Як наші Казань брали. Українське військо в Татарстані

Ідею української самостійності в Казань привіз Іван Липа – співзасновник "Братства Тарасівців". Через переслідування царатом за політичну працю йому довелось завершувати свою вищу освіту у сьогоднішній столиці Татарстану. У кінці XIX століття в Казані мешкало майже 700 укранців і ще кілька десятків в повітах однойменної губернії.[1]

Під час російської революції 1905-1907 років українські студенти в Казані публічно підтримували київське студентство в справі організації українських кафедр у київському університеті.[2] Відверто заявили про свою мрію – створення українського університету в столиці України.

Тогочасним лідером казанської української студгромади був Іван Рудичів – співтворець осередку РУП в Катеринославі і визначний учасник українського визвольного руху.[3]

У 1906-1912 роках він навчався на юридичному факультеті Казанського університету. З тих часів залишив спогад: "Мої студентські роки в Казані".

З початком першої світової війни в Татарстані різко збільшилась кількість українців. Саме в Казань у 1915 році евакуювали різні інституції та більше 50 000 біженців із Холмщини.

Прибували й військовополонені українці із австро-угорської армії. Саме тут тривалий час у засланні мешкав Михайло Грушевський. 

Сьогоднішня столиця Татарстану була центром одного з найбільших військових округів Російської імперії. Місцевому штабу підпорядковувались війська 10 губерній.

Безпосередньо в Казані розміщувались чотири піхотні запасні полки (94-й, 95-й, 164-й, 240-й) та 2-га Артбригада. Тут готувались маршові роти для відправки на фронт. Значний відсоток вояків цих частин творили мобілізовані українці.

Загальні збори Української військової громади Казані (станом на 28 травня 1917 року) оцінювали чисельність вірних Центральній раді козаків міста у 6000 осіб.[4] Загалом кількість українців Казані складала щонайменше 10 000 осіб, тобто більше 5% у тогочасному двохсот-тисячнику, а тепер місту-мільйоннику.

Організація української громади Казані

Володимир Громадський, виконуючий обов'язки секретаря Холмського Ґубернського Управління (розміщувалось в Казані), згадує:

"Одного дня в березні 1917 року товариш мені каже: Сьогодні ввечері… ти сам і другим скажи, щоб були на вул. Підвальній, ч.8, в помешканні [судді Казанського окружного суду Івана Петровича] Їножарського [(згодом – сотника Армії УНР)]".[5]

У призначений час зібралось близько 15 осіб. Вирішили зробити оголошення і зібрати всіх українців в найближчу неділю у Казанському університеті – в аудиторії майбутнього професора Сергія Сінгалевича, уродженця Волині. В.Громадський, якому доручено поширити інформацію про збори, написав оголошення і особисто розклеїв його по місту.

Перша публічна збірка українців Казані зібрала масу військових і цивільних. Аудиторія була вщент переповнена. Прийшов і С.Сінгалевич. Загальні тези виступів В.Громадський відобразив так:

"Пута впали, Росія розсипалася, ми вільні. Нас називають малоросами. Ми є Українці, велика могутня нація, поневолена й пригноблена тяжким ворогом – Москалями. Мусимо об'єднатися та визволитися з-під московського деспотизму".

Збори обрали президію, зібрали гроші. Наступного дня українці вже зібрались у своїй хаті – "Українській громаді" (готельний дім – Данилівські бані, ч. 2; тепер вул. Лобачевського). Почалось організоване життя.

"За одним столом – писав В.Громадський – сиділи полковники і рядовики без жадних відзнак і спільно радили над пекучими справами".

"Українська Громада" швидко розросталась. Долучився віце-ґубернатор Сергій Сергійович Дяченко з дружиною, інспектор школи сліпих Шаполишин з дружиною, полковник Кусий (Кусов), полковник Савченко та багато інших визначних людей. Осідок громади перенесено до крила одного з притулків, де було більше площ.

Громада самоорганізовувалась. Виникли військова, театральна, фінансово-господарська, бібліотечна секції і Рада Старшин. Усі секції працювали щоденно. Влаштовувались театральні вистави, фестини, вечірки, гуляння і т.п. Гроші на необхідні кошти завжди знаходилися.

