Гомельська офіцерська сотня: союзник чи ворог української держави?

Місто було частиною тилової зони російського Західного фронту. З його 120 000 населення близько 30 000 були військовими. З розпадом фронтів Першої світової війни в Гомелі оселилася велика група колишніх бойових офіцерів. Сюди ж, у місто на кордоні між УНР та радянською Росією, прибуло чимало біженців з радянської території.

Чисельність офіцерів сягала не менше 2 тисяч осіб. З них близько десятка мали генеральський чин. Офіцери, які чотири місяці радянської влади у Гомелі вели напівпідпільний спосіб життя, почали вести себе відкрито: повернули військові відзнаки, відновили діяльність офіцерського клубу, який був створений на початку війни, а потім заборонений більшовиками.

Німецькі структури поставилися до недавнього ворога досить лояльно. Схоже, нещодавні царські військовики також були задоволені життям на території Української держави, яка проголосила свою незалежність. Тільки в Києві 1918 року чисельність офіцерів становила близько 50 тисяч, в Одесі – 20 тисяч, у Харкові – 12 тощо.

Більшовики влітку 1918 року почали примусово залучати "військових фахівців" до розбудови червоної армії. Тож перебування в Україні врятувало "військових контрреволюціонерів" від перших хвиль "червоного терору", що прокотилася радянською Росією.

Офіцери, орієнтовані на Україну, стояли перед вибором: підтримувати процес утворення української незалежної держави чи боротися за відновлення "єдиної та неподільної Росії". Безперечно, останній був ідеалом більшості російських військових, і вони прагнули підтримати формування білого, антибільшовицького руху.

Генерал Антон Денікін формував на Дону свою добровольчу армію. Для пошуку добровольців направив в Україну спеціальних емісарів, у містах відкривав власні бюро для реєстрації бажаючих вступити у Добровольчу армію. Навколо таких бюро були сформовані військові частини – загони, сотні тощо, які вважали себе частиною єдиної Добровольної армії.

Гомель не став винятком. Не випадково він був згаданий у дипломатичному протесті Повноважного представника РРФСР у Німеччині 23 вересня 1918 року як один із центрів активного призову до "Південної армії генерала Краснова". У 1919 році могилевська ЧК за активні пошуки добровольців у Гомелі розстріляла представника відомої родини Голіциних.

Українська Народна Республіка як модель державності, створена соціалістами, була неприйнятною для російських військових. Але прихід до влади Павла Скоропадського, кадрового генерала російської армії з його прихильністю до колег, армійських офіцерів, змінив ситуацію.

Гетьман значною мірою спирався на колишніх царських офіцерів. За його наказом влітку 1918 року у Києві розпочинається формування "Окремого корпусу", а потім "Об'єднаного корпусу Національної гвардії української армії". До них були задіяні лише колишні військовослужбовці, в тому числі і ті, хто раніше ухилявся від служби в українській армії – лише від 2 до 4 тисяч осіб.

На службу до Павла Скоропадського пішли відомі полководці Іван Буйвід, Федір Келлер, Олександр Долгоруков, а також власник відомого білоруського містечка Мір, князь Микола Святополк-Мирський.

Щоб уникнути конфлікту з Білим рухом, Павло Скоропадський легалізував створені на території України добровольчі формування, значна частина яких набула статусу союзників зі своєю армією.

Альянс був досить компромісним і крихким. Більшість російських офіцерів після падіння гетьмана перейшли до Добровольчої армії.

Гомельська "Офіцерська сотня", швидше за все, мала незалежний статус. Але виражала вірність уряду Павла Скорападського, мала контакти з ним і безпосередньо підпорядковувалася військовому штабу гетьмана. Загін був великим формуванням навіть за всеукраїнськими мірками – понад тисячу людей мали гарну зброю.

"Офіцерську сотню" очолив Генерал Іванов. На жаль, точної інформації про цю людину немає – не відомі навіть її ініціали. Загалом спроба ідентифікації генерала – це майже детектив.

Справа в тому, що за наявною інформацією на цьому етапі до українських військових приєдналися два генерали Іванова: Євграф Дмитрович та Микола Петрович.

Обоє – артилеристи, випускники престижної Михайлівського вишу у Петербурзі, учасники Першої світової війни з самого початку. Мало того, обидва служили у 71-й артилерійській бригаді 8-ї армії Південно-Західного фронту.

