Невдалий Жовтень: спроба більшовицького повстання в Києві у 1917-му

Коли восени 1917-го в Петрограді більшовики влаштували "Велику Жовтневу революцію", їхні українські колеги спробували зробити те ж саме. Але, на відміну від столиці Росії, повстання у Києві провалилося. Ось як це було.

Більшовицький переворот у Петрограді в листопаді 1917 р. став цілковитою несподіванкою для лідерів Української Центральної Ради. Як і переважна частина російської громадськості, українські діячі були впевнені, що могильники Тимчасового уряду не втримаються при владі й кількох тижнів.

Вже наступного дня після петроградських подій Центральна Рада заявила, що вважає неприпустимим перехід влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, які "складають тільки частину організованої революційної демократії".

Офіційно засудивши переворот як недемократичний, Центральна Рада пообіцяла "завзято боротись зі всякими способами піддержки цього повстання на Україні".

Звістка про петроградський переворот викликала сплеск збройної боротьби у столиці України. Упродовж трьох днів на вулицях Києва точились бої між прихильниками радянської влади й урядовими військами, перш ніж останні були змушені капітулювати.

У цій боротьбі Центральна Рада, незважаючи на свої декларації, зайняла позицію дружнього нейтралітету щодо більшовиків. Багатьом українським політикам більшовики здавалися значно менш небезпечними, аніж повалений Тимчасовий уряд, який в останні тижні свого існування виявляв зростаючу ворожість до українського національного руху.

Лютий 1917-го. Як упала Російська імперія і з'явилася Російська республіка

Скориставшись поразкою урядових військ, українські частини взяли під свій контроль головні державні установи міста.

Влада у Києві та на українських землях перейшла до Центральної Ради та її виконавчого органу – Генерального Секретаріату. Командувачем Київського військового округу було призначено учасника українського національного руху, підполковника В. Павленка.

Київські більшовики не заперечували проти дій Центральної Ради. Обидві сторони вважали своїм головним супротивником повалений російський уряд, який, здавалося, ще цілком міг повернутися до влади.

Втім, вже невдовзі стало зрозуміло, що Тимчасовий уряд остаточно зійшов з політичної авансцени. На порядку денному перед борцями за "пролетарську революцію" постало питання про встановлення радянської влади в Україні.

17 листопада київські Ради робітничих і солдатських депутатів спільно з представниками профспілок, фабрично-заводських комітетів, частин київської залоги визнали найвищою владою в Росії більшовицький уряд (Раду народних комісарів) і зажадали передати Радам усю повноту влади на місцях. Учасники засідання також ухвалили вимагати переобрання Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді Рад.

На засіданні Генерального Секретаріату, яке відбулося того ж самого дня, голова українського уряду Володимир Винниченко повідомив про наміри більшовиків "дискредитувати Центральну Раду і захопити владу в свої руки".

Заслухавши доповідь Винниченка, Генеральний Секретаріат вирішив "ужити всіх заходів ідейної боротьби з більшовизмом для безкровного полагодження справи і тільки на випадок оружного виступу ужити сили".

Проголошення Третього універсалу УНР

20 листопада 1917 р. Центральна Рада своїм ІІІ універсалом проголосила Українську Народну Республіку. В універсалі не було й натяку на передачу влади Радам робітничих і солдатських депутатів. Це зайвий раз засвідчило відданість лідерів українського руху демократичним цінностям, але не могло не загострити відносини з більшовиками.

Саме в цей час до Києва повернулася з Вінниці голова обласного комітету РСДРП(б) Євгенія Бош, яка відразу ж очолила кампанію проти Центральної Ради.

Перемога пролетаріату була її метою. Комісар Бош

У Києві навіть після остаточної ліквідації влади Тимчасового уряду продовжував існувати військово-революційний комітет (ВРК). Його голова, 29-річний більшовик Леонід П’ятаков, був інженером за фахом, але як рядовий устиг повоювати на фронті й навіть отримав відзнаки за хоробрість.

Старший брат відомого київського більшовика Георгія П’ятакова, він вступив до лав РСДРП(б) в Баку, де працював на військовому підприємстві.

Повернувшись до Києва після Лютневої революції, Л. П’ятаков очолив військову організацію київського більшовицького осередку і займався агітацією серед частин залоги. У військово-революційному комітеті його головним помічником був більшовик, прапорщик І. Пуке (латиш за національністю).

