Валєр Бондар. Харківський літмузей. Середовище дев'яностих

Харківський літературний музей за підтримки Українського культурного фонду працює над реалістичним 3D простором для створення конкурентоспроможних інноваційних онлайн виставок, з використанням аудіо, відео, анімації та елементів комп'ютерної гри.

Перша виставка, яка буде презентувати Віртуальний ЛітМузей присвячена творчості Валєра Бондаря, –  "гуру і навчителю" Сергія Жадана, митцю, який об'єднував творчу еліту не тільки в Харкові. Саме у майстерні Бондаря в ЛітМузеї виникло українське середовище неформалів ранніх 1990-х.

Його рукою з кінця вісімдесятих – початку дев'яностих  карбувалась в харківському просторі графіка перших  кроків боротьби  за самостійну, стильну і самодостатню Україну.  І у дев'яності довкола Бондаря в Харківському ЛітМузеї сформувалося вільне від радянських кліше і провінційних комплексів мистецьке середовище.

Зустріч на виставці художнього салону кооперативу "Вернісаж".

У дев'яностому році минулого століття блискавичні зміни в суспільстві відчувались, як  повітря перед зливою. І ЛітМузей, дворічний за віком, вловлював їх, швидко зростаючи. Під парасолькою культурних інституцій Харкова  нам було  не затишно. Та й хотілося мати своє, в дусі часу,  стильне укриття.  І ми знайшли його в потужній графіці Валєра Бондаря.

Того  липневого вечора ми  з колегами завітали на виставку до "Вернісажу", з якого згодом постала перша в Харкові Муніципальна галерея. Запрошені організаторкою, мистецтвознавицею Тетяною Тумас'ян, вона і досі директорка "Муніципалки", на виставку кераміки Петра Мося і графіки Валєра Бондаря, зайшли і обомліли.

Поруч казково-авангардної чорної кераміки Петра Мося на стінах висіли справжні шедеври. Роботи, створені Валєром Бондарем до 1000-ліття прийняття Україною християнства: "Володимир Великий"(1988), "Петро з ключами" (1988); "Христос скорботний" (1987); олійні роботи "Петро і півень", "Вигнання гендлярів з храму" (1988) "Молитва в Гетсиманському саду" (1987), "Чудесний лов риби" (1988), "Голгота"(1988)  вразили. Шалена концентрація смислів.  Модерність і позачасовість. Промовисте експресивне мовчання. 

Ми переглянулись з директоркою Іриною Григоренко та головною експозиціонеркою, письменницею Світланою Клімовою. Сумнівів не було. Стиль Бондаря – лапідарний, глибоко національний і символічний, за яким відчувалась ґрунтовна культурна освіченість автора, мав представляти Літмузей.

І Валєр після перемовин прийняв нашу пропозицію. За художніми, естетичними смаками ми були спільниками. До того ж він вже рік ніде офіційно не працював. У вересні 1989 року був звільнений з посади інженера Харківського обласного комунального господарства за організацію в Харкові пікетів з вимогою надання статусу державної українській мові, гімну, національній символіці тощо.

"Клуб друзів української мови Слобожанщини ім.Василя Стуса"

Особисто  познайомилась з Валєром ще в березні 1988 року. На першу акцію з нагоди роковин Шевченка мене запросив поет і донедавна політв'язень Степан Сапеляк.

Біля метро "Історичний музей", позаду пам'ятника, який іменувався в народі "П'ятеро несуть із ломбарда холодильник", побачились вперше з подружжям правозахисників Євгена та Інни Захарових, дисидентом і політв'язнем Генріхом Аванесовичем Алтуняном,  політв'язнем Віталієм Калініченком, Марією Михайлівною Луговенко, політв'язнем Ігорем Кравцівим.

Валєр Бондар стояв трохи подалі і тримав плакат "Клуб друзів української мови Слобожанщини ім.Василя Стуса". Пішов дощ, і ми спустились у метро. Це було близько 11.00 зранку. Стали  у ніші півколом. Вийшов Степан Сапеляк, сказав декілька проникливих слів про Шевченка і почав читати "Розриту могилу".

Раптом за нами почувся ґвалт. В середину, штовхаючись, забігли міліціонери, вихопили у Сапеляка "Кобзар", забрали його торбу, яка лежала на виступі в арці, скрутили йому руки і увели. Але, як з'ясувалося, на акцію всі прийшли зі своїм "Кобзарем".

І  читали далі під образливі крики навіжених осіб, яких, здається, спеціально  тренували в КГБ. Це був для мене момент істини: радянська система боїться справжньої поезії, як чорт ладану. 

