Недооцінений отаман

Василь Тютюнник командував Армією УНР двічі – у липні-вересні та у листопаді 1919 року. До того був начальником Штабу Армії УНР. Кар’єру в українській армії розпочав зі звання капітана. Євген Маланюк сказав, що "Василь Тютюнник – повний, нескалічений Українець".

20 грудня 2019

На свято Миколая 19 грудня 1919 року у Рівному був траур. Помер Василь Тютюнник. Начальник штабу Армії УНР. Командувач Армії. Це він звільнив від більшовиків Вінницю та Жмеринку. Обороняв Проскурів від денікінців. Врешті захворів на тиф і помер від ускладнень.
Наразі немає жодної цілісної наукової праці про Василя Тютюнника. Його ім'ям названо чотири вулиці. Одна меморіальна дошка - на одному з корпусів Рівненського військового госпіталю. Жодного пам'ятника, окрім надмогильного. У 2012 році Хорольська міська рада відмовилась встановити йому пам'ятник. Василь Тютюнник виявився недооціненим.
Його ад'ютант – Євген Маланюк залишив чудові спогади про отамана. Ми публікуємо цитати з цих спогадів, які на нашу думку найкраще характеризують Василя Тютюнника.

Євген Маланюк. Прага. 1923 рік

"Це був той самий Василь Тютюнник, який потім творив українську військову історію до кінця 1919 року. Начальник Штабу Дійової Армії, пізніше Командувач її.

Це був той, безперечно, найвидатніший старшина і полководець український, який створив національну армію України, який провадив нею аж до оволодіння Києвом 1919 року, який був потім заходами "демократів" духу і розуму усунутий від праці, а в трагічний момент початку останньої катастрофи 1919 року покликаний знову.

То був той отаман Василь Тютюнник, що запалений духом любові до Вітчизни, згорів, як свічка, на славу історії української, - людина, про яку ще багато напишуть (мусять !) історики і поети.

Людина, яка для свого часу для наших сумних днів була своєю величиною неспівмірною, незрозумілою, навіть чужою, як усі видатні українці нашої трагічної історії"

Сотник Є.М. Памяти Василя Тютюнника // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1931. Річник VIII. Львів, 1931. С. 97-112.

Командувач Армією УНР Василь Тютюнник

"Він був високий на зріст, доброї, типово військової статури. Жадне цивільне убрання не приховало б його військовости, яка, остаточно, була його натурою. Справжній-бо військовик родиться, так само, як і митець.

Але найбільш прикметним було обличчя. При всій своїй – на перший погляд – простоті, навіть "простецькості". Вистачало лише раптової усмішки (рідко веселої, частіш іронічної, часом не без сарказму), щоб насвітлити всю його скомплікованість.

Тоді на немов з каменя витесаній тьмяній поверхні того обличчя несподівано загорялись синь-сірі очі, перед тим непомітні і немовби теж кам'яні. І іскристо з'являлись: бистрість, дотеп, розум, серце, мудрість…"

"Ще трохи біографічних – скоріше уривків з випадкових розмов, аніж даних. Підпоручик Василь Тютюнник вибирає один з сибірських стрілецьких полків (20? 22?) і одразу ж починає готуватися до Академії Генерального Штабу, до якої доступ був утруднений – поза багатьма умовами – аж двома конкурсовими іспитами: при штабі округи і вже при самій академії.

Є підстави припускати, що перший конкурсів іспит Тютюнник вспів скласти. Світову війну р. 1914 стрічає на становищі командира кінної розвідки полку.

Далі – нічого, або майже нічого не відомо. Знаю напевно – з його випадкової короткої розмови, що в тягу І Світової війни він виконував якийсь час обов'язки старшого ад'ютанта штабу корпусу; (посада - капітана Генерального Штабу).

Це, очевидно, було часове відрядження з полку в період гострої нестачі старшин Генерального Штабу… Але т.зв. штабова техніка, яку блискуче знав Василь Тютюнник, була тоді набута фронтовим старшиною назавжди, і час вдрядження був використаний вповні.