На початку грудня Л. П’ятаков та І. Пуке розпочали підготовку до збройного повстання проти Центральної Ради. У складі київської залоги залишалося чимало російських частин, які заявляли про підтримку радянської влади.

Водночас у листопаді 1917 р. з фронту і тилу до Києва прибули українізовані війська, які підтримували Центральну Раду. Розпочалося також формування нових українських частин. Загалом, співвідношення сил у столиці України було не на користь прихильників радянської влади:     

війська Центральної Ради

частини київської залоги,

які підтримували радянську владу

Сердюцька дивізія (полки ім. Б. Хмельницького, П. Полуботка, П. Дорошенка, І. Богуна, курінь Смерті, курінь ім. Т. Шевченка, важкий гарматний дивізіон, панцерний дивізіон, саперна сотня, гірська батарея) 1-й запасний понтонний батальйон
414-й Торопецький полк 2-й запасний телеграфний батальйон
гайдамацький полк ім. П. Сагайдачного 3-й авіаційний парк
полк ім. Т. Шевченка 5-й авіаційний парк
кінний полк Вільної України дивізіон важкої артилерії особливого призначення (ВАОП)
Чорноморський курінь 1-й кінно-гірський гарматний дивізіон
Галицько-Буковинський курінь 6-й легкий гарматний дивізіон
бойовий курінь Української партії соціалістів-революціонерів 26-те панцерне відділення
1-ша Українська військова юнацька школа ім. Б. Хмельницького тилові гарматні майстерні
2-га Українська школа прапорщиків 147-ма Воронезька дружина
відділи робітничого Вільного козацтва 148-ма Воронезька дружина

рота запасного саперного батальйону

Червоногвардійські загони заводу "Арсенал", київського залізничного вузла, підприємств Шулявки і Подолу 

разом – 17 000 вояків

разом – 6 100 вояків,

2 100 червоногвардійців


Таким чином, війська Центральної Ради у Києві вдвічі переважали сили військово-революційного комітету. Однак, як згадував І. Пуке, представники російських частин заявляли, що настрій у військах "бойовий, за Ради і проти Центральної Ради".

В дійсності, настрій деяких підрозділів був вельми мінливим. У кращому разі лише половина вояків київської залоги, які ухвалювали на мітингах резолюції про підтримку радянської влади, були готові взятися за зброю. ВРК міг розраховувати щонайбільше на 5 000 вояків і червоногвардійців.

Та водночас, далеко не всі українські вояки були готові виступити проти більшовиків. Сформований у Петрограді Український полк ім. Т. Шевченка підтримував більшовицькі гасла. Вояки гайдамацького полку ім. П. Сагайдачного та Чорноморського куреня також співчували ідеям радянської влади. Галицько-Буковинський курінь, як вважалося, взагалі не втручався в політичну боротьбу на Наддніпрянщині.

Як Січові стрільці поставили національне над класовим

Нейтралітет кількох українських частин міг суттєво збільшити шанси на успіх повстання, не кажучи вже про перехід на бік повсталих полку ім. Т. Шевченка, гайдамацького полку ім. П. Сагайдачного або й Чорноморського куреня.

Щоправда, уряд УНР міг викликати до Києва українізовані війська з Правобережної України: 156-ту дивізію (6 000 вояків) чи 153-тю зі складу 34-го корпусу (12 000 вояків). Але й керівники київського ВРК могли закликати на допомогу 20-тисячний 2-й Гвардійський корпус, розташований на Поділлі. Гвардійці відкрито підтримували радянську владу і вважалися найбільш "збільшовиченим" військовим з’єднанням на Південно-Західному фронті.  

 Революційні маніфестації в Києві. 1917 рік

У сум’ятті революційних подій вирішальне значення для досягнення військового успіху мала не чисельна перевага, а ініціатива і натиск.

Організатори повстання збирались в повній мірі використати зручне розташування своїх військ на Печерську і наявність на лівому березі Дніпра далекобійної важкої артилерії. При належній ініціативі, повсталі могли захопити важливі стратегічні пункти (гарматні склади на Печерську, арсенал, мости через Дніпро), а розташована за Дніпром важка артилерія була здатна накрити своїм вогнем усе місто.

