Генерал Олександр Удовиченко. Представник розвідки УНР у Франції

Водночас маловідомими залишаються сторінки його життя, пов'язані з діяльністю уенерівської спецслужби. Розсекречені документи із Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України дещо проливають світло на ті події.

Біографія Олександра Удовиченка насичена багатьма цікавими подіями і більш-менш впорядкована істориками, хоча докладного викладу досі немає. Короткий життєпис в Енциклопедії історії України окреслює основні віхи життєвого шляху.

Народився Олександр Іванович Удовиченко 20 лютого 1887 року в Харкові у сім'ї військовика російської армії. Закінчив реальну школу в Харкові (1905), Військово-топографічне училище в Санкт-Петербурзі (1908), Миколаївську Академію Генерального штабу (1916).

У роки Першої світової війни – на фронті. У 1917 році обіймав посаду начальника штабу дивізії. Активний учасник українізації російської армії. Наприкінці 1917 року вступив на службу до українського війська.

Був старшиною Генерального штабу, начальником штабу Гайдамацького коша Слобідської України в обороні Києва від більшовицьких військ під командуванням Михайла Муравйова в січні 1918 року.

За Української Держави – старшина українського Генерального штабу, невдовзі – на боці Директорії Української Народної Республіки. Згодом – генерал-квартирмейстер групи військ Південно-Західного фронту Армії Української Народної Республіки, начальник штабу Гуцульського коша, командир стрілецької дивізії на більшовицькому фронті.

Із серпня 1919 року – командир групи українських військ, яка успішно протистояла Південній групі більшовицької 12-ї армії. У березні 1920 року сформував і очолив Залізну дивізію, брав участь у спільному з поляками поході на Київ, командував Правою групою військ Армії УНР.

Із листопада 1920 року – у таборі інтернованих частин у м. Каліш (Польща), генеральний інспектор Армії УНР. Із 1924 року мешкав у Парижі (Франція), очолював Товариство колишніх вояків Армії УНР (із 1927), Європейську федерацію українських військових організацій (із 1937).

Під час Другої світової війни як член уряду УНР задекларував підтримку антигітлерівської коаліції. Віце-президент УНР на еміграції (1954–1960). Автор низки військово-історичних праць і спогадів. Помер у м. Ментенон (Франція) 19 квітня 1975 року.

Цей перелік, звісно ж, не увібрав у себе всієї гостроти і драматизму подій, боїв і операцій, в яких брав участь О. Удовиченко. Поза увагою залишена посада помічника начальника розвідувальної частини оперативного відділу Генерального штабу Збройних сил Української Держави гетьмана Павла Скоропадського.

Напевне, той досвід організації розвідувальної роботи в 1918 році відіграв певну роль, коли вже в умовах еміграції керівництво Уряду УНР відшукувало кадри для налагодження діяльності спецслужби Військового міністерства.

У документах радянських органів держбезпеки (ОҐПУ та НКВД), датованих 1920–1930 роками, які зберігаються в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України, неодноразово згадується прізвище Удовиченка як "представника розвідки УНР у Франції".

Зокрема, у "Списку визначних діячів української еміграції" про нього наводяться такі відомості: "У 1921 р. був зв'язаний з ІІ-м Від[ділом] ПГШ. Колиш[ній] член УПСР. Командував особливою армією Петлюри.

У 1925 р. клопотав про в'їзд на Україну з групою соратників. У 1927 р., за дорученням Генштабу, ген[ерал] Сальський вів з ним переговори про його повернення до Польщі, обіцяв відповідальну посаду в ПГШ і посаду начштабу армії УНР.

Голова Комітету з увічнення пам'яті Петлюри і Спілки колишн[іх] воїнів армії УНР. Нач[альник] військової організації УНР у Франції. На випадок війни з СРСР намічається головнокомандуючим армії УНР. Нині є одним із найактивніших діячів УНР у Франції" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т. 6. – Арк. 192).

Біля цієї характеристики є примітка: "мешкає в Парижі, українець, адреса є в ІНО ОҐПУ за спр. "Старшина". Отже, на нього в центральному апараті радянської розвідки в Москві вели окрему оперативну справу. Ці нотатки свідчать про те, що чекісти постійно тримали в полі зору Олександра Удовиченка, особливо в той період, коли Державний Центр (ДЦ) УНР в екзилі знаходився у Парижі (1924–1926 рр.).

Саме у 1924 році генерал переїхав з табору в Каліші до Франції і влаштувався робітником на шахтах. Через рік, після закінчення контракту, залишився там жити і активно включився в громадську і комбатантську роботу. Зокрема, він почав групувати навколо себе побратимів і невдовзі очолив Товариство колишніх вояків Армії УНР у Франції.

На цей період припадає активізація діяльності міністерства військових справ у складі ДЦ УНР. Міністерством керував генерал Володимир Сальський, а заступниками в нього були генерали Марко Безручко і Олександр Удовиченко. З часом робота Уряду УНР в еміграції набула чіткіших обрисів, а урядові установи запрацювали у Варшаві, Парижі й Празі.

