“Остання столиця”, або як Кам’янець на три дні повернувся в минуле

Наближення розвідників більшовики бачили — і підготувалися: дорогу до поля забарикадували, у хащах з кущів та дерев підготували три засідки. З кукурудзи стирчали дула гвинтівок, в очереті часом можна було помітити кудлату папаху.

Постріли луною відбивалися від високих скель каньйону, кулемети панцерника відпльовувались гільзами, більшовики намагались поцілити у броневик гранатами.

Бій тривав з чверть години: поле вкрилося тілами полеглих, із більшовицького загону вижив один лише юнга, а люди, котрі прийшли на кам'янець-поділський пляж позасмагати, фільмували все на телефони. Часом навіть не піднімаючись із розстелених на березі Смотрича рушників.

Від пісень – до битв

Так пройшла тактична гра у третій, останній день військово-історичного фестивалю "Остання столиця", присвяченого подіям 1918-1920 рр., коли Кам'янець-Подільський був столицею Високої Директорії.

Глядачам під час двох битв, що відбулися 24 серпня 2019 р. у міському дендропарку та у сквері поблизу найстарішої в країні ратуші, все, що відбувається, пояснював ведучий. Ним був відомий київський історик та геральдист Олекса Руденко.

І зібралося глядачів на відтворення вуличних боїв чимало. А от тактична гра — захід більше для своїх, для реконструкторів. Хоча випадкові туристи, котрих занесло в цей час на Польські фільварки, із захопленням слідкували за перебігом сутички.

Дні незалежності у Кам'янці-Подільському на Хмельниччині вже давно проходять з кулеметами і панцерниками. Нагадаємо, що в 1919-1920 роках місто стало столицею Директорії, тут працювали уряд і міністерства, друкувалися гроші, приймалися іноземні делегації.

Військові залюбки ходили на вистави столичного театру Садовського (театр теж переїхав до Кам'янця – І.П.), котрі потім із ностальгією згадували в окопах. У 1919 р. у Кам'янці перебували диктатор ЗУНР Євген Петрушевич та Євген Коновалець.

Відтворити події сторічної давності взялися понад 200 реконструкторів з усієї України та Болгарії. Це майже стільки, скільки брало участь у "Останніх столицях" до початку україно-російської війни.

Крім хлопців з міського військово-історичного товариства, пофестивалити приїхали Товариство пошуку жерт війни "Пам'ять" (Львів), ГО "Жива Історія" (Вінниця), Центр історії Вінниці; ВІК "Захисник" (Одеса); ВІК "172 піхотний полк" (Київ); ВІК "Пластун" (Київ); 44 піхотний полк (Київ), ВІК "Повстанець" (Київ), реконструктори з Хмельницького, .46 Добрчанский полк з міста Добрич (Добруджа, Болгарія).

Вулицями міста їздили три панцерника (кам'янецький "Черник", вінницький "Петлюра" та безіменний львівський броньовик), антикварного вигляду вантажівка Fiat та кілька легкових автомобілів тієї епохи.

На озброєнні у реконструкторів – репліки 50 СХП (гвинтівки під холостий набій – І.П.), мосінок, маузерів, кілька кулеметів "Максим" і 70мм гірна гаубиця м99.

Реконструктори вжилися у роль вояків УНР, УГА, корніловців та махновців. Більшовиками довелося бути гостям з Болгарії. Не з ідеологічних міркувань, звичайно: учасники військово-історичних клубів відносяться до цього як до ролі в театрі. Хоча однострої у всіх — далеко не дешевий реквізит, а дбайливо, до дрібниць відтворена форма тих часів.

Практично всі події фестивалю є абсолютно безкоштовними для глядачів. У вільний від бойових дій час реконструктори вправлялися у муштрі та демонстрували табірне життя вояків початку ХХ століття для всіх гостей кам'янецького замку.

Цьогорічна "Остання столиця" розпочалася з безкоштовного концерту Народного артиста України Тараса Компаніченка та "Хореї козацької" у дворі Старої фортеці. Колектив привіз у місто програму "Пісні української революції" з творів етапу визвольних змагань 1917-1921 рр.