Керівники ВРК були впевнені, що енергійні й рішучі дії "революційних" військ дозволять втягнути основну масу київської залоги у повстання проти Центральної Ради. Прибуття до Києва частин 2-го Гвардійського корпусу могло остаточно схилити чашу військового успіху на бік більшовиків.

Робітничі й солдатські депутати, від імені яких борці за "пролетарську революцію" збирались вчинити у Києві переворот, вже кілька тижнів поспіль не могли зібратися на спільне засідання, щоб вирішити питання про владу в місті.

Переведення стрілок. Як Центральна Рада вводила європейський час

Більшовики наполягали на виконанні рішення про передачу всієї влади Радам, але їхні опоненти вважали дану резолюцію неправочинною внаслідок порушення процедурних норм при голосуванні. У будь-якому разі, далеко не всім депутатам припала до вподоби перспектива повторення у Києві петроградських подій.

4 грудня солдатська секція об’єднаного виконкому київської Ради зажадала розпустити ВРК і створити натомість комітет порятунку революції. Присутній на засіданні Л. П’ятаков у відповідь заявив, що питання про розпуск ВРК можуть вирішити лише загальні збори Рад, фабзавкомів, правлінь профспілок і полкових комітетів, тому ВРК продовжуватиме свою діяльність.

Після заяви солдатської секції радянського виконкому Л. П’ятаков запропонував київському міському і обласному комітетам РСДРП(б) негайно приступити до підготовки повстання проти Центральної Ради. Однак керівники міської більшовицької організації стримано поставились до цієї пропозиції.

І. Пуке у спогадах так описав настрої, що панували серед київських більшовиків: "Більшість парткомітету... вважала, що момент збройної боротьби настане нескоро, що співвідношення сил для нас поки що несприятливе, що ілюзії мас щодо Ц. Р. поки що не подолано, і що боротьба може скінчитися не на нашу користь, тож її слід зараз уникати".

Не знайшовши підтримки серед керівництва київських більшовиків, Л. П’ятаков звернувся по допомогу до голови обласного комітету РСДРП(б) Є. Бош. Довідавшись про наміри організувати збройне повстання, Бош відразу ж запропонувала викликати до Києва 2-й Гвардійський корпус, з ревкомом якого вона підтримувала зв’язок після вінницьких боїв.

ВРК схвально поставився до цієї пропозиції. Є. Бош згадувала: "З цією метою ревком відправив своїх представників у Ставку до Криленка, щоб отримати згоду на перекидання корпусу та інформувати про військові приготування Центральної Ради, і в 2-й Гвардійський корпус, щоб домовитися там з нашими товаришами у ревкомі корпусу про можливість негайного перекидання частин корпусу за першою ж  вимогою ревкому".

Справді, зосереджений у районі Жмеринки 20-тисячний 2-й Гвардійський корпус міг стати для повсталих суттєвою підмогою. На залізничній лінії Жмеринка – Козятин – Фастів не було жодних військових сил, здатних перешкодити просуванню гвардійців до української столиці. Щоправда, відправити в ешелонах увесь корпус до Києва було неможливо: наявних у Жмеринці вагонів могло вистачити щонайбільше для кількох полків.

7 грудня у Києві відбулося пленарне засідання Рад робітничих і солдатських депутатів. Незважаючи на відсутність кворуму, депутати-більшовики знову порушили питання про встановлення у місті радянської влади.

Меншовики, бундівці, російські й українські есери на знак протесту залишили засідання, але більшовиків це не зупинило. 260 депутатів, які залишилися в залі засідань, своєю ухвалою зобов’язали об’єднаний виконком дотримуватися резолюції від 17 листопада про перехід влади до Рад.

Того ж дня прихильники збройного повстання скликали закриту нараду призначених ВРК військових комісарів і представників більшовицьких осередків деяких військових частин. Учасники наради вирішили на протязі трьох днів привести вояків у стан бойової готовності й чекати наказів від військово-революційного комітету.

В ніч на 8 грудня українські вояки вивезли 2 панцерники з казарм 26-го панцерного відділення на Печерську. Коли виборний командир відділення, більшовик Митищенко, намагався протестувати проти цих дій, його було заарештовано.

