«Передай цю записку мамі, добре?» - Рудольф Форман простягнув клаптик паперу своєму восьмирічному синові Мілошеві. Дитина була щаслива, адже це означало, що сьогодні його звільнять з уроків. Хлопчина побіг зі школи додому, не надавши особливого значення дивній розмові з батьком у шкільному коридорі. Незважаючи на те, що біля батька стояли двоє чоловіків в шкіряних плащах, він запевнив сина, що все в порядку. На дворі була весна 1940-го року, Чехословаччина була окупована німцями. Більше свого батька Мілош Форман ніколи не бачив.

На світанку десятого березня 1948 кочегари Ян Мерксбауер та Ян Помезний, котрі працювали в Чернінському палаці в Празі, йшли знімати державний прапор з будівлі МЗС Чехословаччини. Повертаючись через подвір’я палацу, Мерксбауер побачив, що під вікнами на подвір’ї лежить нерухоме тіло. Кочегар впізнав міністра закордонних справ, сина Президента-визволителя – Яна Масарика. Мерксбауер побіг до чергового вахтера: «Там лежить Масарик, він мертвий!». Так почалася історія, яка до сьогодні є предметом розслідувань і досліджень. Справа Яна Масарика оточена таємницями та рядом загадкових смертей. На питання «Як помер Ян Масарик?» офіційне слідство досі не може дати однозначної відповіді.

За столом в кабінеті президента Чехословаччини на Празькому Граді сидів сивий хворий чоловік. Президенту Едвардові Бенешу було лише 63 роки, проте постійні хвороби і тиск з боку політичних опонентів цілковито виснажили його. Президент щойно підписав призначення нового комуністичного уряду. Його держава, яку він власноруч засновував, будував і за яку бився десятиліттями, провалювалася в морок комуністичної диктатури. І під вироком Чехословаччині стояв його, Едварда Бенеша, підпис. Одного з найбільших демократів в історії центральної Європи ХХ століття.

Лібуше Палахова, продавчиня магазину в невеличкому містечку Вшетати, після робочого дня прийшла додому й увімкнула радіоприймач. Був звичайний будній день, 16 січня 1969 року. По радіо передали дивну звістку: у Празі «студент філософського факультету Я. П. вчинив самоспалення». «Який жах…» подумала пані Лібуше але не надала цьому повідомленню надмірної уваги. Ранковим потягом вона мала їхати до Праги на зустріч з сином – Яном Палахом, щоб піти по магазинах і вибрати йому капелюха.

«Я нічого не зробив! Я ж навіть нічого не бачив!» - кричав отець Йозеф Тоуфар. Священник другу ніч сидів в карцері – темному вологому приміщенні в підвалі тюрми. Він два дні не їв, шлунок палав від пересоленого супу, який давали «неслухняним» арештантам після декількох днів без їжі. Все тіло боліло – сьогодні знову навідувався інспектор Ладіслав Маха і проводив «екзекуції» - вибивав зізнання. Все тіло було в синяках, ноги опухли. Священник навіть не знав, що знаходиться у спецвідділі тюрми для католицьких священнослужителів у місті Валдіце. І жити йому залишилося декілька днів.