«Інтерв’ю з отаманом». Спогади отамана Струка, записані сотником Михайлом Обідним
Суворою для української справи стала осінь 1921 року. Інтерноване українське військо переживає складні часи. Відчайдухи готуються до Другого Зимового походу. Тож новини з України про опір більшовицький окупації викликають справжній ажіотаж. Особливо, коли з ними з’являється справжній отаман!
Одним з тих, хто цікавився новинами про українських повстанців, був сотник армії УНР Михайло Обідний. На той час, він якраз опікувався Українським Національним Музеєм-Архівом.
За задумом його творців той мав стати сховищем речових пам'яток та джерел революційної доби для майбутніх дослідників. Втім, як це сталось з багатьма іншими починаннями, музей-архів виявився нікому не цікавий у вирі подій.
Нікому, окрім його скромного хранителя, який не лише намагався зберегти наявні фонди, але й примножити їх за першої ліпшої нагоди.
І одна з таких нагод трапилась в жовтні 1921 року, коли до Тарнова прибув отаман Струк. Користуючись можливістю, Обідний звернувся до отамана з проханням надати власну біографію та інформацію про повстання, що проводились під його проводом.
Сотник пояснив, що це треба для історії, тож подавати слід лише правдиві свідчення. Струк на пропозицію згодився. Протягом кількох днів з 27 по 31 жовтня 1921 року, Обідний вів запис зі його слів не міняючи у записах навіть його стиля в присутності кількох свідків.
Тим не менш, окремі оповіді змусили його лишити припис у передмові: "Дещо з того, що подавав для запису Отаман Струк у мене викликало сумніви, але я не дискутував з ним, щоби не опинитися в ролі слідчого і тим [відбити] його хить до запису.
Перевірити, що відповідає дійсності, а що ні, це вже справа дослідника визвольної боротьби України" (тут і далі курсивом цитати з джерела – Авт.).
Завдяки наполегливості та праці сотника Обідного ми маємо не лише цікаве джерело з історії повстанського руху, але й можливість подивитись на особистість одного з найбільш складних отаманів того часу – Ілька Струка.
В оригіналі ці спогади уявляють собою зошит-рукопис з 66 аркушів. На жаль, обсяг публікації дозволяє нам переказати лише частину цього джерела, доповнивши окремі моменти свідченнями інших матеріалів.
Ілько Тимофійович Струк народився 18 грудня 1896 року в селі Грині Горностайпільської волості Радомишльського повіту на Київщині, від батька Тимофія Олексійовича і матері Мотрі Євстратівни Струків. Родина належала до середніх земельних власників селян, що опрацьовували землю власною працею.
Ілько мав двох братів – Миколу та Дмитра, та двох сестер – Настю та Параску. Приблизно два роки перед Першою світовою, Ілько вчителював у народній школі. Мав плани продовжувати освіту. Однак цим планам завадила війна.
До царської армії Струк вступив "за набором" вже 7 серпня 1914 року, діставши, за його словами, призначення до "Балтійської Фльоти" на пароплав "Штандарт", де служив мій старший брат в 3-му Гвардійському Екіпажі".
Згодом, у 1915 році, будучи в сторожі, майбутній отаман був поранений в ліву ногу на виліт і відправлений у шпиталь до Москви. Але на цьому його пригоди не скінчились.
Після одужання Струк потрапляє у 18-й піхотний Вологодський полк. Разом з ним бере участь в бою під Барановичами у 1915 році, де знову отримує поранення "в ліву руку вище ліктя" і знову опиняється у московському шпиталі.
Після лікування вступає до Віленської юнкерської школи, яку успішно закінчує до кінця року. По завершенні навчання, Струк отримує звання прапорщика та призначення до 303 піхотного Златоустовського полку.
В липні 1916 року у бою поблизу Мінська він отримує чергове поранення. На цей раз він поранений "в ліву ногу на виліт і контужений осколком шрапнелі в голову". Лікується у приватному шпиталі в Києві, а після цього продовжує службу в 51 запасному полку у м. Зубцов, Тверської губернії.
На той час, за свідченням Струка, його було нагороджено орденом св. Георгія усіх 4-ох ступенів та підвищено до звання капітана.
Окремі свідчення Струка викликають сумніви у дослідників. Зокрема, немає підтвердження щодо служби отамана на Балтійському флоті. Подальша служба в піхоті робить цей етап його біографії ще більш спірним.