Революція р. 1917 застає Василя Тютюнника бойовим підполковником і командиром свого полку (про нагороди він сам не згадував, в нашій Армії, очевидно, їх не носив, але серед них були, напевно, найвищі відзначення)"

Василь Тютюнник - п'ятий зліва. Кам'янець-Подільський. 31 липня 1919 року

"Підполковник Тютюнник - енергійний, гарячий, вмить охоплюючи найскладнішу військову ситуацію, блискавично переходив до рішення, часто парадоксального в своїй талановитості.

У цього старшини талант завжди проявлявся яскраво і сильно, і тому переважно домінував над зимним розрахунком.

…

Я не скажу, що комбінація Тютюнник – Мєшковський була близькою до ідеальної. Дві сильних волі не терпить разом апарат військової установи (і я не знаю, чи була б щасливою їх праця в дійовій частині).

Але, власне, тоді, 1918 року, в Оперативному Відділі Генерального Штабу молодої Держави ця комбінація була чудовою"

"за місяць до своєї смерти Василь Тютюнник, Командувач Армії, знову запросив Євгена Мєшковського на посаду начальника штабу Армії до себе.

І вони з нелюдською енергією кермували здесяткованою тифом армією, що не мала запілля і була щільно стиснута зачарованим колом суцільного фронту радіусом яких 10 кілометрів, аж поки обох їх по черзі не звалив з ніг плямистий тиф.

Їх спільна служба - це була гармонійна співпраця двох видатних людей. Навіть для сторонньої людини, як видовисько, - рідка і прекрасна картина напружено-доцільної чинности двох сполучених спільною волею інтелектуальних енергій".

"Пригадую, що, проходячи повз Оперу вночі, ми побачили величезний паркінг урядових авт, а з-за стін Театру лунали музика і оплески. Тютюнник криво посміхнувся і сказав: "Все ще святкують".

Всі авта, навіть Генер. Штабу (!), були в розгоні і фактичний шеф цієї найважливішої і найістотнішої в державі інституції мусів вночі іти пішки на невідкладні оперативні телеграфні розмови… з фактичним фронтом вже цілком розгорненої війни, як фактичний керівник збройними силами Держави.

Держави, що була, властиво, польовим наметом серед поля бою, де вже наочно групувався і скупчувався ворог – на "фронтах" кордонів, на "тилах" і – в самій середині - в Києві"

Рівне. Залізничний вокзал. 1918 рік

"Отаман Тютюнник, пробувши в демісії несповна місяць, був знову покликаний рятувати Армію і Державність. Занадто він був патріотом і вояком, щоб одмовитись від обов'язку.

Україна була для нього дорожча за життя – і він переступив через свою ображену амбіцію, вибачивши тим сліпим, що кидали в нього брудом ще недавно.

Але з 10 000 багнетів Наддніпрянської армії, які він передав своєму наступникові, він одержав від нього ледве 2 500, виснажених, споневірених, перемучених, обтяжених великими транспортами ранених і тифозних хворих.

Це вже була мокра солома, яку годі було запалити так, як він запалював військо в веснянім наступі того ж року. Але отаман Тютюнник знову запалав… І до останнього дня вірив, що запалить і військо"

"Останню диспозицію своєму заступникові (яко "найстаршому рангою"), отаманові Омеляновичеві-Павленкові в Зимовий Похід отаман Тютюнник писав при 40˚С.

І тільки зробивши всі розпорядження, здавши Армію, він впав у непритомність, щоб уже не встати й померти після страшних терпінь, від розриву серця, що ціле життя билося для України"

Могила Василя Тютюнника на Дубенському кладовищі у Рівному

"… Одягли в той самий френч (темно-зелений), єдиний (у Командувача Армії), який всі пам'ятають, в якім був за Центральної Ради , за Гетьмана, за Директорії, за головного Отамана.

На труні – крива шабля в сріблі, - єдиний люксус в Отамана – і славнозвісна сіра смушкова шапка, - також подарунок (здається, від повстанців).

Чота Польського Війська. Ляфету не можна було в Рівнім дістати, отже – звичайна чорна карета, - зовсім не для генерала.

Вохка сальва в морознім повітрі.

Потім простий дубовий хрест…

Кажуть, що на могилу Отамана ходять учні Рівненської гімназії. Гімназистки щороку садять квіти. Що ж? Може, це – символ. Може, нове покоління серцем чує в нім Свого.