Інцидент викликав обурення серед деяких частин залоги, чим вміло скористалися більшовицькі агітатори. 3-й авіапарк рвався до бою з "контрреволюціонерами". 8-й важкий гарматний дивізіон заявив про готовність підтримати радянську владу і зобов’язався виконувати всі накази ВРК. 6-й легкий гарматний дивізіон засудив політику Центральної Ради і зажадав її переобрання.

Щоб попередити можливі заворушення, командувач Київського військового округу підполковник В. Павленко вирішив вдатися до демонстрації української військової сили. 9 грудня на Софійській площі було проведено урочистості з нагоди кавалерського свята Святого Георгія. Відбувся парад частин і підрозділів київської залоги, яким командував начальник Сердюцької дивізії підполковник Ю. Капкан.

Грізний вигляд українських полків, які впевнено марширували вулицями столиці, посилив сумніви деяких київських більшовиків у можливості перетягти вояків-українців на бік радянської влади. Події наступного дня, здавалось, лише підтвердили ці побоювання: 1-й Український курінь смерті за наказом командувача КВО виїхав до Конотопу, де знешкодив місцевий ревком.

Тим часом, у Ставці вирішили задовольнити прохання київського ВРК про переведення до Києва частин 2-го Гвардійського корпусу. 10 грудня начальник штабу Ставки Верховного головнокомандувача М. Бонч-Бруєвич телеграфував командувачеві 2-го Гвардійського корпусу генералу В. Чернавіну: "Один з полків корпусу за вибором військово-революційного комітету спільно з Вами належить перевезти до міста Києва, де і розташувати". Київський військово-революційний комітет було повідомлено про це розпорядження.

Для київських більшовиків наміри ВРК і обласного комітету РСДРП(б) перевести до Києва частини 2-го Гвардійського корпусу стали цілковитою несподіванкою.

11 грудня відбулося засідання міського більшовицького парткому, на якому обговорювалась "сепаратна" діяльність військово-революційного комітету. Я. Гамарник, О. Горовіц, М. Майоров, І. Крейсберг і Д. Іткінд висловились проти перекидання до Києва частин 2-го Гвардійського корпусу, оскільки це могло спровокувати Центральну Раду до відплатних дій.

"Після палких дебатів більшістю голосів комітет підтримав рішення ревкому і ухвалу областкому, – згадувала Є. Бош. – Тоді п’ятірка заявила, що складає з себе відповідальність за рішення комітету і вимагає винесення рішення ревкому на розгляд розширеного засідання комітету з райкомами і відповідальними робітниками парторганізації. "Більшість" комітету прийняла пропозицію про розширені збори, які й було призначено на наступний день".

Поки київські більшовики сперечалися, керівництву ВРК ніяк не вдавалося привести свої військові сили у стан бойової готовності. Ввечері 10 грудня підрозділи, які заявили про підтримку радянської влади, все ще не були готовими до збройного виступу.

Микола Скрипник про стосунки між "радянською" і "націоналістичною" УНР

Товариш голови ВРК І. Пуке був змушений провести дві доби у дивізіоні важкої артилерії особливого призначення (ВАОП) за Дніпром, щоб простежити за підготовкою гарматчиків до повстання. У ніч на 12 грудня начальники, комісари і голови батальйонних комітетів отримали розпорядження підготуватися на ранок до бою. Кільком охоронним командам, озброєним кулеметами і двома легкими батареями, було доручено вночі взяти під свій контроль мости через Дніпро.

Вранці 12 грудня з’ясувалося, що війська знову "не готові" до повстання. Навіть гарматчики не виконали жодного доручення ВРК. Але на скликаній у Броварах нараді представників комітетів і військових комісарів військових підрозділів лунали обіцянки завершити підготовку до повстання в найкоротший час.

"Настрій всіх майже присутніх був бойовий. Особливе нетерпіння виявляли найближчі до Києва батареї, що приймали участь у жовтневих боях, – згадував І. Пуке. – До району залізничного тору між розташуванням батарей було підтягнуто близько 30 вагонів боєприпасів".

Того ж дня на шпальтах "Пролетарської думки" було опубліковано ухвалену на нараді резолюцію з визнанням влади Раднаркому, вимогою скликати Всеукраїнський з’їзд Рад для переобрання Центральної Ради і зобов’язанням виконувати всі накази ВРК.

Щоправда, настрій деяких підрозділів був прямо протилежним до заяв, які лунали на нараді в Броварах. 12 грудня загальні збори вояків і офіцерів 1-го запасного понтонного батальйону ухвалили цілковито підпорядкуватися владі УНР. Така швидка переміна настроїв вояцтва не віщувала успіху керівникам повстання.  