Степана увечері з відділку відпустили, і разом з ним і Валєром ми завернули до фойє готелю "Харків". Валєр вийняв з течки і поставив на лаву свої графічні роботи "Богородиця з немовлям", "Ісус-виноградар", "Чистий четвер" і зробив короткий місткий екскурс в історію українського іконопису. Картини оживали перед очима. "

Ого! І як стільки інформації може триматися в одній голові?!" Та не лише я була під враженням історій Валєра. Андрій Черемський, лідер молодіжного крила харківського руху опору кінця вісімдесятих, про "університети Бондаря" висловлюється з неменшим захопленням. 

Стрийко

Валєр -  вихованець стрийка Ігоря Бондаря, "старого" націоналіста з Києва

Ігор Миколайович в дитинстві був його кумиром. Коли Валєра питали: "ким ти хочеш бути?", він неодмінно відповідав: "Стилягою, як дядя Ригор". "Старий" націоналіст з Києва Ігор Миколайович, до якого на побачення в кримінальну зону Білої Церкви їздив у шкільні роки Валєр зі своїм батьком Євгеном наприкінці шістдесятих, постійно заохочував небожа до самоосвіти.

В їхньому листуванні обмін інформацією з пошуку стародруків, альбомів українського, західноєвропейського мистецтва, японської гравюри, книг українських письменників і перекладів українською творів світової літератури нагадує детективні сюжети. Наприкінці вісімдесятих Ігор Миколайович був одним з організаторів повернення і перепоховання в Києві Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого. 

А харківська делегація – одна з найчисельніших. Взагалі "старий" націоналіст по поверненні з радянських таборів очолював напередодні Незалежності київську гілку Організації Українських Націоналістів (бандерівців) і був старостою київської греко-католицької громади.

Проводив ідеологічні вишколи і тренування в польових умовах для молоді і був для неї беззастережним авторитетом. Коли в перші роки Незалежності за кордоном постало питання: до кого в Харкові звернутись з питань організації  націоналістичної конференції Слобожанщини  – перший, до кого постукали у двері робітні Харківського літ музею, був небіж і хресник Ігоря Миколайовича Валєр Бондар.

"Українська Голгота".  Валєр – наш "Гугл і Вікіпедія"

Офіційно Валєр на посаду художника був зарахований  11 жовтня 1990 року. У цей час в розпалі була підготовка  першої музейної виставки про репресованих письменників 20-х років. Щотижня по середах в музеї збиралася науково-методична рада, до складу якої входили представники філфаку університету, Культурного фонду – з одного боку, і харківського обкому КПУ – з іншого.

Перші підтримували наш проєкт, а комуністи вимагали, щоб ми відмовилися від критичних для них тем. Забороняли  виставляти муляжі енкаведиста в сірій шинельці, який мав в експозиції підстерігати відвідувачів з-за кута, а також безликого члена ВУСПП-СПУ, що стояв за спинами "ваплітян".

Особливо ж їх дратував величезний метроном, на стовбурі якого з 1917 по 1991 рік фіксувалися роки совєтського ув'язнення України. Влада не тільки відмовляла у фінансуванні, але й погрожувала закриттям музею і подальшими санкціями, гарантованим безробіттям і т.і.

Але виставку ми таки відкрили у січні 1991 року без купюр. І гроші, яких не ставало, отримали поштовим переказом за підписом "від львівської групи підтримки експозиції "Українська Голгота". Правда, аж до самого відкриття "Голготи" влада з нами продовжувала воювати.

Напередодні ввечері, нас, музейних співробітників, зачинили в кімнатах. Як з'ясувалося, через те, що чиновники з управління культури привели московського батюшку освятити "Голготу". Закрили, бо боялись, щоб ми йому не влаштували обструкцію. І обіцяли оргвисновки, якщо на відкриття  запросимо українських священиків.

Звідки була в нас зухвалість робити все по-своєму і не боятися влади? - Молодість, певно.  І "Українську Голготу" таки відкривав священик УАПЦ з Києва о.Юрій Бойко, а за ним – діти українських репресованих письменників, які з'їхалися з різних кутків помираючої імперії. І вдячні сльози на їхніх очах були для нас вищою нагородою. 

Валєр в експозиції "Українська Голгота" відповідав за останній розділ, пов'язаний із сучасним мистецьким сприйняттям Ренесансу української культури двадцятих. Він залучив до оформлення цього простору близьких за духом харківських художників Євгена Світличного, Миколу Базиля,  Юрія Галича, Петра Мося. І так навколо музею почало формуватися харківське мистецько-художнє середовище. 