До апокрифічних фактів можна також віднести нагородження Струка усіма ступенями Георгіївського хреста та підвищення до капітанського рангу. Адже, його ім'я немає серед переліку повних Георгіївських кавалерів.
Та й стрімкий кар'єрний ріст також мав залишити по собі слід у документах. Скоріш за все, ці факти були частиною отаманської легенди, яка мала зміцнювати авторитет Струка серед його вояків та заплутувати ворогів.
Поза сумнівом, отаман брав участь у Першій світовій війні, котра дала йому військовий досвід та змінила світогляд. Як і для мільйонів тогочасних українців, світова війна стала викликом для Струка, змусивши визначитись з життєвою позицією та власними цінностями.
Саме тому, з початком революції Струк проявляє себе доволі активно: організовує українців у своєму полку, намагається перевести земляків до України, згодом повертається до Києва сам. Встигає взяти участь у виступі полуботківців, їздить до Мінська на конференцію вояків-українців Західного фронту, бере участь у 2 та 3 Всеукраїнських військових з'їздах у Києві.
Згодом, Струк їде до Чорнобиля, де організовує Верхньодніпровській курінь Вільного козацтва. В якості представника куреня відвідує з'їзд селянських, робітничих і солдатських депутатів у Києві. На з'їзді входить до складу делегації, що начебто мала виїхати на зустріч більшовиків, які сунули на Україну, та паралізувати їх наступ.
У складі делегації він відвідує Штаб Главковерха Криленка, застерігає виступ більшовиків у Києві, їздить до Харкова, Одеси та Севастополя. В усіх цих місцях Струк виступає на солдатських вічах, агітує за українську владу та провадить контр-агітацію проти більшовицьких впливів.
Проте, вже скоро йому доводиться обороняти Київ. "26-го січня ранком, коли українське військо залишило Київ, мене вкупі з іншими піймали більшовики і вечором вели нас арештованих в кількості 50 чоловік та екскортою 20 більшовиків на "Собачу Тропу". Завдяки темряві мені й ще двом удалося втекти з-під більшовицької екскорти".
Певно, цей досвід визначив принципову відразу отамана до більшовиків, з котрими він воював найбільш послідовно.
З чого ж починається повстанська кар'єра Струка?
"Я втік до дому, але залишатися дома було неможливо, тоді я зайнявся організацією людей до повстання. З кількох своїх волостей удалося зорганізувати повстанчий відділ. Штаб цього відділу таємно працював у Чорнобилі, де знищили кількох видатних більшовицьких комісарів.
Перший озброєний виступ повстанців під моїм проводом був у перших числах лютого напад на м. Чорнобиль, де забрали Дніпрову Фльоту на Прип'яті. Звільнили від більшовиків майже увесь повіт.
Коли захопили Чорнобиль наш загін налічував до шести тисяч людей (повстанців) озброєних рушницями і кулеметами та трьома гарматами, що захопили від більшовиків. В Чорнобилі ми були аж до прибуття української влади, після чого я трохи відпочив вдома і зайнявся організацією місцевого населення".
Втім, дома йому довелось бути недовго. Авантюрна вдача підштовхнула його готувати нове повстання – цього разу проти гетьмана Скоропадського.
Захопивши Чорнобиль Струк отримав здобич, озброїв до 3 тисяч людей і з цим загоном рушив на Київ. Отримавши наказ від командира Чорноморського кошу Пелещука, що виступив на боці Директорії, отаман рушив на захоплення Мозиря та Овруча. "По захопленні Овруча зі своїм загоном повернувся у свій район".
Попри те, що Струк визнав владу Директорії і виступив на її боці, це не врятувало його від конфлікту з її представником – Юліаном Мордалевичем. За словами отамана він не визнавав Мордалевича "через те, що він був лівих поглядів", але скоріш за все справжня причина полягала у амбіціях обох діячів.
Адже, Струк взяв під контроль Чорнобильський, Мозирський, Овруцький і пів Київського повіту, тож в його руках була не номінальна, а реальна влада.
Щоб позбутись конкурента Мордалевич звинуватив його у погромі. Це було неважко, адже струківцям дійсно бракувало дисципліни, що призводило до різних ексцесів та насильства, зокрема, щодо євреїв.
Пізніше більшовики будуть свідомо створювати Струку імідж "погромника", використовуючи кожну можливість для його дискредитації.
