Спецпроект

В Мінкульті вважають Олеся Гончара поетом

Заступниця міністра культури Вікторія Ліснича назвала письменника Олеся Гончара поетом.

Про це повідомляє УНІАН з посиланням на "Газету по-українськи". Конфуз стався учора під час вручення премії імені Гончара у столичному Будинку письменників.

"Сьогодні ми вручаємо премію імені видатного українського поета Олеся Гончара. Її заснували 1997 року. Стати її лауреатом - це більше, ніж почесно. Своїм життям і творчістю Олесь Терентійович зумів яскраво заявити про себе. Пам`ятаю його закоханим у життя, чесним і відданим своїй Батьківщині", - сказала вона.

"Я відношу себе до патріотів України і хочу сказати, що наша мова заслуговує на те, щоб бути єдиною державною мовою", - додала Ліснича.

Одне зі свіжих перевидань ПРОЗИ Олеся Гончара

На врученні премії була присутня вдова Олеся Гончара - Валентина Данилівна.

Після ляпу чиновниці вона опустила вниз очі, перезирнулася з головою спілки письменників Володимиром Яворівським. Люди в залі почали перешіптуватися.

Заступився за Лісничу поет Іван Драч.

"Заступниця міністра назвала Олеся Гончара поетом. Це - велика і свята правда. Вікторія Ліснича розкрила ще одну грань його таланту", - зауважив він.

З точки зору Історичної Правди, Гончар дійсно писав вірші, особливо замолоду, на фронтах Другої світової. Один із таких віршів можна прослухати у виконанні автора.

Але в першу чергу Олесь Гончар відомий своєю прозою: "Собор", "Тронка", "Людина і зброя", "Прапороносці" та інші твори, частину з яких державний службовець Вікторія Ліснича мала вивчати у школі.

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.