"Цікаво було подивитися – згадував В. Громадський – на школу української мови: за одним довжелезним столом сиділи учні: сиві старики й малі діти, жінки й чоловіки, військові й цивільні. Вчителем був п. Мельник, воєннополонений старшина австрійської армії".

Організовано Холмський Виконавчий Комітет, який опікувався біженцями й відправляв їх назад в Україну. Секретарю комітету В.Громадському доручено було заявити, що холмщаки збиратимуться для праці безпосередньо в будинку ґубернського правління. Віце-губернатор Холмщини Михайло Теренін, як почув таку зухвалу заяву – роззявив рота.

Присутні чиновники пробували протестувати, але отримали жорстку відповідь. Біженці, які подолали 2000 км, вмирали з голоду, коли чиновники отримували по 5-10-25 рублів щоденно, нічогісінько не роблячи. Навпаки нацьковували городян на біженців, які буцімто об'їдають місто. Теренін махнув рукою та сказав: "Собирайтесь…".

Самоорганізація українських вояків

Учасник подій, підхорунжий Армії УНР Ф.Ткач, через п'ять років після подій відзначав, що українізація військових частин розпочалась спершу в Казані. А відтак в інших містах, наприклад в Алатирі (тепер райцентр в Чувашії) та Єлабузі (тепер райцентр у Татарстані). Тут було багато українських старшин і козаків.[6]

"Організацію провадить було важко – писав Ф.Ткач – тому, що командіри частин те забороняли. Були в де-яких частинах зроблені таємні зібрання, бо велика ворожнеча була з боку кацапів. Траплялися випадки, що доходили часами аж до бійки. Як кацапи не старалися погасити своїми провокаціями дух українців, але те їм не помотало нічого".

Українізація військ почалась одночасно з розвитком революції в Казані, коли відбувалися перші маніфестації та віча. Перше таке віче, за спогадами В.Громадського, відбулось в кімнатах ґубернатора Білозерського (ймовірно так він називає полтавчанина Павла Боярського – останнього казанського губернатора). Тут військові-українці аґітували за відділенням українців в осібні полки.

За свідченнями Ф.Ткача, першим "підняв жовто-блакитний прапор в далекій чужині" В.Попівський, який служив в генеральному штабі при командувачу Казанським округом. Називає його підполковником і полковником, хоч, за іншими джерелами, Попівський (Поповський) був військовим урядовцем.

"Він перший написав відозви по всіх частинах округи до українців, щоби було обрано від них представників для заснування козацької Української Казанської Округової Ради".

Можливо, це були відозви на виконання рішення Казанської української громади від 30 квітня 1917 року. Планувалось обрати старшин (офіцерів) від усіх "строєвих" частини: полків, артдивізіону, військового училища і двох шкіл прапорщиків. А також від окремих частин і установ по одному солдату й офіцеру. Українська громада публічно зверталась до всіх командирів частин сприяти проведенню зазначених виборів до 3 травня.[7]

За ці відозви В.Попівського заарештовано, як провокатора, і посаджено до в'язниці помічником командуючого округу. Однак, він не зламався. Почав проводити українізацію серед охорони в'язнів, у якій було багато українців. При їх допомозі, навіть у в'язниці, йому вдалось налагодити зв'язок з іншими українськими діячами в різних військових частинах Казані.

Командуючим військового округу був генерал від інфантерії Олександр Мишлаєвський, уродженець м. Златопіль. Після прибуття до міста він з приємністю дізнався, що тут діє український гурток, але про В.Попівського він нічого не знав. Доки не з'їхались представники українських гуртків, делегати в українську окружну військову раду.

"Перш за все вони з'явилися до керуючого округою, який дуже радісно й щиро привітав їх і дозволив на їх добре діло. Від них він дізнався про арешт полк. Попівського. Зараз був даний наказ звільнити його.

