька метрів у різні сторони – збивало з ніг одразу! Якщо комусь щастило і він десь сидів – то ще не такі ураження були.

А коли хтось стояв десь, або, тим більше, вів вогонь з чогось – то зразу збивало з ніг, відкидало на декілька метрів, ці іскри навколо, осколки! Ну, дуже, дуже страшно було, насправді. І от такі бої були постійно, кожен день. Там, пів години перепочинок, думаєш: "О, зараз, нарешті вдасться щось гарячого перекусити!" Чому я так кажу "вдасться", тому що мороз постійно, і відсутність будь-яких засобів обігріву, навіть, "буржуйкою", пічкою користуватись було неможливо, щоб не видати свою позицію...

- Тобто в них теж були тепловізори, в противника?

- Так! Ну, крім того, що тепловізори – дим іде – одразу видно! Де йде дим, значить там хтось є. Тому таким не могли користуватись. Єдине, що нас рятувало… від спраги від голоду – такі маленькі балончики, я пам'ятаю – жовті, з газом. Але, наприклад, щоб зробити собі той самий чай, чи якусь з'їсти їжу швидкого приготування, було дуже непросто.

Тому що потрібно було знайти цей балончик – такий невеликий. Спочатку якось його нагріти – розтирати, розтирати, щоб трошки газ розморозити там в середині, чи об себе, чи об щось, чи якось тримати за пазухою. А оскільки бронежилет зняти не вийде – то це було досить непросто його розігріти …

І коли вже вдавалося трошки розігріти, розтопити газ в середині, підпалювали цей газ – полум'я було розміром, як свічка десь, ну, як оця стандартна запальничка. І на цю свічку ставили уже до того приготовлену чашку з льодом, тому що все, зрозуміло, що вся вода, яка була навколо – була замерзла.

Тому потрібно було спочатку наколоти льоду – нарубати чи наколоти. Бо великий шмат – ні в чашку, нікуди не влізе! І наколовши в чашку, ми на цю свічку з газового балончика ставили й години три-чотири було потрібно, щоб вона закипіла. А якщо нас там було п'ятеро-шестеро-семеро одночасно – що таке менше половини чашки кип'ятку на таку кількість людей.

І тому ця гаряча їжа – це було чи не найціннішим. І от запариш якусь їжу швидкого приготування, наприклад – пюре, або, там, нам часто різні брали з американських сухпайків… І тут, як завжди (сміється), починався бій! Особливо, наш крупнокаліберний кулемет, оцей ДШК – він дає такі, як сказати, угарні гази. Я забув, як вони правильно називаються, які йдуть одразу після кожного пострілу.

А він автоматичний – тому пострілів за хвилину дуже багато – сотні-тисячі. І після кожного такого пострілу йде хвиля оцієї сажі такої чорної. Яка, безумовно, на все осідала. На нас – то зрозуміло, ми звідти всі виходили чорні, в кінці ротації просто в сажі усі. А от на ту ж саму гарячу їжу, ну, воно було одразу-одразу помітно, особливо на цих, як я казав, пюре швидкого приготування.

- Вони ще ж встигали охолонути, мабуть, за цей час!

- Воно, в тому то і справа, що зверху трошки встигало, а всередині, все одно, ще було тепле, навіть – гаряче! Тому дуже жаль було його викидати, розумієте, і не їсти, бо процес був, знову, дуже тривалий, дуже... І просто зверху цю сажу ложкою збирали – і можна було далі продовжувати їсти. То один з таких моментів побуту.

І, справа в тому, що спочатку за планом мала бути ротація через п'ять – сім днів. Але нас ніяк не могли поміняти. Тому що, як ми їх називали – "ластівки" – це наші бронетранспортери, або оці МТЛБ – тягачі на гусеницях, які везли до нас людей на заміну бійців і їжу, і медикаменти, і воду – вони весь час попадали під обстріли.

Одного разу я якраз прийшов у наш міні-штаб трохи відпочити, тільки зарився в спальник. І чую – тут якийсь шум-гам, починають заносити поранених. Ну, а я ж тоді вже був як на автоматі: якщо поранений – я йому надаю допомогу. Не важливо хто це – з мого підрозділу – не з мого. Знаю я його – не знаю. Всім надавав допомогу.

