На Полтавщині демонтували три пам’ятники комуністичного режиму. ФОТО

Цими днями на Полтавщині, зокрема у Диканській і Новооржицькій громадах, з ініціативи Полтавського офісу УІНП демонтували й перевезли до «Музей монументального мистецтва тоталітарної доби «Парк радянського періоду» в Спадщанському лісі три пам’ятники комуністичного режиму.

Про це повідомили у Полтавському офісі Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам'яті.

 

Там нагадали, що до символіки комуністичного тоталітарного режиму віднесено пам'ятники і пам'ятні знаки, присвячені подіям, пов'язаним з діяльністю комуністичної партії, із встановленням радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті.

Зокрема, в експозиції музею буде пам'ятник Фрідріху Енгельсу, який розташовувався у селі Андріївка (підпорядковане Диканській селищній раді).

"Вчення Маркса-Енгельса стало підґрунтям для утвердження комуністичних тоталітарних режимів на території України та інших країн Східної Європи. Активна меморіалізація одного із засновників марксизму і комуністичної ідеології Фрідріха Енгельса (зокрема, шляхом масового встановлення на його честь пам'ятників) була важливою складовою пропаганди Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського Союзу комуністичного тоталітарного режиму", - розповів регіональний представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар.

Пам'ятник "Борцям за владу Рад" (у вигляді червоноармійця армії Семена Будьонного, "скульптурно одягненого у "будьонівку") знаходився поміж селами Великі Будища і Писарівщина, що так само належать до Диканської територіальної громади.

 

Також із села Вишневе (колишня, до декомунізації, назва Куйбишеве, - ред.) Новооржицької селищної територіальної громади до музею помандрував пам'ятник російському більшовику Валеріяну Куйбишеву – одному із організаторів і натхненників червоного терору, члену Політбюро ЦК ВКП(б) (1930–1935), члену Оргбюро ЦК ВКП (б) (1922–1923, 1934–1935), секретарю ЦК ВКП (б) (1922–1923), члену ЦК ВКП (б) (1923–1927).

 

В Інституті нацпам'яті висловили подяку за всебічне сприяння виконанню декомунізаційного Закону директору Путивльського державного історико-культурного заповідника Сергію Тупику, який подбав про виділення коштів на транспорт і пальне. А також Диканському селищному голові Сергію Давиденку, начальнику відділу культури виконкому Диканської селищної ради Євгену Онищенку та голові Новооржицької селищної ради Анатолію Тітенку. Вони зробили все, щоб вказані вище об'єкти не зруйнувалися, переймалися питанням перевезення до музею, знайшли демонтажну техніку тощо.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.