«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини
Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?
"Всеукраїнський музейний городок" і його скарби
Києво-Печерську Лавру засновано 1051 року за князя Ярослава Володимировича ченцем Антонієм як печерний монастир. Це один з перших монастирів, що поклав початок руському чернецтву, в ХІ столітті став центром поширення християнства на території Русі. У ХІІ столітті Печерський монастир отримав статус "лаври" – головного великого монастиря.
За вісім з половиною століть існування Лавра стала одним з найбагатших монастирів православного світу. В її ризницях зберігалися тисячі золотих та срібних предметів, коштовний церковний одяг – здебільшого дарунки і пожертви від світських осіб та духовенства.
Тільки в ризниці Успенського собору на початку ХХ століття зберігалося 228 золотих і срібних хрестів; 98 книг у коштовних оправах; 67 митр, оздоблених коштовним камінням та медальйонами з фініфтю; 66 потирів (з них 5 золотих), 51 панагія. Більшість з цих речей була мистецькими шедеврами свого часу, які мали культурну та історичну цінність для України.
Лаврські скарби цілком собі спокійно пережили Українську революцію у 1917-му, почергові зміни влади у 1919-му. Щоправда, більшовики всюди, куди встигали дотягнутися, встановлювали владу рад робітничих і солдатських депутатів, переносили чинність російських законів. А вже руками "народних обранців", під контролем "меча партії" ЧК та за російськими декретами експропріювали капітали та майно, особливо коштовне, на потреби світової революції.
В Україні майно "церковних установ" проголосили "всенародною власністю" 18 січня 1919 року, на підставі декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду УСРР "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви", скопійованого з російського декрету від 1918 року.
Одразу ж російські більшовики взялися до обліку церковних цінностей. Почали ще у 1918 році з міст, які встигли захопити: Чернігова та Харкова. Свої вимоги ленінці могли реалізувати через виконавчі комітети рад, "пропонуючи" всім "служителям культу (священикам, рабинам та ін.) спільно з представниками релігійних громад скласти детальні описи усіх золотих, срібних і дорогоцінних предметів релігійного культу, що знаходяться у користуванні даної громади" у стислі терміни.
Місцеві священики миттєво визначили справжню суть радянської постанови: "будуть грабувати". Так, наприклад, настоятель Ново-Троїцької церкви у Харкові, о. Потапій, прочитавши у газеті декрет "Про відокремлення церкви від держави" та постанову місцевої ради, за одну ніч зняв разом з церковним старостою усі коштовні прикраси з ікон. Коли на ранок збентежені парафіяни почали з'ясовувати: "а куди ж все поділося?", він упевнено відповів: "Зняв. Бо скоро більшовики все заберуть. Хай у ямі полежить поки що".
Вже у першій половині 1919 року Наркомат освіти РСФРР двічі надсилав до окупованого Харкова спеціальних емісарів Арсеньєва та Мармуровського з дорученням відшукати бібліотеку митрополита Стефана (Яворського). Шосту за своїм значенням у Російській імперії митрополичу книгозбірню, яка зберігалася в Харківській духовній семінарії, складали фоліанти ХVІ-ХVІІІ століть.
З початком більшовицького наступу на Україну її заховали. Але у червні 1919 року після допитів у ЧК старих співробітників харківської управи у катакомбах Покровського монастиря московські емісари знайшли не лише цю бібліотеку, але й евакуйовані у 1915 році з Житомира до Харкова скарби Волинського давньосховища.
За офіційною версією, 26 ящиків із золотими та срібними потирами, кубками, тарелями, хрестами, іконами в дорогоцінних окладах, Євангеліями у золочених оправах, прикрашених дорогоцінним камінням, книги та рукописи XV—XVIII століть на кількох підводах перевезли до Харківського університету.
Коли у квітні 1919 року РНК УСРР видав постанову "Про передання історичних та мистецьких цінностей у відання Народного комісаріату освіти" у Києві теж одразу ж провели реєстрацію всіх культурно-історичних пам'яток, щоб забезпечити "державну охорону від крадіжок та привласнення".
Розуміючи, що відбувається, та намагаючись вберегти нашу культурну спадщину від більшовицького пограбування, науковці з Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини (ВУКОПМІС) висунули ідею створення Історичного музею релігійного культу. Спочатку планувалося створити його у 1919 році у митрополичому домі при Києво-Софійському монастирі, але вигнання більшовиків з Києва на певний час зняло загрозу втрати наших церковних коштовностей.