І почали заносити одного – ну, думаю, ладно, ще відпочиваю, ще є Костя медик, і є там ще один медик – вони справляться. Другого заносять, думаю, ого, ну, добре, ще відпочиваю, вони ще справляться. Коли вже третього принесли, я вже все, виліз з того спального мішка.... Вилажу з нього, дивлюся – де мої валянки? Вже бог зна де, їх уже позносило, бо багато людей.

Коли заносили хлопців – то про які тоді валянки думали… Ну, нічого страшного! І оце босий почав надавати [допомогу]… Їх там п'ятеро чи шестеро занесли, від крупнокаліберного кулемету, дуже великі рани в них там були, страшні… Тоді, слава богу, всіх врятували, прорвалась до нас ще наступна "ластівка" – вже не щоб нас забрати, а щоб цих поранених вивезти, які не доїхали до нас і які повинні були нас поміняти.

Їх усіх забрали, а ми ще залишились там. Думав, ну коли ж нас вже заберуть? І це, знаєте, найгірше відчуття, коли ти не знаєш скільки тобі... А реально, ну, тоді ми вже так не думали, щоб себе не накручувати на погано, але, дійсно – то було пекло. Щоб сходити в туалет – це була ціла катастрофа, це було дуже складно – просто ти ризикував своїм життям.

Про їжу я вже сказав, так само холод, весь час мерзенний холод, як то кажуть, "ламав кістки". Тому що дуже сильний мороз, і не було де зігрітися. І оце весь час дуже морально виснажувало.

…Після цього, після першої ротації мене вже офіційно прикомандирували в медичний пункт батальйону, тому що багато медиків і загинули, і були поранені під час цієї першої ротації... На початку січня сформували команду з медиків, і відправили нас в поселення Водяне – це якраз біля Донецького аеропорту там дачне поселення. Там в одній з тих дач [ми] облаштували медпункт…

В той час наш командир бригади, полковник Мисюк, теперішній командувач десантно-штурмових військ, почав формувати колону для штурму Донецького аеропорту. І так виявилось, що не було медика в тій колоні. Я одразу погодився поїхати медиком з тією колоною.

Враховуючи, що після першої ротації, люди з нашого батальйону вже знали, що це таке, що, дійсно, вернуться з цього штурму, у будь-якому випадку, не всі. Дуже багато хто відмовлялися їхати. І прийшлося збирати таку "збірну солянку" з різних підрозділів – чисто добровольців. Тому що, ну, зрозуміло, що примусово на таку справу людей не будеш заставляти йти, бо вони ще можуть гірше зробити, ніж противник…

…Безумовно, ті дні були дуже гарячі, не менш гарячі, ніж там [у першу ротацію]. Наша [Диспетчерська] вежа – це вже були суцільні руїни, там не було чим оборонятись. Добре, в нас ще була така, як ми її називали – протикумулятивна сітка. Там, по-перше, у нас людей катастрофічно не вистачало, було лише по два-три чоловіка на посту.

Якщо там по шестеро-восьмеро або ще більше у таких випадках на Новому терміналі було на одному посту. То тут – двое-трое. І це вже з тими, хто відпочиває, тобто вночі, реально, одна людина була на посту. І це потрібно було і спостерігати… тепловізорів там уже не було, були прилади нічного бачення.

А ті, хто на цьому знаються, розуміють, що дивитись довго в прилади нічного бачення одній людині неможливо, тому що ти просто починаєш сліпнути. То тобі треба багато часу, щоб відійти. А за той час, поки відходиш – ти нічого зовсім не бачиш!

І дуже страшно, їжі немає…, вода вже теж…, практично, вся замерзла і, пам'ятаю єдине, що там трохи було легше, що облаштували оцю буржуйку так, аби вона виводила дим на зовсім іншу сторону. Тому, єдине, чим краще було, ніж у Новому терміналі, коли до того був – це те, що можна було там без проблем зробити собі кип'ятка та й, взагалі, зігрітися. Але, оскільки не було практично людей на посту, кому відбиватися від сепаратистів, тому не було кому й грітися, розумієте?