 А ще на початку дев'яностих часто в Харків навідувались  українці з діаспори. Багато хто з них мав контакти Валєра Бондаря. Знали його творчість. Його графічні мініатюри "Покрова", "День державності", "ОУН", "Героям слава" розходилися серед українців діаспори великими тиражами. І так, шукаючи Бондаря, вони опинялися Літмузеї. 

Іноді з гостями в нас траплялись кумедні ситуації. Наприклад, іде екскурсія "Голготою" для українців з Австралії. Щось зайшлося про "Арабески" Миколи Хвильового і символіку попуги в новелі. В цей момент підходить Валєр.

Питає гостей: чи вони знають, які види какаду водяться в Австралії і як їх слід розрізняти по кольору чубчика. І заряджає їм на півгодини розповідь про пальмових, рожевих, чорних, жовтохохлих папужок.  Ті дивляться на Бондаря, приголомшені. Один окуляри поправляє на носі й каже: "Перепрошую, а хто з нас взагалі із Австралії?!"

У нас, науковців, теж  такі питання час від часу виникали. "Хто з нас реально філолог і музейник?!"  Бо коли ми першим складом в музеї зібралися 1988 року, єдине, що нас об'єднувало: недавніх випускників харківського університету, київської аспірантури, московського літінституту – це обурення, що справжню українську літературу, особливо ХХ століття, від нас приховали і зумисно спотворили.

Поняття "Розстріляне Відродження" було для нас на відстані, значно дальшій, ніж те, що в буквальному сенсі. Питання виникали на кожному кроці. Гугла і Вікіпедії не було. Але був Бондар, який терпляче допомагав з відповідями. Звідки ж йому було відомо те, про що замовчувалося на університетських філфаках?

Онук "Розстріляного Відродження"

Валєру  пощастило з домашнім вихованням. Тримати пензель і штихель його навчив дід, художник Микола Іванович Бондар (30.04.1911- 12.12.1977). На перетині 20-30 рр. ХХ століття він вчився в майстерні графіка Василя Касіяна. Його викладачами в Харківському художньо-промисловому інституті були А.Петрицький, В.Єрмілов, В.Пальмов, О.Хвостенко-Хвостов.

Разом з іншими студентами Микола Бондар мав  щастя спостерігати за роботою бойчукістів розпису стін Червонозаводського театру. Був свідком розквіту і  потім розправи над українським авангардом  двадцятих-тридцятих у Харкові. Уповноважені ВКП приїхали з Москви, зібрали колектив і проголосили цей мистецький напрямок ідеологічно ворожим державі.

Провладним же стилем об'явили соцреалізм, поставивши йому за мету формування радянського світобачення. А далі посланці Кремля ритуально знесли роботи класиків українського авангарду в одну кімнату, повісили на дверях замок і прибили табличку "Кімната жахів".  Щодо фресок бойчукістів – їх за декілька днів і ночей розтрощили і знищили. Можливо ця болісна культурна пам'ять перейшла, перелилась в онука ще до народження? 

До першого дня народження Валєра 1 січня 1956 року Микола Іванович повернувся з радянських концтаборів Воркути і Джезказгану, де перебував десять років за участь в похідних групах УПА 1942-1943 рр. 

До школи і потім  на канікулах Валєр  зазвичай гостював у діда Миколи в Мельниці-Подільській.  Як Бог в Адама, він вкладав у Валєра творчу вдачу і навчив мистецтву робити своє життя не скучним. Малим Валєр робив із тіста і жита ляльок і показував кріликам вистави.

Вони з дідом склеювали з цупкого ворсистого паперу конверти, малювали на них марки і ставили штемпелі. А потім з Кам'янця-Подільського надсилали  в Мельницю листи Валєру з Бейкер–стріт від Шерлока. І від Kossaka (Валєра) – в Лондон.

  Микола Іванович (Коля Ван, як його кликали діти на вулиці) передав  онукові  бездоганний художній смак і потребу шукати свій стиль. І від нього ж – бажання ґрунтовно знати історію світової та української культури. А ще традиційне виховання з  молитвою, святкуванням Різдва і Пасхи.

Про художника Миколу Бондаря залишив спогади "Лекції за гратами"  співкамерник Михайло Іванченко. І вони проливають світло на те, як і чому згодом навчав Микола Іванович свого онука. Не втримаюсь, щоб не навести з них уривок: "За окупації Микола Бондар редагував "Золотонішські вісті" і разом з тим був районним провідником ОУН.

Коли Гестапо розпочало погром організації, він потаємно перебрався до Тернополя. Там його і застали радянські війська. Став працювати художником обласної газети, не пориваючи підпільних зв'язків з ОУН. Так потрапив до лап МГБ. Вимотували йому душу у в'язницях Тернополя, Києва і Полтави.

