Громадськість вимагає у міської влади Львова відновити музей Романа Шухевича

У Львові створили громадський комітет відбудови музею Романа Шухевича в Біголорщі.

Про це повідомив історик Микола Посівнич.

Роман Шухевич прийняв останній бій 5 березня 1950 року в с. Білогорща на околицях Львова. Важливим моментом в історії було спорудження 5.03.1990 р. громадськістю з ініціативи Юрія Шухевича символічної могили, що визначила початок музею. 29 червня 1990-го відбулося відкриття меморіальної таблиці і освячення могили генералу Роману Шухевичу-Чупринці.

1 січня 2024 року ударами шахедів Росія знищила Меморіальний музей Романа Шухевича, який був відновлений у 2001-му його побратимами-комбатантами ОУН-УПА, що залишилися живими після сталінських тюрм та поневірянь.

"Дивною є позиція міської влади Львова та мера А. Садового, які свідомо чи несвідомо затягують питання відновлення будівлі під прикриттям проведення конкурсу. Зважаючи на вищесказане, представники громадськості, голосимо про створення громадського комітету відбудови музею Романа Шухевича в Біголорщі та спорудження пам'ятника Головному Командиру УПА у Львові", - йдеться у заяві про створення громадського комітету відновлення Музею Романа Шухевича.

Громадський комітет закликає депутатів, міську владу та голову Львова А. Садового невідкладно:

– Припинити знищення залишків та артефактів музею і проводити роботи з відновлення музею під наглядом кваліфікованих фахівців.

– Прийняти рішення про відновлення будинку-музею в його первісному вигляді.

– Визначити замовника робіт по відбудові музею.

– Надати дозвіл на проведення будівельних робіт по відбудові музею.

– Погодити необхідну проєктно-кошторисну документацію у встановленому порядку.

"У випадку ігнорування позицій громадськості, ми готові взяти на себе відповідальність щодо відновлення музею Романа Шухевича в Білогорщі в такому вигляді, яким він був 5 березня 1950 року. У Головного командира УПА Романа Шухевича немає місця спочинку, але є місце останнього бою, яке ми маємо зберегти для нащадків як місце нашої сили та звитяги, символом перемоги України над одвічним ворогом!", - наголошує громадський комітет.

Головою громадського комітету відновлення Музею є донька Романа Шухевича Марія Трильовська-Шухевич. Заяву підписали півсотні осіб, серед яких: Леся Шухевич – дружина Юрія Шухевича, Олег Медуниця – Голова Проводу ОУН-б, Богдан Борович – голова Всеукраїнського Братства ветеранів ОУН-УПА, історики Микола Посівнич, Андрій Сова, Іван Хома, Руслан Забілий та інші.

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.