Тільки полковник Євграф Дмитрович Іванов до 1916 року був командиром 1-ї дивізії, а Микола Петрович Іванов – командиром бригади. Але коли останній пішов на підвищення, його тезка отримав звання генерал-майора і командування бригади. Після жовтневого перевороту чимало демобілізованих військових "застрягли" на територіях та містах України та Білорусі.

Гомель не став винятком. Така доля могла спіткати обох генералів Іванових. Відомо, що Микола Петрович перебував у Києві та перейшов на військову службу Українській Народній Республіці. Однак у біографічних матеріалах зазначається, що він був розстріляний більшовиками у лютому 1918 року і, отже, не міг брати участі у подіях у Гомелі.

Особа Євграфа Дмитровича Іванова має більше спільного з командиром Гомельської сотні. Але є і значна біографічна невідповідність, про яку піде мова нижче.

Більш точна інформація відома про заступника командира офіцерської сотні – генерала російської армії Леоніда Гавриловича Підгорецького.

Він закінчив ту ж саму Михайлівську школу, як і обидва генерали Іванових, мав досвід російсько-японської війні, а в 1916 році командував 41-ю артилерійською бригадою на Південно-Західному фронті. Цілком можливо, що Іванов та Підгорецький були знайомі перед тим, як переїхати до Гомеля.

За деякими спогадами гомельських більшовиків, влітку 1918 року генерал Іванов встановив контакти з Євгеном Коновальцем. Стверджується, що Коновалець доручив генералу Іванову захищати Гомель від "партизанів" та Червоної армії.

Цю інформацію підтверджує звіт чернігівського губернського старости, який повідомляє, що в ніч на 2 липня загін гомельських офіцерських сотень разом з двома німецькими ротами розбив "банду злодіїв" у Стовбунській волості Гомельського повіту.

У перестрілці було вбито "8 бандитів", ще щестеро були захоплені та розстріляні німецькою дивізією. Водночас губернський староста зазначив, що мобілізовані офіцери не вселяють довіри.

14 листопада 1918 року Павло Скорападський оголосив "акт федерації" з майбутньою небільшовицькою Росією. Це викликало обурення та сильний опір українських національних сил.

1 грудня 1918 року німці порозумілися з Симоном Петлюрою. У відповідь головнокомандувач гетьманськими військами генерал Олександр Долгорукий наказом № 40 оголосив про мобілізацію усіх колишніх офіцерів в Україні. Вірні сили закликалися до Києва.

У перші дні грудня війська генерала Іванова, відбиваючи поодинокі напади червоних бойовиків, відступили на південь від Гомеля на Чернігівську трасу.

Гомельський повітовий староста Євген Стош покинув місто разом з ними. Є одне свідчення, що Іванов віз з собою великий і незвичайний скарб – пуд золотих і близько двох пудів срібних Георгіївських хрестів.

Схоже, що загін Іванова збирався приєднатися до Першої української стрілецько-козацької дивізії Сірожупанників, яка була передислокована на Чернігівщину за розпорядженням гетьмана для боротьби проти більшовиків.

Штаб Сірожупанників знаходився в Конотопі, а на чолі формування стояв впливовий полковник Борис Палій, відомий своєю ледь замаскованою неприязню до Павла Скорападського.

Незабаром Борис Палій знайде спільну мову з Директорією. Але також ходили чутки, що на мітингах він, нібито, відкрито говорив про свої контакти з більшовиками. Були часті випадки, коли союзних гетьманських офіцерів затримували та грабували в підконтрольних Сірожупанникам Конотопі та Бахмачі.

Іван Ремболович, учасник подій, чернігівський житель та командир сотні вільних козаків у Городні, розповів про долю гомельської офіцерської сотні. Його спогади – чи не єдине джерело про склад та долю Гомельського офіцерського загону та його керівників.

Крім того, вони чудово передають трагедію стану "всі проти усіх", а союзники раптом ставали ворогами і навпаки:

"5 грудня розвідка донесла, що по Стародубському шляху в бік Городні посувається якийсь військовий відділ. Я звернувся до німців, щоб вони провели розвідку. О 3 год.  отримав відповідь від німців, що до Городні йде військовий відділ ґенерала Іванова.