Військовий трибунал засудив Бондаря до розстрілу. Перед тим на допиті, аби переконатися в його талановитості, слідчий приніс олійні фарби.  Художник змалював його портрет. Тому згодом слідчий власноручно написав прохання про пом'якшення того вироку. Художник довго сидів у камері смертників. Зрештою Москва замінила йому вишку на десятку. 

Всебічно обдарований, досконалий творець, фанатично залюблений у мистецтво, Микола Бондар без утоми розповідав про нього. До нього дослухалися всі. (…) Сусіди розмовляли пошепки, щоб не заважати вчителеві. З його розповідей в моїй уяві поставали живими Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікельанжело, Тіціан. Виринали їхні картини, фрески, статуї у храмах Риму, Венеції та Флоренції. Барвисте велелюддя Відродження проходило як на екрані" (часопис Український засів" №1, 1992-1993, с.51)

Так само і Валєр міг годинами захоплено переказувати сюжети картин з різних епох,    порівнювати з літературою, стилями, модою, одночасно малювати, співати, розмовляти з яблунею і сливою у музейному садку, і не дбати при цьому про  матеріальний бік справи, навіть якщо вона стосувалася професії. Мольберт йому в музей притяг його друг Микола Базиль. А верстатом для друку естампів поділились брати Андрій і Петро Гуменюки зі Львова.  

Верстат зі Львова

Великдень 1992 року в Літмузеї  відзначили наведенням мостів зі Львовом. Відкрили спільну харківсько-львівську експозицію, в якій крім харківських митців Миколи Базиля, Валєра Бондаря, Петра Мося, брав участь художник-графік зі Львова Андрій Гуменюк.

Десь за місяць у травні на закриття приїхали зі Львова Петро Гуменюк, брат-близнюк Андрія, художник і сценограф Молодіжного театру Курбаса, львівські  актори, бо в Харкові у "Березолі" тривав фестиваль. І ще ввечері в парку Шевченка був в "Україні" концерт голомозого і босого, з пов'язкою на голові барда Андрія Миколайчука.

Його пісні "Піду втоплюся у річці глибокій" і "Підпільник Кіндрат, підпільник Кіндрат, /в надійному місці сховав автомат" після "Червоної Рути" 1989 року часто крутили по радіо. Після концерту вночі всією бригадою – харківські і львівські письменники, актори, художники, музиканти завалили до художника Миколи Базиля на кухню. Він жив у комуналці неподалік від музею.

Мені цей епізод врізався в пам'ять, бо я в ту ніч наглядно усвідомила, чим відрізняється галицька душа від слобідської. Після чергового тосту наставав час співу.  Вирішили зробити обмін. Щоб галичани заспівали свою, а харківські митці – свою пісню. Брати Гуменюки й актори зі Львова починали першими.

Перед співом переглянулися, Андрій підняв руку, і вони  злагоджено, бадьоро, ритмічно  виконали "Лента за лентою". З нашого харківського боку були Петро Григорович Черемський, Анатолій Антонович Перерва, Валєр Бондар, Петро Мось, Микола Базиль. Традиційно почали з пісні "Цвіте терен".

Очі у всіх були розплющені  лише на перших рядках. Потім кожен взяв свій ритм і мелодику за своєю уявою. Головне було виспіватися, як висповідатися. Прислухатися один до одного – ні, в кожного на душі своє.  З того зробила  висновок, що для слобожан найважливіша в характері особиста щирість, а для галичан -  злагоджена спільна дія. 

Взагалі  у 90-ті це був особливий ритуал – вечірні співи. Близько 17.00 починали в садку збиратися митці, літератори, краєзнавці. Господарями виступали Анатолій Антонович Перерва, поет-лірик і заступник директора музею, Валєр Бондар і Петро Григорович Черемський, доктор наук, він працював поруч з музеєм в Політехнічному інституті, видавець, громадський і культурний діяч.

Петро Григорович виймав зі свого, скільки пам'ятаю, незмінного шкіряного портфеля ножик: тонко, до просвіту, нарізав сало,  цибулю, солоні огірки, розкладав їх на пеньку на паперових тарілках.  Бондар виносив зі своєї "нори", так він називав свою майстерню, шнапс. Коли не вистачало – когось з учасників вечері посилали на Ріг.

Іноді на дверях майстерні Бондаря можна було побачити записку "Я на Розі". І коли  Бондарю хтось дзвонив, ще не було мобільних телефонів, прибиральниця йшла його кликати і прочитавши записку, доповідала в слухавку: "Бондар пішов на Розу". На розі провулку Багалія і Пушкінської був продуктовий магазинчик з дуже колоритними продавчинями.

