Перше міністерство здоров’я України
На початку травня 1918 року Гетьман Павло Скоропадський розпорядився створити Міністерство народного здоров’я та опіки. В УНР часів Центральної Ради такого міністерства не було. Медико-санітарна справа раніше перебувала у відомстві Міністерства внутрішніх справ, а потім окремого департаменту при уряді
Новостворене міністерство зайняло будівлі колишньої станції медичної допомоги Києва. Приміщення цієї станції були зведені ще в часи імперії у стилі венеціанської готики на вулиці Рейтарській, 22.
Очолив міністерство "охорони здоров'я" Української Держави Всеволод Любинський (1870–1920).
Особистий лікар гетьманської родини, учень відомого київського бактеріолога й епідеміолога Володимира Високовича, фармаколог Всеволод Любинський був незмінним керівником цього міністерства аж до падіння Гетьманату. Він мав велику довіру від самого Павла Скоропадського і його сім'ї.
Міністр взявся за велику реорганізацію ще імперської медицини.
Міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко у своїх документальних мемуарах згодом писав, що люди, котрі приступили до цих справ мали перед собою завдання: "поліпшити санітарне становище краю, що був кілька років почасти тереном війни або ж найближчим запіллям мільйонових армій, був увесь захоплений виром громадської війни большевизму; розвинулись пошесні хороби, загрожувала зі сходу холера; тим часом медичний і санітарний апарат був у краю в значній мірі зруйнований, почувався величезний брак медикаментів і санітарних засобів".
Апарат міністерства на початках був доволі скромний – 50 людей. Чотири департаменти: загальних справ, медичний, санітарний та опіки. І п'ять окремих відділів – медичної освіти, медичної науки, медичної експертизи, статистики, видавничий. Плюс Інформаційне бюро – поєднання прес-секретаря з довідковою службою.
Поступово посади заповнювали нові працівники. Наприкінці правління Павла Скоропадського у міністерстві працювало уже 500 людей.
На місцях створено посади губернських уповноважених міністерства з інспекторами. Їм підлягали міські та повітові лікарі й молодший медперсонал. Окремий інспектор у міністерстві опікувався санітарно-дозорчими станціями і пунктами на північному узбережжі Чорного моря. Це - аналоги пізніших санепідемстанцій.
Міністерство користувалось доволі потужною громадською підтримкою. Багато хто з персоналу були до приходу на державну службу активістами земської медицини. У регіонах діяло безліч різноманітних товариств, комітетів, рад, які опікувалися питаннями охорони здоров'я.
У спогадах Дмитра Дорошенка є опис енергійних заходів міністра Всеволода Любинського та його найближчих товаришів - Бориса Матюшенка і Володимира Яковенка.
Свої зусилля вони спрямували "на боротьбу з пошестями, на піддержку й обновлення існувавших вже в краю великих лікарських інституцій, на використання величезного майна і особистого персоналу медично-санітарних організацій військового часу, таких як Червоний Хрест, Земський та Міський Союзи".
Міністр Любинський мав проукраїнську позицію, виступав за українізацію медичної науки, освіти й обслуговування. Створив при міністерстві Термінологічну комісію на чолі з військовим доктором медицини Мартирієм Галіним. Вони мали розробляти українську медичну термінологію. За це Любинського не любили ані російськомовні члени уряду, ані українські опозиційні політичні партії.
А директор департаменту загальних справ Микола Ґалаґан якраз пригадував, як до міністерства лізла "всяка чорносотенна "русская" публіка": "Склад урядовців нашого міністерства був у більшості українським, у трьох департаментах переважна більшість була українська, а в департаменті опікування приблизно половина на половину. Однак, сам директор департаменту Вітте, а за ним і урядовці росіяни тримали себе лояльно і жодних вибриків собі не дозволяли".
У 1918 році Україною ширилося декілька епідемій. Традиційно для військових часів більш потужно розносився тиф. А у вересні до теренів Української Держави дібралася й "іспанка" (т.зв. іспанський грип), який забрав мільйони життів у всьому світі.
Від невиліковної хвороби помер навіть син гетьмана – трирічний Павло Павлович Скоропадський. Тож навіть сам міністр, який лікував усю гетьманську родину, був часом безсилим перед масштабними епідеміями та слабкою дією медпрепаратів.
Боротьба з епідеміями лягла на плечі доктора Овксентія Корчака-Чепурківського . Уже 30 травня 1918 року гетьманський уряд Федора Лизогуба ухвалив асигнувати губернським і міським управам солідну суму в 3,6 мільйонів карбованців на заходи "по боротьбі з пошесними хворобами та для утворення санітарних організацій в державі". Дозорчим лікарським станціям північного берегу Криму – 230000, Жіночому венеричному шпиталю у Рівному – 18196, Київському бактеріологічному інституту – 10000 карбованців. Однак
коштів все одно не вистачало.
Поширена думка, що бізнес на ліках – один із найприбутковіших. Перед Першою світовою в Україні ліки виробляли здебільшого іноземці. Із її початком власники фармацевтичних фірм стали "ворожим елементом". Частина з них закрилась, частину націоналізували. А потреби у ліках зросли – бо ж війна.
