На Полтавщині демонтували останній пам’ятник Петровському

У селі Новоселівка Зіньківської територіальної громади Полтавського району демонтували пам’ятник одному із чільних організаторів Голодомору-геноциду українського народу 1932-1933 рр. Григорію Петровському і перевезли до філії Державного історико-культурного заповідника у м. Путивлі «Музей монументального мистецтва тоталітарної доби «Парк радянського періоду» в Спадщанському лісі.

Про це "Історичній правді" повідомив Північно-східний міжрегіональний відділ Українського інституту національної пам'яті.

 

"Скульптура сталінського бузувіра, який був серед організаторів Голодомору-геноциду українського народу 1932-1933 рр., який штучним голодом вбивав мільйони українських селян відтепер є експонатом "Парку радянського періоду".

Дякую за всебічне сприяння щодо виконання закону "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" заступниці голови Полтавської облдержадміністрації Катерині Рижеченко, також Зіньківському міському голові Сергію Максименку, який допоміг з демонтажним обладнанням та директору Путивльського державного історико-культурного заповідника Сергію Тупику, котрий подбав про виділення коштів на транспорт і пальне", — сказав регіональний представник Українського інституту національної пам'яті в Полтавській області Олег Пустовгар.

На офіційній сторінці в соцмережі Фейсбук громадського проєкту "Декомунізація. Україна" його координатор , очільник громадської організації "Світанок" Вадим Поздняков сповістив, що це був останній в публічному просторі України монумент Петровському.

Василь Міхеєв, колишній голова Новоселівської сільської ради (нині старостат межах Зіньківської територіальної громади) у офіційних відповідях керівництву Інституту нацпам'яті та громадськості протягом кількох років називав монумент комуністичному злочинцю "пам'ятником невідомо кому", стверджуючи, що "немає доказів, що це взагалі пам'ятник Григорію Петровському".

"Пам'ятник у селі є, але я не можу стверджувати, що це Петровський, немає цьому жодного підтвердження" — публічно заявляв Василь Міхеєв. Громадськість оцінювала дії Міхеєва як саботаж декомунізаційного законодавства.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.