Після роботи до нього любили на чарку заходити викладачі Худпрома, Політехніки і наше музейне чоловіцтво. І до холодів з музейного садка вечорами лунали  протяжні ліричні слобожанські пісні. 

І в ці перші роки дев'яностих Валєр створив цілу графічну серію картин - пісенних рефлексій, перенісши їх у кольорі на скло: "Цвіте терен", "Гей, у мене був коняка", "Неню, ти ж мій неню", "Наталонька". 

Повертаючись додому після закриття Великодньої виставки, Андрій і Петро Гуменюки подарували музею свої естампи і хотіли на пам'ять повезти з Харкова декілька гравюр Бондаря. І яке ж було їхнє здивування побачити, що Валєр додруковує їм подарунки ложкою.

Для ліногравюр це був його головний інструмент. За місяць через акторів театру Курбаса  вони передали один із своїх двох верстатів Валєру Бондарю.  Сьогодні верстат – не тільки пам'ять про митця і музейний експонат. А ще символ щирого братерства в українському мистецькому середовищі.  

"Треба бути гурманом". Зустрічі першого снігу

У Валєра також були свої особливі ритуали. Один з них - споглядання першого снігу, який лягав на яблуневі й сливові гілки в літмузейному садку. Треба було вловити ці декілька днів "снігової первісності". Любив ці миті ділити зі своїм кумом і сусідом з Холодної гори Віктором Микитченком. 

Телефонував йому до Москви: "Вітаю, куме! З першим снігом тебе. А тепер давай помовчимо". І вони так мовчки зі слухавкою могли просидіти  пару годин на відстані 1000 км. Поки про їхню змістовну телефонну розмову не дізнавалась Ірина Василівна, директорка музею, яку Валєр, уявляючи себе Барбосом з мульфільма "Бобік в гостях у Барбоса", ніжно називав своїм "дєдушкой". 

Сніг, як манна небесна,  давав поживу його душі – тишею, чистотою і ясністю і змінював   оптику. Білий, сірий, чорний -  чистий драйв споглядання. А ще слухання природи, відповідне пейзажу зі станом душі "а la Кавабата" чи гравюри  Кейосі Сайто, якими захоплювався. 

"Треба бути гурманом" - улюблена фраза Бондаря про вміння цінувати справжнє у житті навіть більше самого життя, суголосна  японцям. Цікаво розповісти, як ця фраза корелювала з історією легендарного художника, політв'язня Опанаса Заливахи.

У 1994 році ми запросили його приїхати з Франківська на виставку "Слобожанська родина" і виступити на конференції "Рід. Родина. Нація". Він же народився на Слобожанщині, у селі Гусинка. А 1995 року відкрили у музеї велику виставку його живопису. 

Так от ця історія була про полонених японців, з якими Опанас Заливаха сидів у таборах Мордовії.  Їх обурювало харчування.  І вони заявили таборовому начальству, що хоч і полонені, але не свині, і помиї вживати не будуть. 

Проте голодування на адміністрацію не подіяло. І японці, за словами Опанаса Івановича, щодня вчиняли самогубство, кидаючись у колодязь. Зрештою інформація про полонених в совєтських концтаборах камікадзе потрапила на сторінки вільної світової преси. І табірне начальство, щоб уникнути міжнародного скандалу, змінило японцям раціон. 

Підсумовував Опанас Іванович , що нам, українцям, не вистачає отакої  солідарної "гідності понад життям", щоб відчувати себе нацією.  Поруч з тим цінував "гурмана" Валєра Бондаря як митця національного масштабу. Листи із закликами про те, що талант треба берегти і плекати, бо належить не лише йому, а й Україні, надсилав на літ музейну адресу до свого відходу у Вічність.

"Музика будівель"

У 1986 році Валєра Бондаря викликали в КГБ і попередили, що звільнення  з роботи не за горами, якщо він не обірве зв'язки з дисидентами. Львівські кола української творчої інтелігенції дійсно прийняли Валєра, як свого, коли він з початку вісімдесятих бував у відрядженнях у Львові.

Архітектор за фахом, він любив вишукану сецесійну стилістику львівських вулиць, орнаментальну ритміку будівель,  симфонічність храмових форм. І в його малюнках і начерках Львова вісімдесятих вловлюється якась піднесена радість, навіть гордість особистої причетності до  української культури високого стилю. Згодом ця відчута в камені духовна високість  проявиться рубаною скульптурною лінією гравюр, присвячених 1000-літтю християнства. 