Через яку годину полк. Попівський з'явився до нового керуючого округою, який щиро його привітав, дозволив поширювати свою працю і обіцяв йому свою допомогу" – писав Ф.Трач

Українська маніфестація в Казані

В.Громадський згадує, що українські віча відбувались у Літньому Саду. А от у травні 1917 р. українські вояки з жовто-блакитними прапорами дефілювали на Крепостній площі (в Казанському Кремлі) перед командуючим казанською воєнною округою ґен. О.Мишлаєвським, який "назвав вояків синами України, та освідчився, що він сам полтавський хохол".

Ця маніфестація відбулась 9 травня. Українці Казані, військова і цивільна громади, організували день Національного Фонду, який почався панахидою по Т. Шевченкові. Після панахиди відбулася маніфестація й мітинг. Зібрані гроші негайно надіслано Центральній Раді в Києві.[8]

Цей день докладно описав В.Попівський. Проводився він на заклик Центральної ради. Однак, ані українських книжок, ані газет для продажу, як рекомендував Київ, у Казані не було. Ще 6 травня зібрано було оргкомітет із вояків та цивільних, який три дні посилено готував це свято.

"У 3-і й годині дня – писав В.Попівський – перед катедральним собором, шо в кріпости, уже стояло численне українське військо під орудою військового Голови підполковника Савченка, а далі прибув командуючий військом Казанської округи генерал од Інфантерії Мишлаевський, українець, який звернувсь до війська з привітанням".

Після панахиди виступив голова української громади, а далі хор солдатів, юнкерів та офіцерів проспівав "Заповіт". Близько 5-ої години вечора збори вирушили в похід – по вулиці Вознесенській (тепер – Кремлівській), центральній вулиці міста.

"Гукнули оркестри, залунали пісні, а знамена та численні прапори од могучого вітру неначе б то кудись, рвались. Попереду несли портрет і Шевченка, а далі йшли представники Українських Військової та Загальної громад. Командуючій військом Казанської округи п. Мишлаєвський, за ними громадянство, за громадянством – військо".(В.Попівський)

Маніфестанти йшли до Панаївського саду, де було призначено мітинг, співи та збір грошей. Дорогою поміж українцями жінки та вояки жваво торгували українськими прапорцями та картками (поштівками).

У саду відбувся мітинг, на якім виступали представники українських громад, офіцери та солдати. Хори вояків та громадян співали "Заповіт", "Реве та стогне", "Зібралися всі бурлаки" тощо.[9]

Вихід українського військового руху в Казані із підпілля

Розгортання української праці серед військ відбувалось дисципліновано і планово. Зверху вниз, не дуже типово для тих часів. Після доповіді В. Попівського, яка базувалась на резолюції "Про військо" Київського губернського селянського з'їзду, Рада Старшин 11 травня 1917 року ухвалила пакет постанов.

Вирішено негайно виділити усіх військових українців Казані в окремі роти, батареї та інші дрібніші частини. На цій кадровій базі, а також на базі близьких гарнізонів (зокрема, Алатиря) – формувати українські запасні полки, дивізіони та інші частини. Офіцерів та інше начальство призначати лише з українців. Новомобілізованих українців включати лише в українські частини.

Планувалось в українських частинах вибрати власні комітети. Зазначені вище рішення – повідомити штабу округу, "Совету робітничих, військових та селянських депутатів в Казані", начальникам-українцям. Вибрати із членів української військової громади Казані по одному представнику від кожного полку в Раду Старшин (старшини і офіцери в цьому документі розрізнялись окремо).

Також заплановано було облаштувати до 14 травня помешкання для Українського військового клубу (відчувається рука самостійницького середовища Миколи Міхновського) і для Ради Старшин. Передплатити в полки українські газети, полковими коштами та повести активну освітню роботу серед вояцтва.

Зв'язок самостійницького середовища М.Міхновського із українськими військовими в Казані підтверджується і спогадами Нестора Короля. Він відзначав, що Український Організаційний Військовий Комітет у Києві проводив належну організаційну роботу між українцями Саратовської, Самарської, Уфінської і Казанської губернії (усі входили в Казанський військовий округ).[10]

Першого командира Богданіського полку викликали самостійники до Києва саме із Казанського військового округу. Із одної з двох губерній, що входили до складу округу, Д.Дорошенко і Н.Король відзначають, що прибув він із Симбірська. А в біографічних довідках Юрій Капакан позиціонується, як "голова української громади саратовської залоги" (тут було сформовано український полк).