…Коли у нас вже одиниці залишилися в тих руїнах, то мені, як медику, довірили, щоб я облаштував там такий невеличкий медпункт, де та буржуйка була. І дещо хлопцям готував там, знаєте? Чаю приготував – взяв автомат, пішов там повідстрілювався трохи, хлопцям дав можливість перепочити на одному посту. В такому – плаваючому режимі. Відбив атаку, там, зі сходу, відбив атаку з півночі і дальше пішов в то приміщення невеличке – там хлопцям чайку зробити.

…Через ще один день сильних боїв: там вони дуже активно оту реактивну артилерію почали використовувати: "Смерчі", "Буратіно" оці, "Гради", само собою, які все випалювали, ну, дуже конкретно... І тут цілий день боїв... Дійшло до того, що вночі нам передали по радіостанції, що до нас рухається група розвідників, на чолі з розвідником "Окунем", з яким ми потім декілька років тісно співпрацювали.

І от на чолі з цим "Окунем" п'ятеро розвідників добрались до нашої Диспетчерської вежі. Ну, кажуть: "Так і так – є десь тут поряд (я знав про цю будівлю) колишня Пожежна частина. Туди теж заїхали тримати оборону наші. Тому що, я пам'ятаю, що коли ми їхали на Диспетчерську вежу на броньовику, декілька хлопців висадились там, на Пожежній частині.

Я знав тих хлопців, вони теж з мого батальйону були, з 90-го. І ось "Окунь" каже: "Хто когось знає там на цій Пожежній частині?" А я знаю, що там є з моєї роти – РВП – рота вогневої підтримки. Я ж хоч і медиком був, але, все одно, я ж то жив з ними. Я кажу: "Я знаю!" Там старшина мій, на тій Пожежній частині, там командир взводу снайперів – "Адам", покійний, до речі. Я знав їх. Я кажу: "Так, я знаю!" "Ну, все" – каже – "ти зможеш піти з нами, і встановити з ними зв'язок?"

Що це означало – що з ними там не було зв'язку. І було невідомо, чи сепаратисти вже зайняли Пожежну частину, чи ще наші там тримаються? Але, у будь-якому випадку: що наші, що сепаратисти – якщо хтось буде наближатися, то могла б запросто бути [небеспечна] ситуація. Якось треба було проявити смєкалку, якось з ними встановити зв'язок, щоб не застрелили зразу.

…Кажу: "Без проблем, треба – то треба!" Ну, добре. А самому так страшно! Тому, що бачу, що просто вийти з тої Диспетчерської вежі вночі у Донецькому аеропорту, ось так, просто йти... Ну, розвідників то до цього готували, а мене, як гранатометника, чи медика, чи картографа – ні в одному з цих випадків! Ну, тим не менше: треба – значить треба! І розвідники кажуть, цей "Окунь" каже: "Ми тут всі десь залягаємо...".

Такий сигнал придумали, свист, як пташка співає ніби. То коли буду я вертатись, якщо все буде добре, якщо там наші, і мені успішно вдасться встановити з ними зв'язок, якщо вони мене до того не застрелять, тобто, якщо все пройде успішно, то я вернусь назад, і щоб знову уже встановити з цими розвідниками зв'язок – треба було видати оцей звук, як пташка співає. Домовились, все добре.

Вони десь залягли, я вже не знав, де вони були. Тому що вони розуміли, що якщо тут противник, під страхом ворожої зброї, під страхом загинути, я б запросто міг бути завербований противником! Тому для них [довіритись мені] – це вже був ризик. Тому, я не знав, де розвідники наші. Я просто мав подавати оцей сигнал – і вони по одному повинні були до мене підходити, переконавшись, що я один, і далі діяли б в залежності від подій.

Я бачив силует цієї Пожежної частини серед ночі. Автомат повісив на шию, бронежилет, каска – руки підняв догори, іду і кричу: ""Доктор Хаос", РВП – не стріляйте!" (РВП – рота вогневої підтримки) ""Доктор Хаос", РВП – не стріляйте!" Іду, іду, іду, а самому так страшно, що трусить! Холодний піт. Практично вже не можу говорити, але, все одно, розумію, що тільки це, тільки ці слова можуть мене врятувати.