6 грудня цей відділ увійшов до Городні й командир його ґенерального штабу ґенерал-лейтенант Іванов зі своїм помічником ґенерал-майором Підгорецьким (артилеріст) прийшли до старости з проханням, щоб українці прийняли їх під своє командування й дозволили битися з большевиками.

Відділ складався з 2 ґенералів, 14 полковників, 11 підполковників, 426 молодих старшин і біля 800 солдатів при 220 кулеметах і 2.500.000 набоїв.

7 грудня Петровський надіслав знову до Городні 2 делеґатів з пропозицією здати йому місто з усією зброєю й 14 старшинами. На першому місці цих 14 стояв я. Підполковник Приходько повідомив  про делеґатів повітового старосту, який зібрав нараду в помешканню староства.

На нараді були ґенерал Іванов, ґенерал Підгорецький, командир німецького полку з головою полкового комітету, повітовий староста, 8 мійських громадян, 2 большевицькі делеґати та я.

Підполковник Приходько на нараду не прийшов.

Вислухавши домагання Петровського, ґенерал Іванов, голова наради, запропонував кожному з присутніх на нараді висловитися.

Староста:

– Я військових справ не знаю, а тому цілком покладаюсь і буду солідарний з тою ухвалою, яка западе без мого голосу.

Ґенерал Підгорецький:

– Маємо військо і зброю, про капітуляцію не може бути мови. Треба спішити. Пропоную негайно виступити й розбити цю банду.

Большевик:

– Нас є 4000, всі добре озброєні, й нові сили підходять з Гомеля. За нами селяни.

Німецький полковник:

– Ми вирушаємо додому. Наш комітет стоїть проти яких би то не було бойових акцій.

Пан К.:

– Вислати делеґацію до Петровського, а військо нехай вийде з Городні куди хоче. Не допустимо, щоб Городня була місцем бою.

Я:

– Пропоную вислати делеґацію, а мене на чолі цієї делеґації. Делеґація мусить складатися з 300 – 400 вояків при гарматах й 10 кулеметах.

Ґенерал Підгорецький:

– І я піду з вами.

Делеґат Петровського:

– Товариш Петровський вимагає негайної видачі Ремболовича.

Ґенерал Іванов:

– Засідання замикаю. – і до делеґатів большевиків: – Наказую вам повернутися до Петровського й передати мій наказ – негайно здати зброю, а самому – прибути до мого штабу.

Делеґат Петровського:

– Товариш Петровський був учора в Конотопі у полковника Палія; якщо залога Городні не здасть зброї нам завтра, то післязавтра вас роззброїть військо Палія, а проводирі будуть розстріляні.

По закінченню наради ґенерал Іванов попросив, щоб я зайшов до їхнього штабу, який містився у приміщенні чоловічої ґімназії. В штабі ґенерал Іванов запитав мене відразу, що з себе являє полковник Палій і чи може бути правдою, щоб він – Палій – міг провадити розмови з большевиками.

Але, на жаль, я не зміг поінформувати ґенерала, бо сам особисто ніколи не бачив полковника Палія, а знав тільки, що це є командир Сірої дивізії, яка стоїть у Конотопі.

8 грудня о 11 год. ранку приїхали в 4 ваґонах на ст. Городню Сірожупанники з Конотопа з наказом від полковника Палія з'ясувати ситуацію в Городні. Два старшини Сірих приїхали до міста, побували у старости, в штабі ґенерала Іванова та в німецького полковника і вернулися на двірець, звідки всі від'їхали назад до Конотопа.

9 грудня о 9 год.  ранку відбулася таємна нарада в помешканню місцевої "думи", в якій чинну участь брав підполковник Приходько. На цій нараді було ухвалено:

1) Вислати делеґатів до Петровського.

2) Заарештувати мене, поручника Теремця й 4 інших старшин

3) Наказати ґенералові Іванову, щоб вивів своє військо з Городні.

Через годину по нараді один з її учасників повідомив мене про винесені ухвали. Довідавшись про такі постанови, я пішов до комендантатури, щоб дізнатися більше у підполковника Приходька. В комендантатурі підполковника не застав, а його ад'ютант сказав мені, що він хворий і лежить у ліжку.

