АНОНС: виставка «Обереги з війни»

Національний музей історії України у Другій світовій війні запрошує на виставку "Обереги з війни"

Про це йдеться на сайті музею. 

У фокусі виставки – незвичайні історії звичайних предметів, що стали талісманами. Вони належали жителям України, які опинились у кривавому вирі соціополітичних катаклізмів середини ХХ ст. та сучасної агресії росії проти України. 

Солдатські обереги й родинні реліквії, ікони та молитовники, листи, дитячі малюнки, фото на пам'ять… Вони допомагали людям вистояти, вижити, пройти крізь лихоліття Другої світової війни, криваві жорна нацистської окупації та сталінських репресій і не втратити віру в справедливість. Вони супроводжують і надихають нас, сьогоднішніх, у боротьбі проти російського агресора за свою свободу й гідність, за незалежність і державний суверенітет.

Червоноармієць Григорій Дахненко дату появи на світ доньки Ліани вважав своїм щасливим числом. Вирушаючи на фронт, узяв із собою фотокартку дитини. На звороті щороку 11 квітня писав Ліані короткі побажання й зазначав місце свого перебування. "…1942 р. – бєлгородський напрям", "1943 р. – Сталінград", "1944 р. – Білоруський фронт", "1945 р. – Померанія"... У цей період батько не мав жодних відомостей про доньку. Спілкування з нею через світлину перетворило для нього звичайний фотопортретик на потужний оберіг. У 1945 р. вони нарешті зустрілися на рідному порозі. Нині 94-річну Ліану Дахненко Музей запросив стати почесною гостею презентації цієї виставки.

Юлія Павлова початок повномасштабного вторгнення росії зустріла в м. Боярка на Київщині. На власні очі бачила нальоти авіації окупантів, чула грім відсічі української артилерії та ППО. Упоратись із тривожним станом допомогли ляльки-мотанки – давній оберіг українців, символ добробуту, втілення духу предків, єднання родинних зв'язків багатьох поколінь. За народними віруваннями мотанка, зроблена під час війни, має найбільшу енергетичну силу, захищає від ворога. 

На виставці презентовано експонати з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні, Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара", а також світлини з відкритих джерел. Стрижнем виставки є колекція предметів, які слугували оберегами нинішнім захисникам – учасникам російсько-української війни. Значну частину артефактів представлено для публічного огляду вперше.

Виставка проходитиме у просторі Нижньої Московської брами за розкладом:

Понеділок – п'ятниця – 10:00–19:00.

Субота – неділя – з 10:00–20:00.

Вхідна плата: для дорослих – 30 грн, для студентів і школярів – 20 грн. Ціна екскурсії: для дорослих – 50 грн, для студентів і школярів – 50 грн, англійською мовою – 100 грн.

 

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.