Ці пісні – на слова великих українських поетів Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Бориса Грінченка, Христі Алчевської, Богдана Лепкого, Осипа Маковея, Марка Кропивницького, Володимира Самійленка – і на музику видатних українських композиторів, які творили добу українського відродження: Кирила Стеценка, Миколи Лисенка, Дениса Січинського, Якова Степового, Михайла Гайворонського, Миколи Леонтовича та Павла Синиці.

Цей пласт нашої культури ми практично не знаємо. Деякі з творів були написані саме у Кам'янці, коли він був столицею УНР. На слова Спиридона Черкасенка Кирило Стеценко тут написав у 1919 р. "Гайдамаків".

Саме тут писав свої химерні вірші про Кам'янець Спиридон Черкасенко. Тут творили і Володимир Самійленко, і Людмила Старицька-Черняхівська.

Тараса Компаніченка можна назвати реконструктором від музики. Перед виступом він наголосив:

"Ми не вигадуємо мрій про минуле – ми показуємо наше минуле таким, яким воно було. Внаслідок лакуни через розірвання традицій матеріал тих років практично не виконується філармоніями.

Але ці твори кореспондуються з великими ідеями великої нації, яка бореться за свободу. Наші прапори – незаплямовані. І тяглість ця має продовжуватись".

Пряма мова

Про фестиваль розмовляємо з його організатором, реконструктором та директором Кам'янець-Подільського музею-заповідника Олександром Зарембою:

- У 2019 році ми виграли грант Українського Культурного Фонду у межах програми "Знакові події української культури-2019", завдяки якому і фінансувався фестиваль.

Без підтримки УКФ все було б значно складніше. Ще за три місяці до фестивалю нам здавалося, що зібрати таку кількість учасників буде нереально, але все вдалося. Хоча набоїв було небагато, ми змогли зробити бої динамічними і насиченими.

У цьому допомогла і піротехніка. У битвах взяли участь всі, хто приїхали на фестиваль. А треба сказати, що для міських битв 200 людей – це дуже багато.

- Пане Олександре, з року в рік знаходяться коментатори, котрі вигукують: "Не розумію цих ігор! Хочеться на війну – ідіть у військомат". Що б ви відповіли на такі закиди?

- Нічого. Якщо людина не розуміє важливість подібних заходів - говорити щось їй без сенсу. Серед реконструкторів близько 40 відсотків тих, хто пройшов війну на Сході.

Перші роки війни "Остання столиця" не проводила реконструкцій битв. Та коли почали повертатися з фронту ті, хто був з нами, прийшло розуміння, що такі речі потрібні.

Вінстон Черчилль казав: "Якщо ми забудемо на час війни про культуру, заради чого ми тоді воюємо?" Це є вихованням – специфічним, але значно більш дієвим, ніж мітинги, молебни і т.д.

- Як далі буде розвиватися "Остання столиця"?

- У нас попереду відтворення подій 1920 р. Наводимо мости з поляками: цікаво відтворити епізод радянсько-польської війни. Це цікава та важлива тема, яка невідома, на жаль, переважній більшості населення. В планах також ввести у фестиваль освітню складову.

Запитуємо про ставлення до відтворення битв ветерана, кам'янецького реконструктора Костянтина Шреєра, котрий у 2014-му добровольцем пішов на фронт:

- В першу чергу я наголошую на тому що військово-історичні заходи і клуби повинні бути аполітичними. Завдання реконструкторів – викликати інтерес до історії рідного краю і держави. Відомо ж, що історія циклічна.

Вивчення досвіду предків дає нам змогу не повторювати їх помилок. Відтворення боїв – засіб привернення уваги. Багато людей прийшло в реконструкцію завдяки тому, що побачили спочатку реконструкторів, а потім "бій".

Як на мене, це спосіб відчути себе "воїном", романтизм. В решті решт, всі чоловіки, незалежно від віку, - хлопчики, які полюбляють гратись у війнушку.

Тим більш відтворити історичний однострій і просто стояти і ходити, намагаючись в розповідях повідомити нащадкам про звитягу предків - менш ефективно, ніж влаштувати "стрілянину" з гарними коментарями.

