По мірі того, як котиться скандал з приводу колізій Ярослава Гуньки, міцнішає і думка, що виною всьому є всюдисущі російські ІПСО. Звісно, без них не обійшлося, але було б величезною помилкою приписувати все тільки їм. Бо, по-перше, так недалеко і в конспірологію скотитися, а після усвідомлення цього факту повністю знецінити насправді дуже вагомий — все ще! - чинник, а, по-друге, жодне ІПСО не дасть такого відгуку, як внутрішні невідрефлексовані і болісні суспільні колізії. І в нас, і на Заході.

2 серпня кремлівські методички почали розганяти на своїх помийках атаку на Євгена Коновальця. Своє «захоплення» тим фактом, що Президент України Володимир Зеленський надав 1 жовтня одному із розвідувальних батальйонів ЗСУ почесне ім’я полковника Армії УНР. Московський «Спутнік» запустив черговий фейк на свою бразильську публіку: «Євген Коновалець був засновником і першим лідером Організації українських націоналістів, яка співпрацювала з нацистами у Другій світовій війні».

У 2013-му, під час презентації книжки про Омеляна Польового, колишній вояк його загону Іван Джоджик ділився своїми спогадами про події вересня 1944-го, про командира "Остапа" та бої відділів УПА з НКВС. У цей же час ним велася мова про майора Червоної армії, який, за спогадом пана Івана, перебував при штабі загону ведучи роботу політрука. Тоді сприйняв цю інформацію не дуже серйозно, однак... З того часу минуло 10 років, пан Іван записав та видав свої спогади, а мені вдалося натрапити на сліди цього майора та ідентифікувати.

На фронті під Курдюмівкою на Донеччині загинув фотограф Володимир «Джон» Миронюк. Йому було 59 років. Свій останній репортаж він робив на позиції української піхоти, яку окупанти атакували кілька днів.

Для правильного розуміння ролі України та українців у Другій світовій війні, на чому зараз багато спекулює Кремль, та й радянського періоду історії України взагалі, на мій погляд, найкраще підходить формула, яку запопонував український правник і політолог, колишній редактор радіостанції УПА "Самостійна Україна", Богдан Галайчук в 1953 році: Україна - це нація поневолена, але державна.

Ми могли б занурюватися у причини створення Дивізії, особистісний вибір пана Гуньки, можливу альтернативу, окупаційне життя в Галичині тощо, але про це є вже написано багато статей, книг, відзнято фільмів... Але сам факт, що ціла низка шанованих, як і далеко нешанованих мною людей захотіла зробити із простого галицького юнака, чи не другого Айхманана спонукає задуматися, чи все гаразд із людьми?

Етнічна ідентичність у сьогоднішньому світі визначається не тільки походженням, а й вибором, а в Україні цей чинник став визначальним, особливо після 2014 року. Якщо ми радіємо, що в Україні понад 90 (або вже навіть понад 95) відсотків громадян ідентифікують себе як українці, то мусимо розуміти, що зростання від переписних 77 відсотків стало можливим головно за рахунок реідентифікації тих, які раніше називали себе росіянами.

27 вересня 2023 року ми взнали, що перестало битися серце одного з якщо не найвпливовіших, то точно найпопулярніших істориків Криму – Олекси Гайворонського. А ще – справжнього патріота України і друга кримськотатарського народу. З його смертю історична наука, а понад то політика кримсько-українського порозуміння зазнали непоправної втрати. Однак хочу вірити, що залишений ним інтелектуальний спадок не буде змарнований.

Історія з стареньким дивізійником Ярославом Гунькою і канадським парламентом показала ще раз, не лише те, як багато в світі українофобів і яке сильне з них лоббі, але й те, як багато серед українців тих, які не знають своєї історії і ладні йти на поводу будь-якої адженди, будь чиїх інтересів, лише не своїх національних.

Моя подружка Свєтка виходила заміж серед лютої київської зими 1987 року. Збиралася я на це зимове Свєткине весілля, як Руаль Амундсен на Південний полюс. Бо, забігаючи наперед, скажу, що того дня в Києві було побито рекорд найхолоднішого дня для тієї дати. Стовпчики термометрів опустилися відчутно нижче 30-ти градусів морозу. Я була одягнена буквально, як капуста.

У 1910 році молода українська анархістка, студентка паризького факультету медицини Тетяна Раш(ч)евська повісилася у своїй студентській кімнаті на вулиці Port Royal. Начебто від надмірної любові. 23-річну дівчину поховали у кутку кладовища Монпарнас. Дівчина зустрічалася з румунським лікарем, а той дружив із скульптором на прізвище Бранкузі. Бранкузі на той момент всього лише один з багатьох учнів Родена. За 200 франків він продає свою скульптуру "Поцілунок" для надгробної стели померлої Тетяни.

