У Києві зникла встановлена Міхалковим дошка Столипіну

Меморіальна табличка міністру внутрішніх справ, прем'єру Російської імперії (1906-1911) Петру Столипіну, зникла з будівлі на вул.Гончара, 33 в Києв.

Про це повідомило джерело в Київській державній адміністрації, яке цитує "Інтерфакс-Україна".

За словами джерела, відповідний підрозділ КМДА має намір найближчим часом звернутися до правоохоронних органів з цього приводу.

Зникнення було виявлене сьогодні вранці. На місці, де вона раніше висіла, немає ніяких слідів вандалізму. Зовні видно, що її акуратно викрутили без пошкоджень стіни.

У посольстві РФ в Україні вже засудили викрадення меморіальної дошки Столипіну й очікують покарання винних.

"Розраховуємо, що меморіальна дошка буде відновлена на старому місці, винні у святотатстві будуть знайдені й понесуть заслужене покарання", - сказано в ноті посольства.

Міліція відкрила справу за фактом зникнення дошки.

Як відомо, гіпсову меморіальну дошку на будинку за адресою Олеся Гончара, 33, повісили під охороною міліції у вересні 2011 року невідомі люди за участю російського режисера Нікіти Міхалкова - з нагоди 100-річчя з дня убивства Столипіна у Київській опері.

Заступник голови НРУ Роман Сушко тоді висловив думку, що це провокація: "Раптом рухівці візьмуть молотки і почнуть бити".

Тоді ж прем'єр-міністр Микола Азаров назвав Столипіна "видатним державним діячем і реформатором".

Через кілька місяців після відкриття дошка зазнала акту вандалізму - невідомі завдали по ній ударів, в результаті чого на ній залишилися сліди.

У 2012 році тодішній депутат-регіонал Едуард Прутнік активно пропагував спорудження в Києві пам'ятника Столипіну.

Петро Столипін (1862-1911) - міністр внутрішніх справ і прем′єр-міністр Російської імперії (1906-1911). Народився у Дрездені (Німеччина), був гродненським і саратовським губернатором.

Проводив жорстку політику на укріплення самодержавства. Розпустив Думу, увів військово-польові суди, обмежував політичні свободи, проголошені царським маніфестом від 17 жовтня 1905 року.

Розпочав аграрну реформу, яка мала виховати в Росії міцного селянина-господарника, але не встиг довести її до кінця. Будучи російським націоналістом, вів боротьбу з національними автономіями, в тому числі українцями та євреями. За кілька місяців до смерті заявив, що поки він живий, пам'ятника Шевченку в Києві не буде.

Убитий у Київському оперному театрі терористом-есером. Похований у Печерській Лаврі.

Детальніше про "реформаторство" Столипіна і його стосунок до України читайте на ІП в розділі "Тексти"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.