Реконструкція – зовсім не обов'язково справа лише для чоловіків. Жінки на "Останній столиці" вживалися у роль панночок, сестер милосердя. А деякі "воювали" поруч з чоловіками.

Запитуємо тендітну сестру-жалібницю, заступницю директора Центру історії Вінниці Олесю Коваль про її шлях у реконструкцію:

- Я приєдналась до руху реконструкторів Визвольних змагань у 2017-му, у 100-річчя Революції, завдяки тому, що колеги активно займались реконструкцією цього періоду.

Втягнулась в тему військової техніки, амуніції і зброї; природно перейнялась питанням ролі жіноцтва в роки Української Революції. Відкрила і для себе, і для товариства великий спектр жіночих образів, історій, біографій, без роздумів "пошилась" сама, щоб популяризувати цю тему у пресі, на уроках живої історії, фестивалях.

З того часу "Квіти Революції", як я називаю жінок-учасниць Визвольних змагань, займають чільне місце у моїй роботі та історичній реконструкції зокрема, яку я вважаю невіддільною від сфери наукових досліджень.

Основні два блоки для реконструкції жіночих образів – це мілітарна тема і цивільне життя. У час Визвольних змагань жінки тільки-но вливались у військову сферу, тож найбільш популярним історичним жіночим образом тієї епохи є сестра-жалібниця, яка надає першу медичну допомогу під час та після бою, здійснює опіку над раненими та хворими у період затишшя.

Менш поширеним є варіант реконструкції образу лікарки. Жінок-"фельчерок" у війську було небагато, однак ряд спогадів та епізодів з біографій дозволяють відтворити цю тему на якісному рівні.

Досить розповсюдженим є сценарій жінки-військової у лавах Українських січових стрільців, зовсім рідкісним – у Дієвій Армії УНР. У сценаріях з цивільного життя жінка може бути канцеляристкою міністерства, акторкою, вчителькою і т.д.

Я переконана в тому, що фестивалі типу "Останньої столиці" є необхідними, зокрема в умовах війни. Вони через історичний бекґраунд засвідчують глядачам декілька надважливих фактів: Україна – це країна з тяглою державотворчою та мілітарною традицією; у роки Української Революції державність була втрачена через агресію історичного сусіда – більшовицької Росії; минуло сто років, ворог залишився той самий.

Наслідки після 1921-го відомі – про Голодомори, Великий терор говоримо постійно, нові факти насильства радянського режиму над цивільним населенням розкриваються дослідниками чи не щомісяця.

Тож кожен фестиваль показує, якою ціною відстоювалась Незалежність в роки Української Революції і чому її необхідно пам'ятати – щоб в жодному разі не допустити поразки сьогодні.

Серед реконструкторів є чимало учасників АТО/ООС, які з передової перейшли на історичний фронт та відстоюють позицію незалежності України через реконструкцію подій Визвольних Змагань.

Найближчий фестиваль, що теж висвітлює тему української революції 1917-1921 рр., відбудеться якраз у Вінниці – 12-13 жовтня цього року.

Його організатор, історик Олександр Федоришен запрошує всіх бажаючих відвідати Вінницю у ці дні та розповідає:

- Кам'янецький захід - "хрещений батько" нашого фестивалю. Коли у 2013-му я вперше як глядач потрапив на "Останню Столицю", то був неймовірно вражений форматом і безповоротно закохався у військово-історичну реконструкцію.

У лютому 2014-го, у розпал Майдану, хлопці допомогли організувати у нас акцію "Столичний трамвай": у трамвайному ретро-вагоні реконструктори знайомили вінничан з історією Поділля доби УНР, розповідали про Вінницю і Кам'янець як столичні міста.

У 2016-му ми спільно з однодумцями з ГО "Жива історія" спробували зробити подібний фестиваль на Покрову, до Дня Захисника України. Первинним для нас є бажання донести городянам важливу інформацію про буремний період історії України та роль Вінниці у ньому.

- Олександре. чи поділяєте ви думку, що зараз повторюються події столітньої давнини – і ми знову на порозі втрати державності?