На початку вісімдесятих, відвідуючи львівський музей Олекси Новаківського, Валєр познайомився з хранителькою колекції, знаною мистецтвознавицею п.Любою Волошин. І вона показала його малюнки художнику Іванові Остафійчуку. Перед цим майстром Валєр Бондар благоговів і завжди вважав його і маестро Володимира Лободу своїми наставниками.

З Іваном Остафійчуком періоду його еміграції в Канаду Валєр листувався, надсилав йому свої малюнки. Визнаний світом  графік відгукувався на його роботи, писав, що бачить в них "співзвучні духові часу пориви, правдивість і лаконізм форми". Передбачав, що час для їхнього визнання  попереду. "Думаю, що самі праці важливіші за всі наші слова. Вони живуть, вони діють. І так вся наша творчість, якщо вона є – не страшні їй ніякі перепони, рано чи пізно вона буде на належному місці".

У 1987 році Валєр Бондар увійшов до утвореної у Львові Української Асоціації Незалежної Творчої Інтелігенції. Її президентом був Євген Сверстюк, до складу входили подружжя Калинців, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, усі  колишні політв'язні. Валєр розробляв логотип УАНТІ, а також обкладинку часопису "Кафедра", головним редактором якого був Михайло Осадчий, автор європейського бестселера 1974 року – роману "Більмо".

В цьому романі є теж "гурманський" епізод, що нагадує історію з японцями О.Заливахи, тільки вже в їдкій іронічній манері, притаманній українському опору.  Політв'язень пише офіційну заяву: "В связі с тєм, што собак лучше кормят, чем заключонних, прошу перевести мєня на положєніє собакі... Обязуюсь ходіть в наморднікє і даже лаять". І отримує цілком офіційну відповідь: "В связі с тєм, что ваше заявлєніє виполнено в антисовєтском духє, по существу рассматріваться нє будєт".

"Шаліть нє умєєтє!": Жадан і зшивання  літпроцесу 20-90-х років ХХ століття

"Шаліть нє умєєтє!" - підбурював Бондар студентів педінституту - "червонофірівців", які, з'явившись у Літмузеї, пробували епатувати своєю неканонічною поведінкою публіку на перших виступах. А про  епічне комедіантство  Валерія Євгеновича вже ходили серед нас легенди ще його "облкобилхозного" облкомунгоспного періода. 

У вісімдесятих він у Держпромі розігрував дійства на кшталт:  з поверху "тепломереж" телефонував на поверх "каналізації" і повідомляв стурбовано похмільним голосом голови Кигичівської сільради, що ввірена йому територія потопає в лайні. І на відміну "від Станіславського" начальство в ці розиграші Бондаря вірило і включало аварійні сирени. 

У музеї митець теж час від часу розважався пранкерством.  Наприклад, дзвонив з першого на другий поверх директорці і розмовляв з нею голосами перших осіб міста і області. Актуальність була в тому, що ті й інші в 90-ті хотіли в Літмузея  відібрати приміщення із землею – ласий шматок у центрі міста під продаж. Оборону доводилося тримати на два фронти. Тож і був такий казус. 

Голова облдержадміністрації прийшов до музею близько десятої вечора. Хтось ніби накатав скаргу на музей. І він особисто прибув, щоб зафіксувати аргумент для виселення музею.  Що там в нього були за плани – достеменно невідомо.

Але попросив сторожа набрати директорку, привітався і представився. І почув у відповідь емоційно-сталевим голосом: "Валерію Євгеновичу! Я Вас завтра за-ду-шуууу. Власними руками!!!" Знадобилося підтвердження сторожа, що це таки не Бондар, а реальна перша особа Харківщини Олег Дьомін.

Зрозуміло, що для Жадана і його друзів-літературних початківців "видумщик" Бондар був незаперечним авторитетом. Гуру, творчий батько і наставник  в одному флаконі. Він малював їм афіші, програмки літературних фестивалів, виготовляв рукописні книжки, а самі  учасники – поети, художники, музиканти з різних регіонів України проходили крізь чистилище його музейної майстерні-підвалу. 

Крім того,  Жадан і "червонофірівці" позиціонували себе неофутуристами і вели свій родовід від Михайля Семенка і його поезомалярських експериментів. Семенка ж цінували не лише як поета, а ще й як взірцевого піарщика. До речі, поезіями його і донині  цікавляться швидше, як дізнаються про скандал, пов'язаний із маніфестом "спалення  Кобзаря".