Казанська українська військова громада під головуванням полковника Савченка 29 травня 1917 року організовано відправила 5 своїх делегатів на ІІ український військовий з'їзд до Києва. Були це післанці із 94-го, 164-го та 240-го полків.[11] Загалом Казанський військовий округ представляло на з'їзді 63 організації.[12]

На початку червня видано накази по частинах Казані, щоби всі українці з'явились на зібрання на Порохову вулицю. Тобто в розташування 94-го полку, у якому було декілька окремих сотень готових для відправки у Францію. Більшість цих сотень творили українці.

На зібрання, за свідченням Ф.Ткача, зійшлось до 4 тисяч старшин та козаків Казанського гарнізону (залоги). Були також представники від інших частин. Із вищезгадуваних Алатиря і Єлабуги, а також із Симбірська й Пензи (тепер це обласні центри РФ), інших міст казанського військового округу.

Очевидно, саме це зібрання зафіксовано в протоколі загальних зборів Української військової громади в Казані від 12 червня 1917 року.[13] На них були присутніми "офіцери та солдати більша як дві с половиною тисячі душ". Головував на зборах голова громади – полковник Савченко.

"Перш за все – писав Ф.Ткач – на зібранні було проспівано: ,,Ще не вмерла Україна", "Заповіт", після чого приступили до праці". Згідно з протоколом було два питання порядку денного: 1) формування українських військових частин; 2) створення Казанського Українського Військового Комітету.

За свідченнями Ф.Ткача спершу проведено роз'яснення, хто такі українці і звідки походить ця назва, що відбувається в Україні. Обговорено справу відношення козаків та старшин різних частин до України, "який у них дух та настрій, чи бажають вони бути відділені від кацапів в окремі сотні, виключно українські".

На зібрання приїхав новий командуючий округою Павло Коровченко, якого всі дуже щиро привітали (візит в протоколі не відображено). Цей випускник київського кадетського корпусу розповів, що діється в Київі, як заснувалася Центральна Рада. Обіцяв допомогти в справі організації українців в окремі сотні по всіх частинах округу (і, дійсно, згодом оформив та розіслав відповідний наказ).

"Було тут же відправлено молебень; посвятили жовто-блакитний прапор, що гордо маяв по м. Казані; було посвячено ше де-кілька прапорів, котрі передали в частини округи. На зібранні було вибрано голову Ради — полк. Попівського" – писав Ф.Ткач.

Згідно із протоколом вирішено негайно, від ранку наступного ж дня, ропочати формування Українського полку – на базі 94-го. Для цього обрано Український Військовий Комітет (Комісію) на чолі із підполковником Кусовим – співробітником штабу Казанського військового вокругу. В.Попіський став членом цього комітету. Після формування полк мав негайно відбути в Київ.

Історія з синьо-жовтими прапорами, описана Ф.Ткачем, підтверджується й протоколом. "13 рота 240 п[ішого] з[апасного] полка віддала Раді Старшин свій [український] прапор, котрий доручити алатирськім делегатам віддать його українцям, що [в] Алатирі, в ознаку нашого українського йіднання".

Збройні сутички з "кацапами"

У момент, коли обговорено всі справи й генерал поїхав, залишилась невелика група, що вела неформальні балачки із щойно обраним головою Комітету із створення українського полку.

Росіяни, підговорені своїми ораторами проти українців, навалились зі зброєю на казарми 94 полку, де відбувалось зібрання. Заарештували В.Попівського, присутніх активістів й ув'язнили їх у фортеці.

14 червня 1917 року у Київ надійшла телеграма від писаря української військової Ради Казані (Буртового), де повідомилось, що арештовано "полковника Савченка, прапорщика Харченка, солдатів (sic!) Кусова та Поповського". За те, що вони пояснювали солдатам-українцям гарнізону справу організації українського війська і необхідність сформувати в Казані свої маршові роти.