Ввечері 12 грудня у Маріїнському палаці відбулося розширене засідання київського партійного комітету РСДРП(б). Л. П’ятаков повідомив, що частини ще не приведено у стан бойової готовності. Від імені ВРК він запропонував ультимативно зажадати від уряду УНР негайно припинити ворожі дії проти Рад, скликати Всеукраїнський з’їзд Рад для переобрання Центральної Ради, вивести українські війська з Києва й передати всю владу в столиці до рук військово-революційного комітету.

Ця пропозиція викликала палкі суперечки серед учасників засідання. Одні пропонували зачекати з повстанням, інші – обговорити справу на засіданні виконкомів Рад. М. Майоров, Я. Гамарник, Д. Іткінд, О. Горовіц, І. Крейсберг вважали, що сил для захоплення влади поки що недостатньо. Є. Бош, Л. П’ятаков, Рафаїл, Є. Горбачов, А. Іванов виступили за негайне збройне повстання.

При голосуванні прихильники повстання отримали лише на кілька голосів більше. Щоб не спровокувати передчасне збройне зіткнення, незначною більшістю голосів було вирішено утриматися від перекидання до Києва частин 2-го Гвардійського корпусу.

Керівництво організацією повстання київський партком РСДРП(б) доручив членам ВРК Л. П’ятакову, І. Пуке, Павілайтісу і представнику червоної гвардії. Саме вони й розробили план збройного виступу.

У ніч на 13 грудня гарматчики з Микільської слобідки мали зайняти ланцюговий, залізничний і стратегічний мости через Дніпро, а на світанку виставити проти Центральної Ради 6 батарей різних калібрів. Умовним сигналом до початку повстання мав стати постріл гармати з лівого берегу Дніпра. Опорною базою повстання слугував Печерськ.

1-й запасний понтонний батальйон повинен був захищати підступи до мостів від набережної. Червона гвардія арсеналу, 2-й телеграфний запасний батальйон, саперна рота і 1-ша кінно-гірська батарея складали ударну групу, яка після артпідготовки мала зайняти місто.

Передбачалося, що вояки 5-го авіапарку, червоногвардійці залізничного вузла і Шулявки займуть вокзал, не допускаючи військових підкріплень до Центральної Ради. 1-й кінно-гірський дивізіон мав охороняти підступи до Печерська, а за потреби й обстріляти позиції противника в центрі міста. Далекобійна артилерія могла бути використана для обстрілу казарм українських частин і вокзалу.

Як усе закінчилося. Доля членів Центральної Ради в СРСР

Організатори повстання планували зв’язатися з 2-м Гвардійським корпусом, який міг зайняти південно-західні підступи до Києва або вислати на допомогу повсталим кілька надійних полків. Але жодних практичних кроків у цьому напрямку здійснено не було. Є. Бош писала у спогадах, що "перекидати війська без згоди київського парткомітету обласний комітет не вважав можливим".

Кількаденні зволікання й багатолюдне обговорення організації повстання призвели до цілком передбачуваного результату: втримати у таємниці план виступу не вдалося. Ввечері 12 грудня начальник Сердюцької дивізії Ю. Капкан вже мав відомості про наміри військово-революційного комітету.

У штабі КВО інформацію про підготовку більшовиками збройного повстання зустріли спокійно: військова перевага була на боці української влади. З відома голови уряду В. Винниченка і генерального секретаря військових справ С. Петлюри було вирішено випередити заколотників і роззброїти війська, які підтримували більшовиків.

Вночі 13 грудня частини Сердюцької дивізії оточили казарми 3-го і 5-го авіапарків, 1-го понтонного і 2-го телеграфного запасних батальйонів, 1-ї кінно-гірської батареї, 524-ї Рязанської дружини, 5-го залізничного батальйону, гарматного дивізіону ВАОП, а також тилові гарматні майстерні. Усі ці підрозділи до 4 год. ранку було роззброєно.

Розбуджені зненацька вояки, як виглядало, зовсім не готувалися до збройного виступу. Лише у гарматному дивізіоні ВАОП приготування були в розпалі. Гарматчики здали українським воякам зброю, але при цьому сховали замки від більшості гармат.