Наприкінці грудня 1918 року Струк вирушив до Києва у супроводі 25 своїх козаків. По дорозі його було затримано у Малині, комендант котрого начебто мав наказ від Винниченка на затримання свавільного отамана.
Втім, під арештом Струку довелось бути недовго: його звільнив загін помічника Лазнюка, що порозумівся "з одним полковником Січових Стрільців". Добравшись до Києва, отаман, за його словами, здав звіт Слідчому Комітету, що виїжджав з ним на місце, та був виправданий.
Трудовий Конгрес, що якраз тоді почав свою роботу не справив враження на Струка.
"На Трудовий Конгрес посилали двох представників від свого війська і місцевого населення. По заслухані інформацій наших представників я й отаман Зелений, порадившись між собою не визнали Трудового Конгресу за його лівий напрямок; посилали привітання лише Головному Отаманові С. Петлюрі.
В привітанні зазначили, що народ буде підтримувати його, коли буде йти тим шляхом на який стали в 1917 р. – себто шляхом суто національним".
Що зробив Струк, коли Директорія залишила Київ в лютому 1919 року?
"По відході військ Директорії я залишився на місці і зорганізував коло себе біля десяти тисячі чоловіків. Штаб мій був у Чорнобилі, я мав флотилію дніпровську, мав свою друкарню і видавав газету "Вільний Край".
Редактором газети був Іван Василенко. Газета була щоденна, виходила під гаслом УНР. Підвладне мені військо офіційно називалося Перша повстанча Армія УНР, а я – Командуючим Армією.
Начальником Штабу був у мене Полковник Клименко – Кипхель Річард Річардович, а осаулом – сотник Мартиненко. Цивільне управління називалося "Українська Народна Управа" на чолі якої стояли: Брештет, Чорненко, Микола Сидорчук".
За свідченням Струка його організацію визнавали "як центральну" такі отамани як Соколовський і Зелений. Втім, це викликає сумніви, бо зазвичай кожен з отаманів тримався окремо, діючи на власний розсуд. Та і "чорнобильський період" Струка, коли він контролював Чорнобиль, мав власну "флотилію дніпровську" та друкарню тривав лише з 7 квітня до 3 травня 1919 року.
Штаб повстанців дійсно очолював дехто "полковник" Клименко, якого згадують і джерела більшовиків. А от загадковим "Кипхель Річард Річардовичем" міг бути полковник Кейхель, що візьме участь у Куренівському повстанні на боці Струка.
Крім того, хоч і короткий час, але отаман мав власну річкову флотилію. Складалась вона з пароплавів "Ретвизан", "Горностайполь", "Соня", "Горный №4" (?), "Пинск", "Санитарный", "Петр Великий" и "Полезный".
Ці кораблі були захоплені у Чорнобилі або ж у Сваром'є, де була облаштована засідка для перехоплення транспорту. Обзавівшись флотилією, Струк видав об'яву у якій повідомляв населення про річкові перевезення за маршрутами Чорнобиль-Шепеличі та Чорнобиль-Горностайполь-Іванків.
Для подорожніх військові коменданти пароплавів видавали перепустки. Платня узгоджувалась з отаманом пароплаву. Цікаво, що одним з них став колишній співробітник Чорнобильського військового комісаріату А. Ковальський, що очолив кулеметну сотню у Струка і міг ще раніше бути його агентом.
У чому полягали дії Струка проти більшовиків у 1919 році?
"Під моїм проводом відбулися два походи на Київ. Перший похід – в квітні 1919 року. Перед походом ми зробили мобілізацію місцевого населення і зібрали армію в складі тридцяти п'яти тисяч чоловік.
Озброєні були хто чим міг, із собою мали тридцять кулеметів і шість гармат. Армія складалася з п'яти полків: 1 і 2-го піших, 3-го кінного, 4-го гарматного і 5-го кулеметного. Кінноти у нас було біля п'яти тисяч мужів.
В такому складі Армія рушила на Київ (од Чорнобиля до Києва 80 верстов). Перед Великоднем перейшли в брід річку Ірпень і захопили Пущу Водицю (чотири версти від Ірпеня). Тут ми зустрілися з більшовиками і вибили їх з позицій. Далі рушили на Межигір'я.