"Український Генеральний Комітет – писав С. Петлюра у телеграмі до Казанської Ради військових депутатів – вважає арешт насильством, недопустимім в революційній армії і захитуючим віру в братство народів… Комітет звертається з рішучою пропозицією негайно увільнити арештованих… заявляє, що на Україні мирно спільно працюють і неукраїнські комітети".[14]

За свідченнями Ф.Ткача, звістка про арешт голови Ради і її членів швидко розійшлася по всіх частинах казанського гарнізону й обурила українців. Не довго думаючи, зі зброєю в руках, пішли виручати арештованих. Першою повстала на виручку офіцерська школа і кулеметна сотня. До них приєднувалися старшини і козаки з інших частин.

"Скоро всіх набралося до 3000 добре озброєних українців, при 3-х гарматах, які притягли українці гарматники другого запасового дивізіону… Коли всі зібралися коло штабу округи, то пред'явили кацапам ультиматум, що, як через півгодини не випустять заарештованих українців, то розіб'ють все місто. Кацапи, налякані відвагою українців, зараз звільнили голову й представників".

Після звільнення своїх лідерів українські частини отримали наказ: через 2 дні зібратися знову всім на зібрання в 94-й полк, який, згідно з наказом П.Коровченко, отримав назву: "Перший Богдана Хмельницького полк".

Командуючий округу, як ставленик Керенського, докладав усіх зусиль, щоб українців було відправлено або в Київ, або на австрійський фронт (де готувався російський наступ).

На друге зібрання українські вояки зійшлись дуже охоче. Проговорено поточні питання і видано додаткові вказівки для інших частин військового округу. Вирішено було, як "з'єднати українців в окремі гуртки від кацапів". З'ясовано стан справ у діючих гуртках, як проходять лекції й муштра.

Свідчення Ф.Ткача доповнюються протоколом цих загальних зборів української військової громади в Казані.[15] 15 червня 1917 року зібралось 3000 осіб і делегати з Алатиря.

Першим ж питанням стояв "Доклад п. Поповського про арешт Голови Громади полковн. Савченка, чиновника п. Поповського, прапорщика Харченка і підполковн. Кусова, а также лист протесту" (відзначено, що напад скоїли нетверезі вартові 94-го полку і солдати 95-го, підбиті товаришем Шульгою).

Писар української військової громади й Комітету із створення полку (об'єднував дві посади) доповів про реалізацію постанов від 12 червня. Третім питанням розглядали справу делегації до Командуючого округу. Вимагався наказ про формуваня українських рот та негайну відправку їх на південно-західний фронт.

Після завершення зібрання усі розійшлися. Знову залишився лише голова Ради із деякими її членами, проговорюючи окремі вказівки. Довідавшись, що українці вже переважно розійшлися, росіяни вдруге влізли в помешкання 94-го полку і знову заарештували В.Попівського (фактично вже в третє) та окремих членів Ради.

Але цього разу повели заарештованих одразу до лісу… Що був недалеко від полку, за річкою. Може росіяни б щось і зробили із заарештованими, однак, в лісі у той час сиділи й відпочивали від муштри... українці. Далі події розвивались так:

"Українці… побачили серед юрби кацапії голову Ради, котрого штовхали зо всіх боків прикладами рушниць. Діло дійшло до зброї. Українці відкрили рушничний вогонь по юрбі, котра те ж не мовчала. Було забито й поранено де кілька десятків кацапів; із українців, котрі не пожаліли життя свого для Рідного Краю — було забито 2 козаки, один старшина і чоловік 5 ранено". (Ф.Ткач)

Повернення в Україну, співпраця з Ідель-Уралом

Вневдовзі, після збройного протистояння росіян та українців у Казані, прийшов наказ. Усю "кадру" (резерв), яка є в окрузі, відправити на фронт. Там якраз розпочався останній великий наступ російської армії у першій світовій війні. До кінця червня 1917 року в Казанському військовому окрузі вдалось організувати більше 30 українських маршових рот в усіх більших гарнізонах.[16]

Як писав Ф.Ткач – "кацапи не хотіли їхати, вони кричали: "Долой войну!"". Цим скористались українці. Командуючий П.Коровченко видав наказ, щоб всі українські частини, які були в окрузі, виїхали на австрійський фронт в український корпус, у 16-ту та 4-ту дивізії. Тобто в майбутній 2-й Січовий Запорізький Корпус під командуванням генерала Григорія Мандрики.