Я звернувся до ґенерала Іванова із запитанням, чи відомо йому про нараду та ухвали, на ній винесені. Виявилося, що й ґенерал Іванов про них уже знав.

– Що будемо робити, пане ґенерале? – запитав я ґенерала Іванова.

– Я свій відділ уже впорядкував, і як не дістану дозавтра наказу від українського командування, то сам вирушу на фронт і буду битись із большевиками, а вам раджу покинути Городню, поїхати до свого командування й з'ясувати суть справи. Ваши години в Городні, як мені відомо, почислені, – відповів мені ґенерал Іванов.

Я пішов до поручника Теремця й переказав йому про всі новини. Зваживши це все, порішили ми поїхати до Чернігова. Я пішов додому запрягти коней, а поручник Теремець пішов повідомити 4 інших старшин, про яких була мова на нараді. Виїхали з Городні о 6 год. вечора.

Від'їхавши від Городні 6 верст, ми побачили, що назустріч нам посувається якась кіннота. Ми повернули назад до Городні й заїхали до одного нашого знайомого, який мешкав на скраїщі (околиці – Ред.) міста, вирішили чекати до ранку.

Наш знайомий пішов на місто довідатись про новини. Повернувся біля 10 год. і переказав нам, що військо, яке ми бачили, прибуло до Городні і що то приїхав новопризначений на місто Городню й повіт комендант сотник Іван Пашкевич з 20 кіннотчиками.

На світанку 10 грудня я й поручник Теремець виїхали з Городні, а о год. 15 того таки дня приїхали до Чернігова й спинилися у п. Р.

11 грудня зранку я пішов до штабу ґубернського коменданта. В почекальні штабу мене побачив один урядовець, з яким я колись мав нагоду стрітися в клубі "Ґеорієвських Кавалєрів", і переказав, що з Городні є телеґрама про моє дезертирство та що ґубернський комендант видав наказ, щоби мене заарештували й віддати під польовий суд.

Той же урядовець порадив мені не з'являтися зараз до ґубернського коменданта, а зачекати кілька днів, а тоді у відповідальний момент він дасть мені знати.

13 грудня прийшов до Чернігова мій батько, який переказав мені городнянські новини: на другий день  по нашому виїзді привезли наказ ґенералові Іванову, щоб він негайно повантажився до ваґонів і вирушив до Конотопа.

Ґенерал Іванов якнайшвидше постарався виконати наказ полковника Палія, і вже через дві години його військо вирушило в напрямку на Конотоп. На увагу ґенерала Підгорецького, чи не варто було б звернути увагу на слова большевицького делеґата на нараді, яка відбулася 7 грудня, ґенерал Іванов відповів, що він (Іванов) не може навіть припустити, щоб командир української дивізії одночасно підпорядковувався й московським большовикам.

Під ст. Меною ешелон зупинився в полі, де з усіх боків оточили його Сірожупанники, націливши на ваґони кулемети. Від Сірих вийшов старшина й наказав, щоб усі повиходили з ваґонів без зброї. Коли наказ було виконано, наказано знову, щоб старшини вистроїлися праворуч, а козаки – ліворуч.

Ґенерала Іванова з кількома десятками старшин Сірі тут же розстріляли, а де подівся генерал Підгорецький – не знати: ходили чутки, що ще по дорозі до ст. Мени, передчувши щось недоброго, втік".

Сліди генерала Леоніда Підгорецького були швидко знайдені: в армії Олександра Колчака він воював до квітня 1919 року і був "звільнений у зв'язку зі смертю". Проблемною залишається доля генерала Іванова, що пов'язане з його ідентифікацією загалом.

Є ймовірність, що генерал міг уникнути стрілянини біля Мени. Якщо командиром Гомельської сотні справді був Євграф Дмитрович Іванов, то відомо, що такий генерал після падіння гетьмана пішов служити в Південну армію, воював під командуванням Антона Денікіна, потім Петра Врангеля. Помер на еміграції в Бєлграді на початку 1941 року.

Членів офіцерських відділів, узятих у полон на Чернігівщині, перевели до київської Лук'янівської вʼязниці. Там частина з них розстріляна за наказом Симона Петлюри. Інші дочекалися приходу більшовиків та були знищені уже ними. Не виключено, що "Київська Голгофа" настигла й решту гомельської офіцерської сотні.