У червні 1920-го більшовики вчергове повернулися до Києва. Цього разу - надовго. Повернувшись, взялися за "відокремлення церкви від держави" всерйоз: підганяло бажання якомога швидше роздмухати пожежу світової революції руками Комінтерну. З України експорт революції планувався до Румунії, Польщі, Угорщини, країн Балтії.
Для цього створили спеціальний відділ партійної спецслужби при ЦК КП(б)У – "Закордот" (існував у 1920-1921 рр.). Фінансувалися всі революційні операції за рахунок капіталів, майна та коштовностей, конфіскованих чекістами у "буржуїв" та у церкви.
Ще в липні 1920 року РНК РСФРР ухвалив вилучити у населення коштовні метали, гроші та інші цінності, а у вересні того ж року – декрет про конфіскації та реквізиції майна приватних осіб на територіях, захоплених радянськими військами. 26 грудня 1920 року Наркомат зовнішньої торгівлі отримав доручення "організувати збирання антикварних речей ... та встановити премію за найшвидший та найвигідніший продаж їх за кордон". Вилучення цінностей проводилося під загрозою розстрілу.
В Україні пограбування власників антикваріату та мистецьких колекцій теж маскувалося турботою про "про долю культурних цінностей та їх збереження". Декретом "Про купівлю для державних музеїв у приватних осіб музейних цінностей" (11 березня 1921 року) РНК УСРР перетворив "усі значні збірки пам'яток мистецтва та старовини, а також різні речі, що мають цінність", на "всенародне" майно. Держава привласнила собі право примусово викупити чи за відмови власника – "секвеструвати річ для музеїв".
Підпорядкована Росії, Українська Економічна Рада 29 вересня 1921 року зобов'язала всі республіканські господарські організації передавати "надлишкові" запаси коштовностей з великих і малих українських музеїв уповноваженим Державної імпортно-експортної торгівельної контори.
Протягом 1922 року РНК УСРР дав дозвіл на продаж за кордон речей з музейного фонду та "право продажу з держмузеїв та інших сховищ речей, що не мають музейного значення". Під наглядом Особливої комісії (з представників Наркомату держконтролю, Наркомату фінансів та Наркомату освіти) лише у Києві було "поставлено на облік та вилучено" 150 приватних зібрань, понад 200 тисяч предметів старовини та мистецтва на суму біля одного мільярда карбованців у цінах 1915 р. (приблизна вартість усього золотого запасу царської Росії). Вилучені цінності переправлялися до створеного у 1920 р. "Державного сховища цінностей РСФРР" ("Гохрана"), а вже звідти — за кордон.
Одночасно, у 1921 році більшовики взялися і до масштабної конфіскації церковних цінностей. Нагоду дав голод, спровокований їхніми ж реквізиціями хліба на тлі неврожаю. Керувала процесом спеціальна комісія при Раднаркомі РСФРР "По учету и сосредоточению ценностей" на чолі з Львом Троцьким як "особо уполномоченным СНК по учету и сосредоточению ценностей".
На початок 1922 року політбюро ЦК РКП(б) і Комісія страшенно переймалися темпами реалізації цінностей за кордоном.
Нелегально це робити було складно. Колишні власники коштовностей, вигнані революцією та громадянською війною з СРСР, впізнавали своє пограбоване майно в антикварних крамницях, піднімали галас у пресі та подавали до суду на власників тих крамниць.
Легально – довго, а "робітничі протести" вимагали постійного фінансування. Тому з реалізацією більшовики вкрай поспішали, а серед членів ленінського політбюро висувалися пропозиції створити спеціальний "Синдикат з реалізації цінностей за кордоном". Динаміка поширення революційних рухів обнадіювала настільки, що перемоги світової революції очікували з дня на день.
Троцький з цього приводу у березні 1922 р. писав у листі до В.Леніна, Л.Красіна та В.Молотова: "Для нас важливіше отримати протягом 1922-23 рр. за певну масу цінностей 50 мільйонів, аніж сподіватися у 1923-24 р. отримати 75 млн. Здійснення пролетарської революції у Європі хоча б в одній з великих країн зовсім завалить ринок цінностей: буржуазія почне вивозити і продавати, робітники почнуть конфісковувати і т.п.".
UPD: Червоним конкістадорам вдалося випередити і європейську "буржуазію", і європейський "пролетаріат". У березні 1922 р. з членів очолюваної Троцьким "Комиссии по сосредоточению…" утворили ще й виконавчий апарат: спеціальну комісію для "керівництва роботою з вилучення цінностей з церков". Комісія була суворо конспіративною, її склад та адресу оприлюднювати не планували. Формально очолювана заступником Наркома НКВС РСФРР Олександром Бєлобородовим, вона фактично підпорядковувалася Троцькому.
