12 цитат від Володимира Винниченка

Є певна плутанина з датою народження Володимира Винниченка. Є дата, записана його дружиною. День, який назвав він сам. І дані з метричного запису. Різниця – у межах трьох днів: 14, 15 та 16 липня 1880 року. І це без врахування переводу зі старого на новий стиль календаря.

На цей сумний нахил до "хохлацьких" анекдотів слабують, за малим винятком, усі російські письменники. Особливо ж ця слабість набула загрожуючого майже епідемичного характеру за останні скілька літ. "Хохол" неодмінно знайдеться у кожного белетриста.

Винниченко В. Открытое письмо к русским писателям // Украинская жизнь. 1913. № 10. С. 29–30.



Читати українську історію треба з бромом, — до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер?...

Ні, ні української історії, ні українських газет читати без брому, валер'янки або без доброї дози філософського застереження не можна.

Винниченко В. Щоденник. Т. 1 : 1911-1920 / ред., авт. вступ. ст., прим. Г. Костюк. Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. С. 285



… непогано: завести собі яку-небудь лабораторію, довбатись у камінчиках, варити всяке зіллячко в казаночках, писати статті про нові елементи у природі й любити всіх ближніх, як самого себе. Неодмінно всіх, усіх до одного! Добрих і поганих, насильників і насилуваних, грабіжників і грабованих, паразитів і працюючих. Абсолютно всіх! І, боже борони, ні до якої політики не втручатися. Політика — то злість, ненависть, нелюбов до деяких ближніх, вона псує нерви, кров, шлунок, а іноді й усьому життю загрожує. А надто деяким дурним, немудрим, без хіміко-філософського погляду на життя…

Винниченко В. Сонячна машина. Нью-Йорк: Прометей, 1962. С. 148.

 


Всяка орієнтація на Антанту, Польщу чи на яку-будь іншу буржуазну силу є зрада українського народу, народу селян і робітників. Тільки його власними силами може бути здобуте справжнє визволення як соціяльне так і національне.

Винниченко В. Революція в небезпеці! (Лист Зак. Групи У.К.П. до комуністів і революційних соціялістів Европи та Америки). Відень, 1920. С.37-38.



Сифіліс руського шовінізму ввійшов у кров руського громадянства. Ми не помилимось, коли скажемо, що 99% руської буржуазної інтелігенції стояло на становищі повної негації української народності, а 98% соціялістичної руської інтелігенції всяких партійних відтінків стояло на цьому самому.

Винниченко В. Революція в небезпеці! (Лист Зак. Групи У.К.П. до комуністів і революційних соціялістів Европи та Америки). Відень, 1920. С. 41-42.



Я рекомендував би всім правителям і Урядам час від часу проїхатись по своєму краєві в скотячих ваґонах, набитих "їхнім" народом і, змішавшись з ним, послухати його. Це — корисніше, ніж кільки десятків нарад з парламентськими фракціями.

Винниченко В. Відродження нації. Т.2. Відень, 1920. С. 260-261.

 


Нам кажуть про 214 телеграм про погроми. Так, це — факт. А що було б як би не було Генерального Секретаріату і Центральної Ради? Тоді було б не 200, а 2.000, або й 20.000 тих телеграм. Треба мати на увазі й те, що то за телеграми. Бо психіка остільки тепер напружена, з-за всякого пустяка шлють телеграми: "рятуйте, спасайте!" Посилаємо посланця —виявляється, що там вкрали порося, індика...

Нова рада. № 212. 19 грудня 1917 р. С. 2.



Існує приповідка: "Про мертвих казати або добре, або нічого". В громадських справах ця приповідка шкідлива: коли б люди слухались її, то в них не було б ні історії, ні оцінки дій попередників і досвід минулих поколінь не служив би наукою для нащадків. Про мертвих, чи про живих треба говорити тільки правду. А надто про таких, які чимось випиналися над рівнем загалу, які грали якусь ролю в історії колективу

Винниченко В. Перед новим етапом (наші позиції). Торонто, 1938. С. 21.



Знов, як і того року, нема кому рятувати нашу націю, нашу державу.
Здається, що без нації таки справді трудно створити національну державу.
З одними "мужиками", "людьми", з одними темними, затурканими селянами, які знають тільки ту землю, в якій длубаються, — трудно битися за невідоме їм, незрозуміле, ніколи не чуване.

Большевика вони знають і бачять в самих собі, а нація, держава — це щось абстрактне, занадто велике.

Винниченко В. Щоденник. Т. 1 : 1911-1920 / ред., авт. вступ. ст., прим. Г. Костюк. Едмонтон; Нью-Йорк, 1980.С. 312.



Бідна наша нація, нещасна та державність!

Якої тільки гидоти, бруду, злочинства і сміття не прикривалось і не прикривається її зашарпаним, забрудненим поганими руками, покровом!

Винниченко В. Щоденник. Т. 1 : 1911-1920 / ред., авт. вступ. ст., прим. Г. Костюк. Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. С. 404-405.



Нема нації — нема держави.

Це основна причина всіх наших невдач.

І кого обвинувачувати?

На кого складати відповідальність?

На історію нашу, на люту долю нації.

Винниченко В. Щоденник. Т. 1 : 1911-1920 / ред., авт. вступ. ст., прим. Г. Костюк. Едмонтон; Нью-Йорк, 1980.С.397.



Поганенькі, дрібненькі людці, славолюбці й егоїсти, злодійкуваті хитруни й підлизи, неуки й погромщики, — все це з'єдналось тепер робити хороше чесне діло національного визволення пригніченого народу.

Невже може бути успіх?

Невже коли небудь хороше діло могло бути зроблене поганими руками?

Хіба що помимо волі самих рук, випадково, несподівано.

Винниченко В. Щоденник. Т. 1 : 1911-1920 / ред., авт. вступ. ст., прим. Г. Костюк. Едмонтон; Нью-Йорк, 1980.С.397.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.