Ось як описував роззброєння рядовий 3-го авіапарку В. Сергєєв, який був переконаний, що сердюкам допомогли вояки-українці з числа авіапарківців:

"Тут завчасно було виставлено зі щирих українців свої ж паркові вартові, які знали всі ходи і виходи. Коли полк Богдана Хмельницького підійшов до брами, вартові їх пропустили в парк, а після цього вже і до казарм.

Там було викликано днювального чергового, якого заарештували, після чого богданівці напали на сонних вояків, але спершу не стали їх будити, а кинулися до скринь і стали багнетами ламати замки і грабувати шкіряні тужурки, шаровари, зброю та інші речі. Вояки, прокинувшись, з жахом дивилися на те, що робиться, і коли про це запитали богданівців, ті відповіли, що ми вас роззброїли, а ваші рушниці, складені в піраміди, забрали.

Нам навіть не дали дочекатися ранку, почали кричати "геть з казарми", повели на вокзал, де вже були підготовані вагони для відправки. Деякі вояки, в яких залишилася зброя, і які знаходилися в окремій казармі (богданівці не знали, що там ще живуть вояки 3-го авіапарку), довідавшись, що їхніх товаришів роззброїли, дали по богданівцям три рушничних залпи, але це ні до чого не призвело, оскільки богданівців був цілий полк з кулеметною командою, а парківців зі зброєю, які залишилося, було всього 60 чоловік.

Після опору останні були також роззброєні, одна рота богданівців повела під багнетами паркових вояків на вокзал, а решта вирушила роззброювати інші радянські частини. В 3-му авіаційному парку до ранку було поставлено варту з українських юнкерів".

Роззброєних російських вояків під конвоєм було доставлено на вокзал, посаджено до товарних вагонів і відправлено до Росії. Солдати гучно протестували, але ніхто не намагався ув’язатися в бій з конвоїрами.

Всі охочі отримали посвідчення про надання їм відпустки, після закінчення якої належало з’явитися у розпорядження місцевих повітових начальників. Вояки-українці залишились у казармах своїх підрозділів до особливого розпорядження.  

Коли українські частини почали займати Печерськ, організатори повстання напружено чекали у Маріїнському палаці умовленого гарматного пострілу з лівого берегу Дніпра.

"Чекаємо; вже п’ята година ранку; немає жодних звісток. У приміщенні, де ми влаштували штаб, весело, світла багато. Публіка дуже втомилася, увесь день було тривожно, всю ніч засідали, лаялись, всі чекали домовленого сигналу до повстання. Тов. Рафаїл великий прихильник повстання; він у гарному настрою й не дає іншим нудьгувати. Звісток все немає. Поступово стає зрозуміло, що ніякого виступу, очевидно, не буде", – згадував М. Майоров.

На ранок 13 грудня керівники ВРК пересвідчились, що центральні квартали столиці взято під контроль сердюками, а підрозділи залоги на Печерську роззброєно.

Л. П’ятаков, голова обласного виконкому Рад Ерліхерман, секретар виконкому робітничої секції київських Рад Н. Голубченко, голова профспілки металістів О. Горбачов, Павілайтіс і кілька членів ВРК вирушили до казарм дивізіону ВАОП, але неподалік палацу були арештовані вояками полку ім. Б. Хмельницького й доставлені до штабу КВО. За розпорядженням Генерального Секретаріату всіх заарештованих невдовзі було звільнено.  

Деякі київські більшовики, побоюючись арештів, поспішили переховатись на чужих квартирах. Лише ввечері вдалося зібрати засідання Рад робітничих і солдатських депутатів, спільно з представниками Ради селянських депутатів.

Головував на засіданні голова Ради робітничих депутатів, більшовик Андрій Іванов. В центрі обговорення були події минулої ночі. Учасниця засідання згадувала:

"Збори Ради робітничих депутатів відбувалися дуже бурхливо… Ян Гамарник від імені фракції більшовиків запропонував для повного виявлення волі київських робітників допустити на засідання з правом вирішального голосу представників фабрично-заводських комітетів. Цю пропозицію було прийнято і це визначило подальший успіх більшовиків".

Більшість промовців гостро критикували Центральну Раду. "Ми не підемо з тими, хто йде проти робітників і селян, а захищатимемо і Петроград і його народну політику!" – патетично вигукнув представник Шевченківського полку.