Функціонувати комісія Бєлобородова теж мала негласно, через мережу місцевих секретних "підготовчих комісій", до складу яких обов'язково входили "комісар дивізій, бригади або начальник політвідділу". Прикриттям слугували офіційні "комісії чи столи" при місцевих та центральному осередках Комісії Допомоги голодуючим під головуванням М.Калініна.
Всі утворені комісії – то взаємодіючи, то заважаючи одна одній, – офіційно завершили вилучення церковних коштовностей у липні 1922 р. Неофіційно конфіскація тривала до середини 1923 р. У вересні 1922-го створили ще одну "комісію з вилучення". Під керівництвом Г.Базилевича вона забрала з музеїв коштовності, які зберігалися там після першої хвилі закриття великих церков та монастирів і мали бути вилучені ще на початку 1921 р.
От, до прикладу, газета "Нью-Йорк Таймс" писала: "на рахунки більшовицьких лідерів надійшло: від Троцького – 11 млн дол до банку США, 90 млн швейц. франків до Швейцарського банку. Від Зінов'єва 80 млн швейц. франків до Швейцарського банку. Від Урицького 85 млн швейц. франків до Швейцарського банку. Від Ганецького 60 млн швейц. франків і 10 млн дол США. Від Леніна 75 млн швейц. франків. Здається, "світову революцію" правильніше називати "світовою фінансовою революцією".
Цю публікацію Ленін власноручно переклав і відправив керівництву ЧК з припискою: "Це неподобство, а не робота! Так працювати не можна! Полюбуйтеся, що там пишуть. Негайно знайдіть з Наркомфіном звідки йде витік інформації".
Не в останню чергу через відсутність доступу дослідників до документів, де була б відбита повна фінансова звітність про реалізацію комісіями Троцького конфіскованих коштовностей. Звісно, за умови, що ці комісії таку документацію сумлінно вели. Однак незаперечним в цій історії залишається те, що більшовиків цікавило насамперед фінансування комуністичних революцій в країнах Європи, а не порятунок населення від спровокованого нами ж самими голоду. Імовірно, що якусь частину прибутку від цієї грандіозної експропріації Лев Троцький використав після 1927 р. і з комфортом подорожував світом, переховуючись від Сталіна.
Але повернемося до Києва. У 1922-1923 рр. тут за рекомендацією Всеукраїнської академії наук (ВУАН) вдалося створити "Лаврський музей культів та побуту". Один із його засновників, мистецтвознавець Ф.Морозов, під керівництвом академіка Ф.Шмідта та за сприяння інспектора-експерта Губернського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини (ГУБКОПМІС) Ф.Ернста зумів отримати з лаврських ризниць чимало цінних мистецьких речей.
Однак уникнути грабунку все ж не вдалося. У 1922 р. під приводом "допомоги голодуючим" спеціальними комісіями вилучалися й цінні пам'ятки історії та мистецтва з музеїв. Доглянути особисто за вилученням лаврських пам'яток з Харкова прибув заступник наркома НКВС України М.Серафимов.
Навесні 1922 р. до Москви забрали велику кількість золотих та срібних експонатів Лаврського музею. Серед них – нині ідентифіковані у каталозі ДІМу: митра Київського митрополита Гедеона (Святополк-Четвертинського), золотий напрестольний хрест (вклад Богдана Хмельницького), золоті з діамантами панагії і наперсні хрести тощо. Протести музейників та представників ВУАН і ГУБКОПМІСу нічого не дали.
У 1926 р. Музей культів та побуту разом зі своїми збірками увійшов до складу новоствореного історико-культурного заповідника "Всеукраїнський музейний городок" (ВМГ). На 1933 р. у фондах ВМГ зберігалося 9149 предметів з металу (з них 36 золотих, і 59 з діамантами). Нумізматичну колекцію складали більш ніж 110 тис монет і медалей.
"З метою збереження і використання належать безумовному вилученню з Музейного Городка…"
Друге масштабне пограбування російськими комуністами нашої історико-культурної спадщини припадає на голод 1928-1929 та 1932-1933 рр. Коштів вимагав другий комуністичний штурм для сталінської прискореної розбудови військово-промислового комплексу під виглядом "індустріалізації".