Кілька фармацевтичних лабораторій - у Лубнах, Кременчуці, Києві - не виробляли медикаментів у достатній кількості та відповідної якості. Велику партію ліків Українська Держава закупила тоді в Німеччині.
Наприкінці Першої світової війни в Україні було близько ста тисяч дітей-сиріт. У більшості із них батьки загинули або зникли без вісти. Досі цими дітьми опікувались громадські організації. Державі ж було до них байдуже.
За Гетьмана ситуація різко змінилася. Різноманітні створені громадськими організаціями дитячі притулки отримали державні субсидії. Колишній Олексієвський комітет, який виплачував пенсії дітям осіб, які загинули на війні отримав 516 000 карбованців. Утім, цих грошей катастрофічно бракувало.
"Колишнє Відомство цариці Марії" утримувало пять притулікв в Одесі. Держава надала 121000 карбованців. Але, цього вистачило тільки на третину видатків. На кінець жовтня 1918 року притулки не мали чим платити за приміщення, їжу та опалення. Але, навіть часткові субсидії від держави – це краще, ніж нічого.
Проте не всі дитячі притулки мали однакову урядову підтримку. Так, діти київського притулку на Степанівській, 7 голодували і бігали по приватних помешканнях за харчами. Серед дітей поширювалися хвороби, а їх ніхто не ізолював від інших. Поганим було їхнє харчування - фактично без м'яса і молока. Вони не мали взуття і через це не могли ходити до школи.
Свідченням фінансових труднощів були й інші факти.
Так, 15 серпня 1918 року один із департаментів повідомляв уряд про стан із виданням коштів на потребу опіки дітям: "не в повній мірі видано Бердянському дитячому попечительству (13300 крб.), Брацлавському дитячому попечительству (4800 крб.), Катеринославському товариству опіки дітей (14800 крб.), Київському родильному притулку Ф. Терещенка (41344 крб. 82 коп.), Київському губерніальному дитячому Попечительству (30000 крб.)".
Навіть передбачені у бюджеті кошти не завжди потрапляли за призначенням.
Міністерство намагалось допомагати і вдовам та людям з, як тоді казали, "інвалідністю". У жовтні 1918 року відділ опіки інвалідів клопотав перед урядом про негайне асигнування 100 тисяч карбованців Київському крайовому комітетові постачання інвалідів протезами, 100 тисяч - на утримання інвалідів-українців, котрі перебувають в Криму, і понад 600 тисяч - на протезні майстерні.
Міністерство фінансів регулярно, хоча напевно замало, відпускало кошти на утримання інвалідів. Допомога надходила не усім.
15 листопада 1918 року у міністерстві отримали скаргу. Люди писали, що до такої пізньої пори, коли в сім'ях наставала надзвичайна матеріальна нужда, коли холод загрожував дітям залишитися без одягу, без чобіт, а в школах учнів не приймали без внесення платні за навчання, – не видавалася допомога. Люди з плачем прохали підтримати їх невідкладною видачею допомоги.
Відомо також, що уряд практикував адресні грошові допомоги. Наприклад, удові славетного українського драматурга Марка Кропивницького – Надії Кропивницькій було призначено з коштів державної скарбниці одноразову допомогу в розмірі 3000 карбованців та пенсію в розмірі 2400 карбованців щорічно.
Також уряд призначив одноразову допомогу Федору Андрієву – батькові забитого селянами ветеринарного лікаря 12-ї гарматної бригади Сергія Андрієва.
Відома також підписана гетьманом допомога сім'ям Звенигородського повітового старости Івана Машири та його помічника Яг'ї Солтика, розстріляних у червні повстанцями у Звенигородці. Вдови відповідно отримали пристойну одноразову допомогу, а також щорічні пенсії і стипендії на навчання дітей..
Перша світова війна наближалась до кінця. В Україні були тисячі, якщо не мільйони біженців, безпритульних, військовополонених та інвалідів, вдів та сиріт. Держава не справлялась із опікою над постраждалими від війни. Цими справами часто займалися різні міністерства (внутрішніх справ, освіти, шляхів тощо). Це призводило до службових непорозумінь, а часом і до свідомих зловживань.
Сам гетьман, як зізнався чесно, з роками так і не зміг згадати, як йшли справи в міністерстві народного здоров'я та опіки. Так, Павло Скоропадський писав у своїх спогадах, що на той час в Україні "була маса вдів і сиріт", які потребували допомоги і для поліпшення життя яких було створене відповідне міністерство.
Але при цьому він зауважував, "що під час гетьманства в мене було стільки політичних трагедій, скільки драм і особистих, і політичного порядку, що я не берусь судити, як йшли справи в цьому міністерстві".
Проте його "медичну реформу" та "соціальну політику" змогли оцінити наступники з Директорії. Профільне міністерство, яке опікувалося питаннями здоров'я та соціального захисту населення, у другій УНР попервах було збережене. Деяких змін зазнали лише назва (випала ознака "державної" опіки) та структура міністерства. Новим міністром став Борис Матюшенко.
А Всеволод Любинський виїхав з України. На еміграції його сліди губляться. Хтось написав, що він помер у 1920 році. Інші знали, що жив у Чехословаччині.