"Незабаром – писав Ф.Ткач – вирушили всі українські частини як з м. Казані, так і з Алатиря, Елабуги… Де не проходили ешелони з українцями, там гордо маяв жовто-блакитний прапор; всі щиро вітали українців, котрі охотно їхали на фронт".

В.Попівський, ще певний час залишався у Казані. 24 червня 1917 року, як писала газета "Камско-Волжская Речь", він очолив Казанську українську громаду, яка мала об'єднати місцевих українців на культурно-національно-політичному ґрунті. Намагався активізувати громаду.[17]

Українці вибудовували співпрацю з місцевими, поневоленими царатом, народами. Хтось, явно із членів української громади, брав участь в І-му з'їзді дрібних народів, який проходив 15-22 травня у Казані і який зібрав більше 200 делегатів від 5,5 мільйонів чувашів, черемисів, татар, мордви, мокши, вотяків, зиряків, калмиків.[18] Саме тоді було створено Товариство дрібних народів Поволжжя.

Українська громада в Казані вітала 2-й всеросійський мусульманський з'їзд, який проходив в місті від 21 червня до 2 серпня (перший з'їзд був у Москві).

У ЦДАВО зберігся звіт заступника голови громади до Генерального секретаря міжнародних справ у Києві. Про виступ на цьому з'їзді та про прихильність його делегатів до Центральної ради.[19] На з'їзді були і кримські татари.

"Коли ж большевики [в Казані, в листопаді 1917 р.,] перейняли владу в свої руки, – згадував В.Громадський – то стали до нас вмішуватися. Та за нас вступилися музулмани (татари). Було оголошено в часописі, що як хто спричинить, яку кривду хоча б одному Українцеві, то буде означати, ніби це він робить кривду музулманинові".

На ІІ Всеросійському мусульманському військовому з'їзді, що проходив в січні-березні 1918 року в Казані, почесними учасниками були представники Центральної ради. Очевидно, що це були українці із місцевої громади. З'їзд цей розглядав справу створення Ідель-Уральської республіки та формування національних військ. "Ідель" – тюркська назва річки Волги.

За свідченням В. Громадського, у стані самооборони українці змогли протриматись до 1 квітня 1918 року. Тобто до того часу, коли казанські червоногвардійці захопили адміністративні приміщення штату Ідель-Урал та розформували його керівні органи.

Уряд Ідель-Уралу мусив збройно боронитись від більшовиків на заході, від білогвардійців із півдня та сходу. Перестав існувати через російську окупацію 12 квітня 1918 року.

Збройна партизанська боротьба, очолювана націоналістичною організацією Сенек-Суґеше, тривала на татарських і башкирських землях ще кілька років, доки не була припинена великим штучним голодом 1921 року.[20]

Більшовики ліквідували Холмське губернське управління і більше 4000 скринь його майна хотіли передати… польським організаціям. У червні 1918 року юрист-консульт холмсько-української колонії в Казані Пилип Бочило вирушив до Києва – столиці, визнаної більшовиками Української держави.[21] А повернувся консулом Української держави в Казані.

Майже всі українці Казані повернулись на батьківщину. Чисельність міста до 1920 року скоротилась більш як на 1/4.[22] Долю українських військових лідерів Казані – Попівського, Савченка, Кусова та інших – встановити не вдалось. Навіть їхні імена досі невідомі. У 1921 році Ф.Ткач резюмував:

"Я знаю, що серед нашої Армії [УНР] є багато тих діячів, котрі в той час [(у 1917 році)] працювали в цій справі; бажаю їм ще краще працювати теперь на користь Рідному Краєві. Я думаю, що дух тих діячів ніколи не погасне".

***

Автор викловлює подяку співробітницям ЦДАВО, а також Марті Войтинській і Насті Безноско за допомогу у підготовці цієї публікації.