Вже у кінці 1927 р. через неможливість забезпечити потреби сталінського політбюро у фінансуванні важкої промисловості надходженнями від хлібного експорту, музейні цінності потрапили до категорії "експортних резервів". 27 грудня 1927 р. нарком торгівлі А.Мікоян підготував для РНК СРСР проект постанови про необхідність розпочати продаж на західних аукціонах предметів старовини і мистецтва, вилучених з експозицій та сховищ державних музеїв.
За діючими тоді бюрократичними правилами проект постанови союзного Наркомату торгівлі (НКТ) спрямували до союзних республік; у т.ч. й до УСРР. Українське керівництво категорично висловилося проти "заготівлі" антикваріату по українських музеях. Українці пояснювали, що фонди республіканських музеїв недоукомплектовані та навпаки, потребують поповнення.
Однак 23 січня Рада праці та оборони СРСР затвердила "пропозиції" союзного НКТ і доручила особливим уповноваженим в ударному порядку розпочати пошук музейних цінностей для вивезення закордон.
18 лютого 1928 р. українська влада прийняла "до безумовного виконання" рішення Москви, визнала "винятково важливий характер експорту речей старовини і мистецтва", зобов'язала НКОсвіти УСРР протягом місяця надати уповноваженому НКТ СРСР перелік належних до вивозу цінностей.
Український антикваріат з музеїв та установ (так, деякі музейні речі вже прикрашали кабінети пролетарських чиновників) Харкова, Києва, Одеси, Дніпропетровська та ін. міст почали вилучати на продаж закордоном. Вкотре спровокований в Україні державними хлібозаготівлями голод, підсилений недородом 1928/1929 р., комуністична влада проігнорувала, а втрати серед українського населення у щонайменше 23 тис осіб (прямі) та близько 80 тис непрямих (від хвороб, супутніх від голоду та недоїдання) просто не помітила.
Власне, колекція Лаврського ВМГ, ідентифікована за сучасними фотографіями археологом Тимуром Бобровським, була таємно вивезена з Києва у вересні 1933 р., після здійсненого Сталіним геноциду голодом.
Скарб з 57 дорогоцінних предметів
Почалося все з доповідної записки від 14 червня 1933 р. заступника наркома освіти УСРР Я.Дудника на ім'я секретаря ЦК КП(б)У М.Попова: у "Всеукраїнському Музейному Городку (кол. Лавра) є таємний фонд цінностей, що складається з золотих і срібних речей з діамантами, алмазами, перлами тощо кол. Києво-Печерської Лаври. Речі мають велику матеріальну цінність, що визначається мільйонами карбованців золотом.
…Знаходження цього фонду цінностей на території ВМГ, на окраїні міста, при незадовільно організованій охороні, явно небезпечно. Тим більше, що на території кол. Лаври живе чимало деклясованого і прямо злочинного елемента. НКОсвіти вважає за потрібне негайно сконцентрувати фонд цінностей кол. Лаври у кладових і сейфах Державного банку".
Небезпека пограбування ВМГ таки була. У 1920-ті рр. приміщення Лаври у річищі ліквідації культів пристосували під житло. На кінець 1927 р. там нараховувалося до 678 "квартир", мешканці мали доволі строкате "соціальне обличчя": з 2 500 осіб 40 були "кваліфікованими злочинцями, проти яких міліція проводила спеціальні заходи".
Наявна тоді охорона – один постовий міліціонер – була недостатньою для охорони всієї території Лаври. На прохання А. Приходька її підсилили, але вжитих заходів в умовах спровокованого владою тяжкого голоду все ж було недостатньо.
За тиждень лист Я.Дудника заслухало політбюро ЦК КП(б)У, ухвалило цілком таємне рішення: "перевезти таємний фонд цінностей …на схоронення до Держбанку. Для цього утворити комісію у складі Я.Дудника, Бегішева (заступник Всеукраїнської контори Держбанку), Вайсбейна (заступник голови Київського облвиконкому), В.Вітвіцького-Кірста (начальник Київського облвідділу ДПУ)". Працювати комісія мала 10 днів, натомість з невідомих причин приступила до роботи тільки за місяць.
А 10 вересня 1933 р. ВМГ передав на зберігання до Київської Контори Держбанку, як свідчать звіт комісії до ЦК КП(б)У та додані до протокольного акту здачі 10 актів-описів, – 120 експонатів і 154 золоті монети, що не експонувалися. У кінці документу вже від руки тов. Дудник зробив приписку:
"Повинен доповнити, що детальна робота по прийомці з детальною перевіркою проведена під керівництвом Обласного відділу ДПУ в особі тов. Кірста із залученням Обл.ВДПУ на що ними було витрачено багато праці і часу".