Невдовзі "Червоній фірі" теж випала нагода попіаритися на скандалі. І надав таку можливість теж Михайль Семенко.  1993 року, до сотої річниці Сема, у харківському часописі "Український засів", з яким контактували "фіристи", були опубліковані спогади Оксани Буревій, дочки письменника Костя Буревого, який у двадцятих тролив футуристів своїми пародіями, що ті публікували як футуристичні шедеври. 

Семенко у спогадах Оксани Буревій змальований сквернословом, пияком і забіякою. Бив ніби, як нап'ється, свою жінку Наталю Ужвій. Ця публікація вкрай обурила Володимира Гаряєва, останнього учня Михайля Семенка.  Він був готовий битися на дуелі і викликати в суд обидчиків учителя. Врешті-решт його спростування наклепів на Семенка вмістили в "Українському засіві".

І в тому же часопису передруковано було матеріал "червонофірців" - "На захист  нашого Сема". А вже у 1996 році на фестивалі клубної культури в Харкові на "Турнірі поетів" з рук останнього українського  футуриста Володимира Гаряєва Сергій Жадан отримав перстень Велемира Хлєбнікова " Голова Земної Кулі".  

Дружні стосунки  зав'язались у футуриста з тридцятих і з Валєром Бондарем. Він звернувся до художника, щоби той проілюстрував його поему-трактат "Метафізичний реквієм". Вони разом готували книгу до видання.  Перші частини поеми, в ній здійснюється спроба поєднання поетичного слова з посиланнями на модерні філософські концепції, поезомалярські, музичні експерименти,  читали ще Семенко і Курбас на початку 30-х.

Закінчив поему Гаряєв вже у дев'яності. І першим  посадив за стіл читати  Жадана. У  поемі багато реальних персонажів: Семенко, Шкурупій, Влизько, Курбас, є "Березіль",  знайомі ландшафти харківських вулиць. Поема про Харків, перервану нитку поколінь, але й перемогу згодом культурної пам'яті над амнезією. 

На другий день "Авангард-фесту" 1997 року було заплановано екскурсію по літературним місцям із Володимиром Гаряєвим. Зранку, прийшовши до музею, учень Семенка виглядав дуже урочисто. У парадному темно-синьому костюмі і з широкою червоною краваткою, яку, коли читав свої твори, емоційно закидав за плече. Він домовився з установами, в яких містилися у 20-ті-30-ті літературні організації, і повів нас їхніми маршрутами.

Це було ніби переміщення в часі. На завершення зайшли до будівлі, де на другому поверсі містилися наприкінці двадцятих редакція "Нової генерації". Дістав із торби фотоілюстрації німецьких художників, про яких мала вийти стаття у "Новій генерації". Їх віддав своїм учням і колегам Михайль Семенко, коли йому повідомили в ЦК партії, що журнал більше не виходитиме.

І через більш, ніж півстоліття Володимир Гаряєв подарував ці артефакти митцям, які, на його думку,  були здатні відновити зруйновані мости між культурним життям двадцятих і сучасністю. Такий собі символічний акт зшивання літ процесу. 

Зазвичай Володимир Володимирович приходив до музею щосереди на 11.00 в майстерню Бондаря і вони обговорювали нові ілюстрації до текстів. Він був дуже зібраною, пунктуальною людиною. Але в ту середу, через пару місяців після фестивалю, його довго не було, на дзвінки  не відповідав. В ту гарячу липневу середу 1997 року він перейшов через свій міст у Вічність, так і не здійснивши свій запланований на жовтень проект відзначення сімдесятиліття "Нової генерації".

А Валєр з того часу почав працювати над своїм майже останнім великим циклом "Мости". І над книгою. Від 14 червня 2011 року є такий запис в його "Нотатках": "Продовжую "шліфувати" оформлення В Гаряєва "Метафізичний реквієм". Надія тільки на Ласку Божу".  Поема-трактат "Метафізичний реквієм" з  ілюстраціями Валєра Бондаря і післямовою Сергія Жадана вийшла друком  2020 року.   

Нотатки

З 25 жовтня 1978 р. у 22 роки  почав писати "Нотатки". Не щоденники, а саме нотатки з метою, щоб не забути про думки і речі, які його в певний момент чимсь вразили. І там же - верліброві замальовки.  Не системно. Чим далі рідше.  Останній запис  16 жовтня 1987 р.

У 90-ті були нотатки на розрізнених аркушиках - тих, що для memorу. В останні ж декілька років перед смертю у зошиті – малюнки, записи снів, молитви, традиційні привітання себе самого із днем народження. І дати смерті людей, які тримали його в цьому житті. 