З урахуванням того, що військове міністерство опікувалося, з-поміж іншого, проведенням розвідувальної і контррозвідувальної діяльності, кураторство цього напрямку з позицій Франції здійснював О. Удовиченко. На нього покладалися і всі інші напрямки роботи міністерства, але чекісти у своїх документах раз у раз називали його саме "представником розвідки УНР у Франції".

Так, у довідці Іноземного відділу ДПУ УРСР від 28 квітня 1934 р. "Про дислокацію розвідки УНР поза Польщею" зазначається: "Представником розвідки УНР у Франції є ген[ерал] Удовиченко. Помічниками його з розвідувальної роботи значаться: Мілоцький і Морозовський. Паризька резидентура УНР підшукує і вербує людей для відправлення в Україну" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т. 7. – Арк. 93).

На одній зі світлин (публікується вперше) завдяки напису на звороті є змога ідентифікувати помічника з розвідки Мілоцького, а також Ковальського. Зокрема, уже в іншому документі Микола Ковальський характеризується чекістами як "один із активних діячів петлюрівської розвідки". Олександр Удовиченко і міністр закордонних справ Уряду УНР у екзилі Олександр Шульгин на світлині й так пізнавані (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6687. – Т. 1. – Арк. 206–0, 206–01).

На іншій світлині (публікується вперше), зробленій у 1926 році, чекісти позначили цифрами активних діячів уенерівської громади у Франції. Серед них – генерал Микола Шаповал (1), редактор часопису "Український Робітник", генерал Микола Капустянський (2), голова Військової спілки українських емігрантів у Франції, генерал Олександр Удовиченко (4), підписаний як член президії Військової спілки і голова "Робітничої спілки", та інші особи, яких названо представниками "петлюрівської громади" або "громади есерів" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12617. – Т. 16. – Арк. 109–01).

Про те, які конкретно заходи за напрямами діяльності секторів "Наступ" (розвідувальний), "Оборона" (контррозвідувальний) або "Студії" (аналітичні дослідження) ІІ секції Генштабу міністерства військових справ ДЦ УНР в екзилі планував чи здійснював з позиції Франції Олександр Удовиченко, в архівних документах не зазначається. Є лише небагатослівні нотатки, які змальовують стиль роботи, риси характеру, переконання генерала в еміграції.

Про це йдеться в одній із довідок зі справи Іноземного відділу НКВС УРСР за 1931–1936 роки, в якій зібрані матеріали про діяльність УНР в умовах еміграції. Неназване джерело так відгукується про О. Удовиченка:

"Орієнтуючись на власні сили і міцно організовану й дисципліновану армію, увесь час своєї діяльності він… не підтримував партизанщини, завжди був ворогом "отаманщини" і стояв у опозиції до тактики набігів із Польщі, розглядаючи інтернування, як невеликий перепочинок, до сприятливого випадку, коли можна буде почати операції всією армією…

Тому у своєму таборі (Каліші) він підтримував бойову готовність, не припиняв занять, розвивав культурно-просвітницьку роботу, друкував військову літературу, придбавши для цього друкарню, готував офіцерські кадри і т.д…

Він найбільш енергійний, твердий і талановитий серед петлюрівських генералів…У одному зі своїх звернень до козаків якось заявив: "Так трапилось, що я завів вас сюди, і я залишуся з вами, доки не влаштую вам прийнятне життя або не виведу вас звідси" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т. 1. – Арк. 121).

Практично немає відомостей біографічного характеру, про життєві перипетії, не кажучи вже про утаємничену діяльність, і в книгах спогадів самого О. Удовиченка – "Україна у війні за державність" (Вінніпеґ, 1954) і "Третя Залізна дивізія" (Нью-Йорк, 1971). У них викладено лише перебіг тогочасних подій.

Водночас у цих книгах суціль зустрічаються цікаві висловлювання про Україну і її боротьбу за свободу й незалежність, які не втратили своєї актуальності понині.

"Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з інтернаціоналом, – писав О. Удовиченко у книзі "Україна у війні за державність". – Але виконувала цю роль самотньо, заливаючись кров'ю, в таких важких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували…

Замість того, щоб її підтримати й допомогти, замість використати її молоду енергію та національне піднесення, держави Антанти вживали всіх зусиль щоб ослабити її. У напрямі знищення українського національного руху держави Антанти йшли поруч з III інтернаціоналом.

Чи то ж з власної вини Українська Армія не мала успіху?…

Сьогодні Україна має чимало своїх прихильників у всіх країнах світу, які розуміють її роль у минулому і майбутньому на сході Європі, але це розуміння ваги українського питання прийшло після того, як Українська Армія перестала існувати…".

Це було опубліковано у 1954 році. У рік гучного святкування в СРСР 300-річчя возз'єднання України з Росією, за тодішньою термінологією. Олександр Удовиченко і тоді доволі критично оцінював цей акт, не втрачав надії щодо відновлення Україною незалежності і був незмінним у своїх переконаннях стосовно тих загроз, які стояли на цьому шляху.

"Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, – писав він, – поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення Незалежної Української Держави Європа може позбавитися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму…"

20 лютого 2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей – 130 років від дня народження Олександра Удовиченка. До проголошення незалежності України він не дожив 16 років.