АНОНС: У Національному музеї історії України в Другій світовій війні відбудеться презентація виставки "24.02"

Виставка відбудеться 24 лютого о 10:00 у просторі Нижньої Московської брами ХVІІІ ст. Печерської фортеці

Про це йдеться на сайті Національного музею історії України в Другій світовій війні.

"365 днів, як одна надскладна доба… Виставкою "24.02" ми прагнули окреслити найзнаковіші події та найпотужніші сенси, які впродовж року не давали впасти в розпач і втратити сподівання. Дві частини експозиції відображають дві фундаментальні складові українського опору російській агресії, що стали рушіями нашої боротьби й запорукою майбутньої Перемоги: українських військових та український народ", - йдеться в анонсі.

Перший розділ виставки розповідає про тих, хто згідно з присягою від першого дня віддано захищав свою землю. Про Президента України Володимира Зеленського; спецназівців "Омеги" Романа Собківа, Віктора Головка та Вадима Зеленюка, які ціною власного життя зупинили російський десант під м. Київ; льотчиків Степана Чобану, Олександра Оксанченка та Михайла Матюшенка, чиї подвиги, з-поміж інших, сформували збірний образ "Привида Києва".

Також захисників о. Зміїний Романа Грибова та Василя Вирозуба, які перед обличчям ворога, з його перевагою в кількості живої сили та озброєння, залишилися вірні присязі; Героїв України Олексія Сенюка та Дмитра Чавалаха, чиї історії вражають екстремальністю сюжетних ліній. Експонати виставки – документи, особисті речі – допоможуть зрозуміти обставини, в яких жили й боролися герої, відчути їхній внутрішній світ.

Другий розділ присвячений цивільним, які, згуртувавшись, сформували для армії надійний тил: добровольцям Іванові Патриляку та Олегові Філіпову, які з перших днів повномасштабного вторгнення долучились до лав ТрО; Юрієві Чабаху, Юлії Паєвській ("Тайрі") та Олександрові Щиголю, які під шаленими обстрілами евакуювали людей з охоплених полум'ям війни регіонів; жінкам, що стали уособленням незламності українського народу: Любові Погонюк та Олені Луговій, які, переживши жахіття Другої світової, ГУЛАГу та Голокосту, не злякались повторного історичного виклику й усіляко підтримують ЗСУ та бойовий дух співгромадян.

Не оминули увагою і рух Опору на окупованих територіях, адже лише в єдності всіх складових нашого громадянського суспільства – наш успіх у цій столітній боротьбі з агресором.

У презентації виставки візьмуть участь організатори та учасники проєкту, чиї матеріали представлені на виставці. Експозицію розміщено у просторі Нижньої Московської брами ХVІІІ ст. Печерської фортеці.

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.