1980: закриття Олімпіади в Москві

Сльози, які лилися у багатьох глядачів на церемонії закриття Олімпіади 3 серпня 1980-го, це сльози щастя. Через 10 років ці ж люди розвалять свою країну - щоб іще через 20 сумувати за втраченим, дивлячись, як у небо злітає олімпійський Мішка і зітхаючи "Какую страну развалили..."

3 серпня 1980 року завершилися 22-гі Літні Олімпійські ігри - перші, які пройшли на терені Східної Європи і в соціалістичній країні. Олімпіада-80 стала останньою світлою подією в історії СРСР, її не вдалося переплюнути навіть Фестивалю молоді і студентів 1985 року.

Атмосфера Олімпіади справді була щирою і незамутненою сторонніми неспортивними подіями. Москву очистили від "небажаних елементів": політичні дисиденти і кримінальники висилалися з радянської столиці, психічно хворих закривали, в'їзд на приватних автомобілях був обмежений, відрядження з інших регіонів теж зменшили до мінімуму, поїзди ішли в обхід, а в магазини завозилися дефіцитні товари...

Є легенда, що міністр внутрішніх справ Щолоков навіть зібрав "злодіїв у законі" і суворо попросив їх забезпечити порядок у липні-серпні 1980-го.

Олімпійських гостей приймала не тільки Москва, але й Київ, Мінськ і Таллінн. Масовий наплив іноземних туристів і спортсменів викликав у радянських громадян (як учасників подій, так і телеглядачів) відчуття причетності до історичного явища, до відкритого світу, де не існує залізних завіс, а всі дружно борються за мир і щоб не було війни.

Розмах і трагедія Афганського конфлікту (СРСР увів туди війська в 1979 році, що стало причиною бойкоту Олімпіади-1980 деякими країнами-членами НАТО) ще не стала зрозумілою радянському суспільству. Спортивні ігри сприймалися як прекрасна казка, якою можна пишатися так само, як польотом Гагаріна або перемогою над Гітлером.

Драматизму додавало передчуття кінця процвітаючої епохи застою, яка тривала вже 16 років (її символ та ідеолог Леонід Брежнєв помре через два роки після Московської Олімпіади).

1982: похорон Брежнєва - труна падає у могилу

Все відбулося світло, радісно і мирно. Зі спортсменами і гостями Ігор не сталося жодного інциденту. Навіть похорони не вельми шанованого офіціозом народного героя Володимира Висоцького, який помер у Москві 25 липня, за кілька днів після початку Ігор, пройшли майже без ексцесів.

Сльози, які лилися у багатьох глядачів на церемонії закриття Олімпіади 3 серпня 1980-го, це сльози щастя. Вони справді вірили у свою країну і справді були щасливі - особливо в той момент причетності до великої історичної події.

Через 10 років ці ж люди розвалять свою країну - щоб іще через 20 сумувати за втраченим, дивлячись, як у небо злітає олімпійський Мішка і зітхаючи "Какую страну развалили..."

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.