Бо, якщо противник – там вже без варіантів – говори ти щось, чи не говори! А якщо наші – це ще мене може врятувати, бо в темряві не видно розпізнавальні знаки, чи форму одягу, а видно, що хтось йде озброєний. А наші ж там – снайпери, кулеметники з крупнокалібернимс кулеметом... Дуже небезпечно було!

Тут, вже на відстані 30-ти метрів я оце іду – страшно, аж чую голос з тієї сторони Пожежної частини:"Стой на месте!" Стою... Якщо б ще українською відповіли, то спокійніше б було, а так російською, ну, думаю: "Все!" "Так, кто такой?" – ""Доктор Хаос", РВП, 90-й батальйон – не стріляйте!" "Так, кто в батальоне начмед?" Я кажу: "Саша…".

І мені як пам'ять відшибло. Він на той час він був моїм начальником, я за день до того ввечері якраз спілкувався з тим Сашком, він мені ще там деякі настанови перед виїздом на Диспетчерську вежу давав.

А я стою [і не можу згадати його прізвище], просто як пам'ять відшибло, розумієте, від страху. І кажу: "Ну, Саша..." Він каже: "Ну, як його ще...(російською каже), як його ще називають?" Я кажу: ""Клаповухий", бо в нього вуха великі..." "Ну, хорошо, подходи!" Я підхожу ближче – виглянули вже ті люди, яких я знав, мене швидко роззброїли, завели всередину. І я тоді вже аж... кажу: "Дайте мені цигарку!"

Я закурюю, буквально за дві тяги скурив всю цигарку! Руки просто трясуться. Він каже: "Ну, всьо, Хаос, давай вже спокійно, говори, як ти взагалі, що ти? Ми тут сидимо без зв'язку, як ти до нас добрався?!" Ну, я все розповів від початку до кінця, що там позалягали розвідники. Він каже: "Ми в "тепло" бачили, що там якісь люди. Думали, що ти якийсь завербований, туди-сюди, або противник, навіть.

Думали вогонь відкривати – добре, що ти кричав оце нам!" Кажу: "Так і так, є в нас радіостанція, можемо вам передати, але треба вже безпосередньо особисто з "Окунем", з цим капітаном. Щоб ваш старший (а це і був "Адам" покійний, командир взводу снайперів з 90-го батальйону) з ним переговорив." "Ну, добре, йди тепер назад до них і клич тільки одного оцього старшого – "Окуня"!"

Тому що вони теж боялися: а раптом я там завербований терористами й хочу, щоб просто будівлю ми відвоювали. Іду назад, і оцим свистом таким, вигукуванням, як та пташка нарешті їх [розвідників] знайшов. Вони теж були дуже обережні, боялись, щоб я вже на тій стороні не був.

І "Окунь", вислухавши мене, пішов разом зі мною. Я вже їх не слухав, вони між собою переговорили, дав їм "Окунь" радіостанцію, налаштували... Все, встановили зв'язок. Хлопці, завдяки цьому зв'язку в подальшому врятувались з цієї Пожежної частини, коли дали команду відходити. Вони виїхали, всі врятувались в повному обсязі.

- Це, взагалі така історія, прямо як з фільму про розвідників.

- Це один з таких моментів. Там цих історій, насправді, дуже багато (сміється). І, ми вже коли повертались назад, вони, розвідники, кажуть: "Ну, бачиш силует Диспетчерської вежі?" Я кажу: "Так". Я рушив сам. От тоді я почув, як коли граната спрацьовує.

Спочатку простріл такий невеличкий звук, вибух – це запал взривається. Він детонує основну частину і через дві-три секунди взривається основна частина, вибуховий заряд сам, разом з осколками. Я почув звук запалу – і це для мене як вічність, попрощався з життям... А решта не здетонувало.

Як потім виявилось, швидше за все, що це була наша розтяжка, але в комплектації завжди йдуть окремо: окремо ці гранати, а окремо – запали. І просто запал або був відсирівший, або був від іншої гранати. І коли його вкручуєш, воно, буває таке, що не спрацьовує. Це не часто буває, але буває таке. Просто... просто пощастило.