Продовжували далі бій, який тягнувся біля двох суток. У більшовиків було війська до п'ятнадцяти тисяч Київської Залоги. Перемога була на моєму боці. Я стратив до 150 людей вбитими і понад сто раненими. Скільки впало з боку противника не підраховано.
Після бою рушили на Київ, захопили Пріорку, Святошин, Куренівку й Поділ. Частина людей з нашої армії сіла на трамваї і прибула на Царську площу, а частина посувалася походом, першими вступили на Крещатик кінні роз'їзди.
Свіжі більшовицькі частини, що спішно прибули з Москви нас із Києва через два дні вибили. В Києві я захопив сім гармат, до десяти кулеметів, велику кількість рушниць, набоїв і іншу матеріальну здобич.
В Києві Українська Управа по моєму наказу вивісила на помешканні Міської Думи український прапор. Видано було кілька наказів і відозв із закликом до населення, щоби заховували спокій, за підписами – моїм, начальника Штабу, осаула і членів Управи.
З Києва я відійшов із військом за Ірпень, де окопався і з боєм утримував позицію до приходу регулярного війська".
Саме ці події отримали у більшовиків назву "Куренівського повстання". Але як можна зрозуміти з уривку, для Струка це не було локальною акцією, а повноцінною операцією – походом. Звісно, його керівна роль у поході, чисельність та озброєння повстанського війська викликають сумніви.
Втім, у Києві окремі повстанські загони могли дійти до центру, адже в умовах хаосу більшовики не могли контролювати усе місто. Але і повстанці до боїв у місті були не готові. Незвичне середовище зумовило їх відступ.
Після Куренівського повстання Струк плекав надію на нове повстання. План полягав у наступному. За допомогою двох пароплавів доправити повстанську піхоту до Глібівки, розташованої у 4 верстах від Димера.
Кінна сотня мала вийти з Горностайполя на Злодієвку, Димер, Петрівці та Куренівку. Досягнувши Куренівку, планувалось підняти нове повстання в Києві. Мешканців Димера, налаштованих нейтрально, Струк був готовий забрати примусово під час наступу.
Також планувався наступ через Гостомель-Литвинівку-Катюжанку. За оцінкою більшовиків, Струк в цей час продовжував підтримувати активні зв'язки з Зеленим. Тож, в разі виступу струківців на півночі, зеленівці мали підтримати їх дії на півдні.
На операцію відводилось два тижні. Ключові події мали розгорнутись між 27 квітня – 3 травня. Однак, дії Струка не лишились непоміченими з боку більшовиків, які розпочали спеціальну військову операцію. Її наслідком стала втрата повстанцями своїх пароплавів та Чорнобиля. Тож не дивно, що він не бажав згадувати про поразку…
Чому Струк пристав до Денікіна?
"Коли вступило до Києва регулярне українське військо я увійшов у зв'язок із Штабом Дієвої Армії. Після сутички й конфлікту з денікінцями регулярні частини УНР виступили з Києва не повідомивши про це мене.
Нас притиснули з одного боку більшовики, а з другого денікінці. Нам залишалося скласти зброю чи тим, чи другим. Я вирішив залишатися з правою стороною денікінцями, з якими вів переговори вісім днів".
За свідченням Струка, союз з Денікіним, що став наслідком згаданих переговорів, був вимушеним кроком. Перебуваючи між фронтом білих і червоних, отаман понад усе бажав зберегти своє військо та контроль над своїм районом.
Денікінці були готові поладнати на ґрунті антибільшовицької боротьби. Як наслідок, було укладено угоду: білі не втручаються у справи Струка в обмін на лояльність отамана і його людей, а вони стають їх союзниками та тримають фронт "від Десни до Дніпра, від Дніпра по Ірпеню до Ковельської залізниці".
Так, струківці перетворились на "1-й Малороссийский добровольческо-партизанский отряд по борьбе с коммуной и анархией".
Чим Струк допоміг денікінцям?
"1-го жовтня (за ст. стилем – Авт.) був наступ більшовиків на Київ. Денікінці будучи заагітованими, що я з армією ніби перейшов на бік більшовиків, залишили з боєм Київ і перейшли на другий бік Дніпра на Чернігівщину.
Щоби доказати денікінцям, що український нарід не може йти в згоді з більшовиками, я в ніч з 1-го на 2 жовтня перейшов у наступ на більшовиків. В ночі зайняв Куренівку, Подол, а за решту Києва вів бій чотири дні, чим дав змогу Армії Денікіна перейти з Чернігівщини до Києва.