- Вважаю, що ми у більш виграшній позиції, аніж 100 років тому. У нас є міжнародна підтримка, майже 30-річна тяглість функціонування державних інституцій, випробуване "вогнем і кров'ю" українське військо, яке встояло під ударами російського агресора в критичні 2014-2015 роки і здатність українців до неймовірної самоорганізації.

Незмінний лише ворог, наслідком протистояння з яким є втрати території та тисячі смертей наших громадян.

- Як відбиватися від постійних нападок на фестивалі такого штибу типу "Не розумію, хочуть війни – хай йдуть у військомати"?

- А хіба не пішли? Вінниця навіть має свій сумний рахунок: загиблий Герой Небесної Сотні, вінничанин Максим Шимко був реконструктором, активно займався темою Середньовіччя. Багато учасників руху були і є серед військовослужбовців, добровольців та волонтерів війни на Сході.

У 2014-му реконструкторський рух України зробив паузу для переосмислення ситуації – як бути далі. Згодом ті, хто повертались з війни, чітко почали декларувати: одна із причин цього конфлікту – банальне незнання історії.

А для чого роблять фестивалі та інші освітні заходи, як не для популяризації та осмислення власного минулого? До речі, наш Центр історії Вінниці товаришує з Командуванням Повітряних Сил, 26-ою артбригадою імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича. Проводимо лекції, уроки Живої історії, розповідаючи військовим про побут їх попередників 100-річної давнини.

"Остання столиця": історична довідка

7 листопада 1917 р. в Києві було створено Українську Народну Республіку. Державний переворот 29 квітня 1918 р. змішав всі карти: в Київ вступили німецькі війська, Павла Скоропадського обрано Гетьманом України. Факт зі шкільного підручника історії: 14 грудня 1918 р. на зміну Гетьманату прийшла Директорія УНР. Їй судилося протриматися до 21 листопада 1920 р.

Уряд УНР був змушений відступити з більшовицького Києва. Керівництво Директорії та уряд УНР були змушені змінювати своє місцеперебування в залежності від того, як складалися воєнні обставини.

Ворожа приказка "У вагоні Директорія, під вагоном територія" стан справ перебільшувала, звісно, але не набагато. В кінці лютого 1919 р. в Кам'янець прибуває Міністерство народної освіти УНР, 11 березня 1919 р. долучаються й інші міністерства. Вони пробули у подільській столиці до 28 березня, а потім переїхали до Проскурова (теперішній Хмельницький) та Рівного.

На початку червня столицю переносять в Кам'янець-Подільський. Місто пробуло в цьому статусі понад п'ять місяців. Тут розмістилися Директорія УНР на чолі із Головним Отаманом Симоном Петлюрою (1919–1920) та Диктатором ЗУНР Євгеном Петрушевичем (1919), командування Дієвої армії.

Кам'янець став пристанищем для державних установ та української інтелігенції. 10 червня до міста прибуває Голова Директорії Симон Петлюра.

Його резиденція знаходилася в ошатному особняку поміщиці Осавулової. На варті біля резиденції часом стояв молоденький солдатик Володимир Сосюра. Часом він перелізав через паркан і цупив солодкі груші у садку Осавулової.

25 червня всі міністерства УНР розпочали роботу у Кам'янці. 5 липня в місті пройшли перемовини Петлюри та диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича. Стосунки між наддніпрянським та галицьким проводами були досить напруженими, але 15 липня вдалося досягти домовленності про злиття УГА та армії УНР (саме цей період і був відтворений у фестивалі).

31 серпня 1919 р. в Кам'янці проходить масштабний парад на честь захоплення військами УНР Києва. 25 вересня Директорія та Диктатура оголосили війну денікінцям.

14 жовтня у Кам'янці проходить свято урочистої присяги Директорії, уряду, урядовців і війська на вірність Самостійній Українській Народній Республіці.

7 листопада більшовики розпочали третій похід на Україну зі сходу і з півночі. Того ж дня до Кам'янця надійшла звістка про перехід УГА на бік Денікіна. 15 листопада відбулося останнє засідання Директорії й уряду УНР перед від'їздом з міста. В ніч з 16 на 17 листопада Кам'янець зайняли польські війська.