У Києві закликають підписати петицію про реставрацію садиби Олександра Мурашка

Садиба українського художника Олександра Мурашка перебуває в аварійному стані.

Про це йдеться на сайті Електронні петиції Київської міськради.

17 липня на сайті було зареєстровано петицію №12364 Реставрувати й не дати зникнути садибі Мурашка, автором якої є Ігор Бут. 

У середині XIX століття садиба була власністю надвірного радника Флорентія Бровінського та його дружини Ольги Бровінської. У 1872 році нерухомість перейшла від Бровінських до Петра Григоровича-Барського, власника типографії і найбільшого канцелярського магазину в Києві. Новий господар був представником старовинної київської купецької родини, до якої також належали український православний письменник та мандрівник Василь Григорович-Барський і архітектор українського бароко Іван Григорович-Барський. 1875 року за проектом інженер-архітектора В. Чаплинського до тильної частини будинку було зроблено двоповерхову прибудову, яка згодом була поглинута пізнішими прибудовами. В останній чверті XIX століття з боку подвір'я надбудовано мезонін.

Згодом, у 1894 році сини Петра Григоровича-Барського, виступаючи в ролі опікунів хворого батька, продали садибу, закладену в міському Кредитному товаристві на суму 44 291 рубль. Новим господарем став Олександр Мурашко, київський купець 2-ї гільдії та майстер іконостасів. У 1898 році ним був зведений триповерховий прибутковий будинок, що розташувався вздовж всього правого боку ділянки і був звернутий до вулиці вузьким торцем — головним фасадом. Будинок складався із трьох трикімнатних і трьох семикімнатних квартир, що здавалися внайм. На нижньому ярусі перебувала крамниця, льох та дві кухні.

Між бічною прибудовою і особняком розташовувався фруктовий сад. У 1905 році сталася пожежа після якої садибу було реконструйовано.

Олександр Мурашко (1875-1919) — художник, педагог, один із засновників Української академії мистецтв. Саме з його іменем в Європі на початку 20 століття асоціювалось українське мистецтво. Мурашко був надзвичайно успішним художником: він став членом Мюнхенського Сецесіону, брав участь у Венеційській бієнале, мав більше ста учнів. Його роботи публікувались у європейських журналах, зокрема в німецькому "Jugend". А 1909 року в Берліні, Кельні та Дюссельдорфі відбулись персональні виставки українського митця.

Підписати петицію про реставрацію садиби Мурашка можна за посиланням

 

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.