Власне, першою смертю, яка винесла за дужки почуття безпеки і рівноваги, була смерть діда Миколи Івановича Бондаря в грудні 1977 року. І шви, якими стягувались видима реальність із внутрішнім буттям почали рватися. Чимдалі частіше Валєр потрапляє у тяжкі побутові халепи із боргами і пиятикою. Але  що важливо підкреслити, і про це передусім свідчать його "Нотатки":  він ніколи до свого остаточного переходу у Вічність не шукав причин власних негараздів в оточенні й обставинах – лише в собі самому.

Валєр  часто бився над питаннями своїх "бажань", спокус і "халеп" у польових вуличних і гендель дискусіях. І в падіннях розбивав голову, ходив у синцях, ламав руки і ноги, лежав у сердечних відділеннях і в психіатричних. Він був занадто чутливим до фальші, бачив усе наперед "на три метри вглиб" за його ж словами і тому час від часу дедалі частіше не витримував і сходив з дистанції. 

Праведники і мости

За декілька років участі в політиці боротьби за відновлення і відновленої Незалежності, переконавшись в  удаваних цінностях і мотивах т.зв.патріотичних кіл, Валєр знов, як равлик або їжак, емігрує в свій  панцир.

І те, що стає з часом найдоступніше - доносить графічно власні емоційні стани, жорстко фіксуючи на папері процес деконструкції натури. Спостереження на тему "дурному не сумно і самому" найкраще передає ключове для розуміння його світогляду  кредо самотності і свободи.

1 вересня 1991 року Валєр робить замальовку і записує сон: "Були в сусідній кімнаті. Зайшов у цю. Смерть (літня, білява, дуже худа жінка) зайшла й почала зачиняти за собою двері – як символ остаточного кінця. Ніякого страху. Навіть хотів жбурнути в неї стільця. Потім полум'яна промова (що мав на увазі, коли казав?) про час, що настане, коли її не буде, коли нічого не буде… P.S. То був я, але старий чоловік і кремезний. Кімната в темно-вохристих кольорах, двері дерев'яні, темні". 

11 березня 1999 не стало кумира дитинства, хрещеного батька Валєра, стрия Ігоря Бондаря. Його убили шокером міліціонери, які прийшли до нього додому "трохи полякати бандерівця". 

На перетині з нульовими Валєр все частіш повторює фразу, що українці – це сучасні "етруски", зникаюча під рустикальним намулом нація представників колись високої культури. 

Перебуваючи в СССР у "внутрішній еміграції" він видивлявся "справжнє"  в історії античності, японській культурі, у французькому екзістенціоналізмі, ніцшеанстві.  З роками, правда, більше  - в Бога і в Святому Письмі. 

Але парадоксально, що відчуття контрольованості соціуму, несвободи в творчості Бондаря часів Незалежності навпаки загострилося. І ці переживання передаються на поверхні аркуша чи скла як розмитий і аморфний світ хаосу. Майже в кожній роботі циклів "Праведники" і "Мости" (2000-2010) постає тема людини і її хреста, життя, як критичного, межового випробування в потоці пристрастей, бідування і самотності.

"Я" фіксується як негатив у картинах на склі і є центром схрещення, зіткнення і переплетіння життєвих пристрастей в собі і навколо себе. Так прочитується рвучке, вибухове, наче спонтанне зчеплення розірваних чорних ліній, прорізаних білими променями-штрихами.

А метафора падіння, перебування під тягарем земного буття ("під мостом") переключає увагу на людину, яка простягає руки до неба, стримуючи в молитві удари власної долі. Концентричні кола, які уводять з поверхні в глиб картини, породжують думку про перехід світу земного у вимір Неба.

От власне в цьому одна з причин, чому Валєр не дожив до глибокої старості. Йому завжди було тісно у штахетнику "загальноприйнятого". У тих рамках, що обводять людину колом певних чеснот і вад, з яких складається загальна формула людського щастя.

Було б лицемірством сказати, що йому не хотілося, як іншим, бути коханим, мати достаток, смачний раціон і домашній затишок.  Якби не туга за Величним  і не легендарні запальні "виходи з-за пічки".   Надто вже його цікавило, що там за межею законів психіки і людського.

"Лечу від вас у синю далечінь"

Це підпис під одним з останніх малюнків Валєра Бондаря

Лелека забирає оком улюблене дитя своє, яке настраждалося в цьому світі. Забирає в Отчий дім, де "все надане – рисування – малювання. Свята робота і море фарб. Море дорогих книжок, естампи. Господом дане Світло! Слава Господеві!" (Нотатки. 28 січня 2012 року)

Валєр Бондар звільнився з Літмузею 20 березня 2012 року. І 30 жовтня пішов з життя. 

Боже Великий! Охорони Валєра на Небі у Царстві Твоєму!