У США над Білим Домом вітер колише два прапори. Перший – зрозуміло, американський державний, з зірками та смугами. А другий під ним – майже повністю чорний. Невеликий, але помітний. І коли президент США, або будь-хто з його гостей дивиться на Білий Дім, він бачить маленький чорний прапор і згадує. Згадує, що не всі американські військові повернулися додому.

Чисельність населення «матері міст руських» давно цікавила як вчених, так і аматорів історії. Як відомо, у давньоруську добу влада не проводила переписів і навряд чи вела податкову документацію. Опосередковані відомості наративних (оповідних) письмових джерел допомогти не можуть – з них лише видно, що Київ був багатолюдним (як для середньовіччя) містом.

Мабуть, усі чули про Російський добровольчий корпус і Легион Свобода России, які навесні — влітку цього року нашуміли зухвалими операціями на російській території. Ці формування з етнічних росіян виникли в складі Збройних сил України та пліч-о-пліч із ЗСУ брали участь у відбитті російської агресії проти України. Під час Другої світової війни російський національний відділ намагалися організувати і в Українській повстанській армії.

Початок березня 2022. Одне з небагатьох фото зі станції Зачатівка Волноваського району, стою на позиції за РПК у касці командира взводу, який загинув днем перед тим. Силам 503-го батальйону та нашої роти 140-го окремого батальйону морської піхоти вдалося тиждень у абсолютній меншості стримувати наступ 3-4 бтгрів окупантів, які пройшли кілька сіл на північ від Маріуполя і намірялися захопити Волноваху та решту Донеччини і Запорізької області.

Події роману, який я так і не встиг дописати через початок широкомасштабного вторгнення росії в Україну, відбуваються в Америці 1863 року. Головний герой, українець, проходить певний шлях від Вірджинії до Міссурі, дорогою зустрічаючи диваків, солдатів, дезертирів, біглих рабів та інших мешканців, що населяли тоді континент від Аппалачів до фронтиру. Ця історія мала стати книжкою ще рік тому, ну а я мав здійснити свою мрію: проїхати шляхом мого героя від Фронт-Роял, Вірджинія до Озарк, Міссурі. Однак щось пішло не так. А, стривайте… Росія вирішила вкотре знищити державність України!

Я пам'ятаю ще з університетських часів, лекцій з метеорології, що тумани майже не поєднуються із вітром. Для цих метеоявищ потрібні різні синоптичні ситуації. Проте все ж бувають винятки. І ось на такий виняток ми дивилися просто перед собою, у вікно автомобіля. Бо туман не просто висів чи сидів навколо, він якимись океанічними хвилями-хвостами здіймався-опускався і бив у наше лобове скло. Синоптик став свідком метеорологічного феномену.

Тетяна Балабушевич була відомою на Батьківщині й поза нею дослідницею історії України та Європи, економічної історії України XVI–XVIII ст., історичної географії та картографії, наукової бібліографії історії. Вона опрацьовувала проблеми аграрної історії, поділу праці та закордонних торговельних зв’язків різних українських теренів, території та кордонів запорозьких земель і правобережних козацьких полків, історії обігу й лічби монет, руху цін в Україні. Вона працювала і над систематизацією довідкової та енциклопедичної літератури. До бібліотеки НаУКМА надійшла свого часу як дарунок її книгозбірня у 763 назви

Цей фільм лягає в душу як дощ в суху землю, перш за все тому що він говорить прості і правильні речі - як і годиться масовому кіно. Це наша земля, ми тут ґазди, ми хочемо жити тут, вільні. Хлопці чекають, треба лише зброю купити. Вони зайди і не буде їм покою на нашій землі - і таке інше, все, що люди зараз відчувають і думають, все, що хочуть чути. Нарешті наше кіно озвучує і розігрує наші думки.

Дві кімнати в старій п'ятиповерхівці вщерть наповнені книжками. Тут Василь Кук жив майже півстоліття. Більшість цього часу під наглядом КГБ. Між стінами, які уважно слухали та фіксували все сказане впертим антисовєтчиком. Жив із дружиною та сином, якого повернув в сімʼю із дитбудинку, куди його запроторила влада. Він не вірив цим стінам, навіть коли цієї влади не стало. В 2004, напередодні Помаранчевої революції, розмова про організацію протестів проти влади, відбувалася у ванній під гуркіт води із крану.