В цьому великому бої я був поранений кулею в ліву руку на Стратегічному мості; втрати з нашого боку були такі: вбитих вісімдесят чоловік і ранених до ста п'ятдесяти; коней забито сімдесят п'ять".
Більшовицький наступ виявився досить короткочасним, але спричинив значну паніку. Денікінці і перелякані кияни почали втікати з міста. Однак скоро ситуація змінилась – контроль над містом знову перейшов до білих.
Звісно, що денікінцям треба було знайти винних за свою ганебну втечу. І чорносотенна преса, зокрема, газета "Вечерние огни" та "Киевлянин", з запалом в усьому звинуватили єврейське населення. Ці публікації ще більше посили погроми якими захопилась Добровольча армія та в які втягнулись підлеглі Струка.
В грудні 1919 року пануванню денікінців прийшов край. Під ударами більшовиків, фронт розвалився і білогвардійці стали тікати на південь. Разом з ними був змушений відступати і Струк. Через Васильків, Білу Церкву, Корсунь, Єлисаветград , станції Помічну та Вознесенськ, аж доки не дістався Одеси.
Саме тут спостерігаючи як деградують денікінці, отаман замислив перебрати владу до своїх рук. На той час він перейменував своє військо на "Першу українську селянську армію", а діставши формальний дозвіл на поповнення, заходився вербувати вояків з решток білої армії.
"На мій заклик зголосилося багато озброєних і поодиноких, і зорганізованих у відділи людей, навіть кінна сотня кубанців із загону генерала Шкуро. В Одесі моя армія в своєму складі налічувала до двадцяти тисяч людей, при чому добре озброєних при великому числі гармат і кулеметів і трьох бронепотягах, що називалися: "Генерал Шифер-Маркевич", "Кубанський Партизан" і "Донець".
Врешті-решт, Струк начебто вступив у змову з адміралом Остроградським, генералом Сокирою-Яхонтовим, та Командуючим Галицьким Корпусом отаманом Оробком з метою… встановити українську владу в Одесі. І наче на короткий час доля піднесла Струка. Утім, утримати Одесу йому не вдалось.
Вже незабаром, покинувши гори трофеїв, Струк і його люди виявились затиснутими у Дністровському лимані між румунами і більшовиками. Отаман вів переговори з румунським командуванням щодо можливості перейти через Бесарабію до Галичини.
Простоявши в очеретах шість днів, отаман отримав від румун згоду на перехід, але за умови здачі усією зброї та майна. За тодішніх умов здача зброї зробила б недавніх вояків залежними від милості сильнішого.
"На таку пропозицію я не згодився, бо не міг віддати тієї зброї, яку здобув кров'ю" - згадував Струк. За патової ситуації отаман прийняв рішення йти на прорив. Підкупивши за 50 млн. денікінських карбованців кордонну сторожу, він переправив до Бессарабії жінок і дітей, родини старшин, що вийшли разом із ним з Одеси.
Тим часом, терпець урвався і в румун, після ультиматуму, вони почали обстрілювати струківців. З іншого боку, більшовики теж здійняли канонаду.
"Ми очутились в такому становищі, в якому не була мабуть ні одна армія. На льоду не можна було побудувати оборонної смуги. Гарматні кулі розбивали червоний лід (заюшений кров'ю убитих і поранених) і масово тонули люди і все що було на льоду: коні, майно, зброя.
Скільки загинуло тут наших людей хіба що знає лише один Дністровський лиман. Вечором, коли стемніло і з боку румунів притих гарматний вогонь, нам залишалося лише одно – йти на штурм або на тих, або на других.
Але на кого? Більшовики – насильники, які не рахуються з домаганнями українського народу, про що вже всі знають. Румуни – мирна сторона, яка повинна була б приютити тих, що стали в обороні свого життя. Ми вирішили вдарити на румунів.
В ніч з 29 лютого на перше березня 1920 року ми залишивши на льоду ранених, (вони мабуть там померзли, бо як зазначив Отаман Струк були великі морози М.О.), пішли в наступ на румунів. Ми тихо підійшли до Паланки і переколовши багнетами румунську сторожу, що спокійно сиділа по хатах, відкрили собі ворота для переходу по Бессарабії".