Звільнений з-під арешту Л. П’ятаков обурювався діями української влади так, наче ніколи не вів підготовки до повстання. "Я не знаю, чим пояснити факт затримання, і не знаю, навіщо нас посадили під арешт," – заявив голова ВРК.

Нарешті, 302 голосами проти 250 учасники засідання ухвалили більшовицьку резолюцію з осудом політики уряду УНР, вимогою переобрання Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді Рад й передачі Радам всієї влади у Києві.

На знак протесту проти участі в голосуванні представників фабзавкомів, які не були членами Рад, меншовики, есери, бундівці й представники українських партій залишили зал засідання. Більшовики вирішили відразу ж закріпити свій успіх. За пропозицією Я. Гамарника депутати, які залишились у залі засідань, ухвалили позбавити повноважень "угодовський" виконком Рад і натомість обрали новий, у складі 40 більшовиків (для представників інших партій було залишено 20 місць).

Зрозуміло, що Рада солдатських депутатів не могла визнати такий "виконком" і заявила про свій вихід з об’єднаних з Радою робітничих депутатів структур. Віднині обидві Ради працювали нарізно.

Більшовики висловлювали таке палке обурення роззброєнням київської залоги, ніби самі не збирались вчинити точнісінько так само з українськими військами. Але Генеральний Секретаріат так і не оприлюднив доказів підготовки повстання у столиці.

Володимир Винниченко з трибуни Центральної Ради звинувачував більшовиків у підготовці збройного виступу, але в офіційному урядовому повідомленні пояснив дії уряду необхідністю "одібрати зброю у найбільш анархістичних частин", які "підбурені нечесною агітацією більшовиків, весь час погрожували розгромом Києва з тих тяжких орудій, які були у них".

При цьому затримання кількох членів ВРК було названо випадковим непорозумінням. Виходило, що жодних підстав для їхнього арешту не було.

Переконавшись, що політичні репресії їм не загрожують, більшовики вдалися до відплатних дій. 14 грудня виконком київської Ради робітничих депутатів звернувся до солдатів і робітників з закликом "дати гідну відсіч політиканам, які зарвалися, йдучи в союзі з Каледіним" і оголосив, що не зупиниться "перед загальним страйком і застосуванням збройної сили для відсічі контрреволюційним спробам, звідкіля б вони не походили".

Робітники деяких київських підприємств на знак протесту проти дій української влади розпочали страйк. Та оскільки робітники трамвайного депо, водогону і міської електростанції не підтримали страйкарів, вже наступного дня організатори загального страйку, не бажаючи потрапити в дурне становище, оголосили про його "завершення".

А в січні 1918-го розпочалося повстання на "Арсеналі"

У ці дні в Києві проїздом опинився Г. Зінов’єв, відомий діяч більшовицької партії. Він зустрівся з Л. П’ятаковим та іншими партійними активістами, які поділилися з ним подробицями останніх подій.

Спогади про цю зустріч залишив В. Затонський: "Тов. Зінов’єв тоді своєї думки не висловив, але більшість присутніх були щиро переконані, що Центральну Раду треба розігнати... але тоді й гадки не може бути за якусь там Україну, бо все це – вигадки націоналістів".

Порадившись з Г. Зінов’євим, керівники київської організації РСДРП(б) вирішили більше не ризикувати спробами збройного повстання. Усю надію вони тепер покладали на підмогу "революційних" військ із фронту і Радянської Росії.

У листі до Революційного польового штабу при Ставці Л. П’ятаков виклав цілий план дій проти Центральної Ради, який базувався на відправці до України радянських частин з Росії.

Здійснена українськими частинами операція дозволила запобігти повторенню в столиці України петроградських подій. Більшовикам не вдалося встановити у Києві радянську владу "місцевими" силами.

Втім, уряд УНР не спромігся донести до відома громадськості, що роззброєння військ київської залоги було превентивним заходом, спрямованим на попередження збройного повстання. Для багатьох робітників і солдатів, чутливих до більшовицької пропаганди, раптове роззброєння "революційних" частин виглядало як доказ ворожості української влади до "робітничо-селянської революції".

Тож політичні наслідки вдало проведеної військової операції вийшли зовсім іншими, аніж очікували керманичі Центральної Ради.

Михайло КОВАЛЬЧУК - старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.