На межі двох відмінних суспільств за певних умов виникає фронтир – зона контактів, конфліктів і трансформацій. На перетині трьох суспільств виникають уже три двоскладові фронтири і один трискладовий – і таку ситуацію я пропоную називати Мультифронтиром. Для України мультифронтирність є нормальним станом щонайменше від неоліту до середини ХХ століття, та й зараз ми знову занурюємося у неї. Тому вивчення Мультифронтиру є пізнанням самої суті українськості.

Історія в школі - один з головних інструментів формування національної ідентичності учнів. З 1991 в Україні тривають дискусії, як зробити кращим підручники історії і, попри те, що їх справді можна і треба вдосконалювати, варто відзначити, що головне своє завдання вони виконали успішно: виховали покоління громадян, готових захищати свою державу із зброєю в руках. Тому мене дивує запропонований підхід до реформування історичної освіти, який не враховує цього головного здобутку, а пропонує почати все по-іншому.

Лекції Снайдера в контексті колоніалізму виявилися цікавим не лише через їх зміст, але й через викликану ними реакцію в українському суспільстві. Типово постколонільну реакцію, яка проявилася у двох, здавалося б протилежних, виявах, в основі яких спільна меншовартість. Один - це обурення: як сміє іноземець братися за нашу історію! Інший - безмірне захоплення. Очевидно, є за що дякувати Тімоті Снайдеру. Що, втім, не позбавляє нас права, а може навіть обов’язку критикувати. Адже саме таким чином ставатимемо зрозумілішими ззовні і сильнішими всередині

Бути українцем (американцем, французом, китайцем…) передбачає прийняти й певну національну оптику в поглядах на минуле. Особливо оцінювати ті чи інші події та особи з історії, формувати їх спільні оцінки. Що доброго, що поганого було колись, врешті що і чому варто пам’ятати, на що орієнтуватися як на приклад для наслідування, що, навпаки, пам’ятати, щоб не повторити. І ще одне національне правило, прийняття якого є умовою входження в клуб «українці» - це бажання зберегти його у майбутньому, тобто бачення спільного майбутнього

Домовитися з минулим — це нам, нинішнім, досягти мінімального консенсусу в уявленнях про нашу історію. Це слухати минуле і чути його. В конкретно нашому випадку — це чути мільйони голосів людей, котрих убили саме з цією метою: заставити їх замовкнути. Чути голоси тих, хто пішов на смерть задля оборони права незнайомих їм майбутніх українців на вільну дискусію у вільній країні.

Я закликаю подолати нашу залежність від минулого. Цим минулим є режим т.зв. «обмеженого доступу», ендемічними хворобами якого є бідність та авторитаризм. У всьому світі він склався історично і довгий час був нормою. Тільки що в останні двісті років все більше і більше країн виходять з нього. І майже всюди рецепт виходу один і той самий: прихід до влади політичної еліти, яка має політичну волю міняти країну.

Написати нині оригінальну узагальнюючу історію України, яка б не нагадувала шкільний підручник, важко. Для цього потрібно обрати незвичний кут зору, застосувати нову оптику. Ярослав Грицак спробував зробити це. Для розгляду минулого він обрав, як пише сам, «свій улюблений інструмент — телескоп”, і його книга стала цікавою спробою розглянути українську історію з перспективи світової.

25 років тому – 2 вересня 1996 р. до обігу, на зміну гіперінфльованим купонам, прийшла гривня. Але історія наших грошей почалась задовго до того! Слово «гривня» - похідне від слова «гривна», яке походить від слово "грива"/"шия" і позначало срібний обруч, який носили на шиї і який мав свою вагу.