Після прориву Струк пройшов походом від околиць Тирасполя на північ до Радомишля, де круто повернув на рідній терен – Іванків та Горностайполь. Повстанці прибули якраз напередодні наступу польсько-українських військ проти більшовиків.
Природньо, що отаман не лишився осторонь подій. Зайнявши позицію по Дніпру від Чорнобиля до Києва, він заходився проводити мобілізацію молоді 20-25 років. Звісно, що на самоуправство отамана звернув увагу представник УНР – полковник Марко Безручко.
Своїх людей Струк мав передати до "6-ї стрілецької дивізії та 6-ї запасової бригади". Замість цього отаман відрядив делегацію своїх козаків для врочистої зустрічі Головного Отамана на станції Жуляни. Козаки мали просити скасувати розпорядження Безручка, що і вдалось досягнути. Певно, Петлюра не бажав дратувати бунтівного отамана.
Тим часом, більшовики пішли у наступ. Фортуна змінила обличчя і до Струка, якому довелось знову відступати – цього разу вже на захід. Від Києва до Проскурова, звідти до Тернополя, Дубно і Бродів з отаманом йшли його люди.
Аж доки на березі Західного Бугу Струк, отримавши наказ від Петлюри, рушив назад до Києва. Повернувшись до свого району, отаман зайнявся тим, що вмів найкраще – підняв "загальне повстання".
Йому вдалось збурити низку повітів: Чорнобильський, Київський, Радомишльський, Овруцький, Мозирський, Остерський і Козелецький. Наприкінці грудня 1920 року повстанці зробили рейд на Київ, але не змогли втриматись.
Більшовики зробили висновки з уроків, що їм дали повстанці, тож тепер тим було небезпечно лишатись на одному місці. "До останніх чисел лютого робили переходи з місця на місце, займаючи такі пункти: Норовлю, Мозирського повіту, Мозирь, Овруч, Васильків, Сквиру, Чигирин, Макарів, Брусилів, Остер, Козелець, Комарин Мінської губернії, це був час, коли в більшовиків не було фронту і їх сили були кинуті на внутрішній фронт, якого вони боялися більше як зовнішнього".
Попри окремі успіхи зі створенням підпілля та гарною розвідкою, Струку було непереливки. Наступивши на горло власним амбіціям, він прагне до співпраці з іншими отаманами.
Але це сталось надто пізно. Втім, Струк не втрачав властивого йому пафосу, щоб показати більшовикам, хто в хаті господар "пішов із своїм загоном до Дніпра і погуляв так, як колись гуляли Запорожці".
2 травня 1921 року повстанці зупинили 9 пароплавів між Межигір'ям і Пічками біля с. Толокунь. 5 з них потопили, а на решту посадили пасажирів. Також затопили низку барж, перегородивши Дніпро.
10 травня захопили ще два пароплави на Прип'яті біля с. Шепеличі. Трофейний хліб і цукор було роздано місцевим селянам. Відомо, також ще про кілька акцій на Дніпрі у червні того року.
Зрозуміло, що ці акції привернули до його загону увагу більшовиків, чим отаман у своїх спогадах пишався. Ймовірно, згадуючи це у розмові з Обідним, він хотів підкреслити свій вплив. Насправді ж Струк так само потребував допомоги, як і інтернована армія УНР, яка хапалась з надією про кожну вістку про партизан-повстанців. І навряд йому вдалось знайти те, що він шукав.
Останні згадки про отамана припадають на січень-лютий 1922 року. 24 січня у Іванкова більшовики розгромили штаб Струка. В середині лютого у нього лишилось лише 5 вояків. Востаннє отаман згадується у більшовицьких джерелах у жовтні 1922 року у зв'язку з погромом у Мартинівській волості. Подальша доля Струка невідома.
За однією версією, він загинув при спробі перейти кордон з Польщею, за іншими – емігрував і помер за кілька років, або ж доживав віку у Чехословаччині до 1969 року.
Отаман Струк був постаттю, породженою буремним часом. Харизматичний лідер, сформований досвідом Першої світової. Майстерний тактик і посередній стратег. Нерозбірливий у союзах, "рекордсмен" по виживанню серед отаманів. Визначний, але безжальний командир, методи котрого призводили до невиправданих жертв. Послідовний ворог більшовиків, чиє політичне кредо залежало від ситуації. З цих та інших суперечностей складалась особистість чорнобильського ватажка.