Крім цього основного фонду цінностей на складах ВМГ залишився досить великий срібний фонд, бл. 6 тон срібла (50 тис експонатів) та велика нумізматична колекція, яка належала ВУАН – бл. 95 тис срібних, бронзових та олов'яних монет.
Срібло і нумізматика за звітом Я.Дудника "разом з основним, зданим до Держбанку, не були виставлені для широкого огляду і тому, з метою їх збереження і використання, належать безумовному вилученню з Музейного Городка. …Ця робота має бути реалізована по лінії Наркомосу".
У грудні 1933 р. завідувач сектором науки культпропвідділу ЦК М.Орлов подав до політбюро доповідну записку на основі звіту Дудника з доповненнями: "…Щоб закінчити роботу по вилученню цінностей, визначити історично цінні з них, виділити необхідну частину їх для створення обмінного фонду з іншими музеями і решту використати як брухт".
За цією доповідною передбачалося вилучити цінні фонди, що залишилися у Городку, передати їх на збереження до Київської Контори Держбанку; переглянути всі цінності у 2-х місячний термін, виявлені дуплети експонатів, які не мають історико-художнього значення, передати для реалізації у загальнодержавному порядку; запропонувати Наркомосу забезпечити відтворення копій найцінніших експонатів, переданих до Держбанку, для експозиції їх в музеях УСРР та СРСР.
21 грудня 1933 р. цю доповідну розглянули разом з іншими документами "Особливої папки" (як особливо таємну) і відтоді сліди колекції у супернадійних кладових Держбанку почали губитися.
В Україні залишився лише рядок у доповіді секретаря Печерського райкому партії від 7 березня 1946 р. про те, що до війни особливо цінні експонати Музейного Городка зберігалися у Держбанку та були ним евакуйовані. У 1947 р. вироби зі срібла у кілька тисяч предметів повернули до Лаврського заповідника з Уфи.
А сліди решти – 50 тис експонатів зі срібла, 95 тис монет та "зібрання виробів коштовного металу" – розчинилися і до 1999 р. науковці не здогадувалися, що скарби нашого Лаврського музею перебувають в експозиції Державного історичного музею (ДІМ) у Москві.
У 1999 р. українські дослідники віднайшли в архіві ДІМу документи з наполегливими проханнями дирекції московського музею отримати з Держсховища (Гохрана) цінні експонати Всеукраїнського музейного городка. Так, 26 лютого 1934 р. Народний комісаріат освіти РСФРР звернувся до ЦК КП(б)У з пропозицією "передати частину експозиції Всеукраїнського Музейного городка до московських музеїв.
Торгсін претендує взяти їх в обмін на валюту для продажу як антикварні вироби. Музеї позбавляються рідкісних пам'яток...". В Україні згоди на передачу не дали. ДІМ кілька разів проводив експертизу в Держхрані (1934, 1936-19З7) та до 1940 р. подавав клопотання до Наркомфіну СРСР.
Свої претензії московські науковці безсоромно мотивували так: "Серед цих музейних цінностей ціла низка речей має дуже істотне значення для заповнення лакун в наших зібраннях, які дуже бідно, або й зовсім не представлені у наших музеях…". Як з'ясувалося згодом з дозволу Раднаркому СРСР колекція з кінця 1940 – початку 1941 р. таки потрапила до експозиції Державного історичного музею у Москві. Київ навіть не повідомили про передачу, бо у запитах ДІМ до союзного Наркомфіну не вказувалося, що ці предмети є експонатами Всеукраїнського музейного городка. А потім почалася німецько-радянська війна…
У 1999 році українські науковці також зафіксували факт перебування колекції Лаврського музею як частину експозиції ДІМ у Москві, поміщену фотоальбомі московського музею. Кожне скопійоване там оригінальне контрольне фото мало печатку інспектури Наросвіти Київського окружного виконавчого комітету рад, підписи тих, хто здав і хто прийняв речі.
Але на запит Г.Полюшка московські музейники відповіли, що "...наявна в Державному історичному музеї облікова документація не містить інформації про надходження експонатів з Києва-Печерської Лаври".
Скарби Всеукраїнського музейного городка свого часу вивезла на зберігання до Держхрану (Гохрана) до Москви без згоди музею та Наркомосу України структура союзного підпорядкування – Київська Контора Держбанку.
Раднарком СРСР передав їх до Державного історичного музею у Москві не питаючи Київ. Це відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини.
Ідентифікація Лаврської колекції за сучасними кольоровими фотографіями це дуже добре. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?