А я (сміється), я сам себе поховав... ну, розумієте, попрощався з життям, бо вже чекав, коли [вибухне]. Я знав, розумів за стільки років в армії, що це просто нереально, просто немає сенсу абсолютно ніякого вже кудись ховатись, якщо спрацювала розтяжка. Я вже це розумів – чекав вибуху. А вибуху не відбулось… Я такий мокрий після того всього вернувся до своїх на Диспетчерську вежу.

Уже на другий день... стало зрозуміло, що оборону Донецького аеропорту ніхто не тримає... Особливо – чули останній ефір на території Донецького аеропорту, коли нас їхали рятувати не одна бронемашина на чолі з комбатом, на той час – підполковником Олегом Кузьміних, з тим же Сашею Кондратюком, покійним начмедом, який попав у полон, і його там у полоні замордували.

Це той, що "Клаповухий", вуха клаповухі. І ми зрозуміли, що все, скільки б там машин не було – нас не врятують… У нас був єдиний зв'язок – це по мобільному по смс-ках. Смс-ками, тому що слухали нас – противник слухав мобільний зв'язок. Нічого не хотілося говорити, видавати себе.

Частоти радіостанції були уже давним-давно відомі противнику, більше того, вони й самі радіостанції отримали від тих, кого вони взяли в полон, чи в загиблих. Справа в тому, що ми про це дізнались тільки після того, як наш комбат, попадаючи вже в полон, почав в радіостанцію кричати, що потрібно ще підкріплення.

А потім вийшов на зв'язок оцей "Гіві", покійний, по нашій же радіостанції, по нашому же каналу! От ми тоді всі і зрозуміли, що це халепа. Але, добре, що ми все-таки встигли по радіостанції дізнатись: де, хоча б приблизно, які пости у противника, яка там зброя.

Тому що в нас вже, ну як, безпосередньо в мене, в голові малювався план виходу з тієї Диспетчерської вежі... Мої побратими… просто не думали, що можна живим звідти вибратись, уже дійшло до того, напруга була такою, що почали дзвонити своїм рідним – прощатися. Уже готові були себе похоронити…

Можливо якраз зіграв той фактор, що вони були в два рази старші, приблизно, за мене – я там був наймолодший, різниця була приблизно десь 20 років. Мені 22 тоді було. Я не міг миритись з тим, що все, життя закінчиться тут. Що немає шансів більше, тому що ніхто не уявляв, як і куди можна вийти, якщо вже повне оточення... Добряче кожного контузило, мене у тому числі...

… Прийшла в голову ідея, що потрібно знайти карту стару, яку я бачив, стару карту 70-х років. Там був тільки значок аеропорту – і все. А ці [сучасні] будівлі – це на телефоні мобільному можна було подивитись аерофотознімки. Як вони виглядають останнім часом, як вони вже були побудовані. Я на карту наніс ту інформацію, яку передали по радіостанціях... про яку кількість мова була по противнику, яка в них зброя.

Тому що, знаючи технічні характеристики цієї зброї, ми знаємо на яку відстань вони б'ють, де можна більш-менш безпечно пройти, використавши рельєф, наприклад. Коли ми вийшли, це нам і допомогло. І в тих воронках, що вже були від розривів в них нормально можна було якусь "бурю" перечекати. Врешті ми дійшли до розбитого міною паркану....

Ми вийшли до "Прокурора", посиділи там, він нас там чаєм напоїв – це було дуже приємно, що ми дійшли до своїх, а не попали... Бо якби, знаєте, бо можна було. В той час там якщо б не в ту сторону пішли… Ну, слава богу, все нормально, бачите, всі врятувались. …Потрібно було приймати якесь рішення. На той час стояло рішення зберегти життя, безумовно.

Проводила інтерв'ю: Анна Прохорова

Транскрибувала текст: Софія Сегінович

"Діагноз: Війна" – спільний проєкт видавництва "Дух і Літера" та Української асоціації військової медицини, що реалізується за підтримки Українського культурного фонду. Основна ідея проєкту – зібрати та зберегти 100 історій людей, які пройшли російсько-українську війну: бійців, медиків, волонтерів капеланів, психологів та ін. Архів з зібраними свідченнями буде доступний дослідникам в Українському інституті національної пам'яті.