У Львові вшанували архівіста, який вивчав "дофедорівське" книгодрукування

У Львові відкрили виставку, присвячену Оресту Мацюку - директору Львівського історичного архіву (1991-1999) і видатному фахівцю з історії паперу та українського книгодрукування.

Про це повідомляє "Радіо Свобода".

24 червня вченому мало б виповнитись 80.

Наприкінці 1960-х років наукова стаття Ореста Мацюка "Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова?" спричинила величезний скандал.

Дослідник на основі віднайдених у львівському архіві документів довів, що у Львові друкарні були в 1460 році, тобто ще до приїзду у місто Івана Федорова (Федоровича) у 1572 році.

Відтак Орест Мацюк перекреслив усі наукові твердження радянських дослідників, які Івана Федоровича вважали першодрукарем, по суті, доводив, що друкарство в Україну прийшло не з Москви, а з Заходу.
 
Науковець знайшов невідомі архіви – інвентар книг Словітського монастиря, в якому є перелік львівських і київських друкарень дофедорівського періоду, а також документ XVIII століття про те, що Степан Дропан у XV столітті подарував Львівському Онуфріївському монастиреві друкарню і був першим українським друкарем.
 
На виставці у Центральному державному історичному архіві України у Львові, присвяченій науковцю, представлені документи, які розповідають про життя Ореста Мацюка, його працю в архіві, публікації, а це дослідження про виробництво паперу і з філігранології (історична наука про водяні знаки на давніх паперах).

Ніхто з науковців після смерті Ореста Мацюка, а минуло майже 14 років, серйозно не займався темою дофедорівського книгодрукування в Україні, зазначає керівник відділу публікацій та інформації документів Центрального державного історичного архіву України у Львові Ігор Смольський.
 
"Перша публікація на цю тему Ореста Мацюка була у 1968 році, потім в 1972 році. Розвідка будувалась лише на документах архіву, - каже Смольський. - Російські історики називали Ореста Мацюка львівським архівістом-фальсифікатором, бо його публікації розвіювали міфи радянського часу. Але Орест Мацюк опирався лише на достовірні архівні джерела".
 
Окрім давнього паперу, Орест Мацюк захоплювався замками, фортецями, городищами, церквами, костелами; шукав легенди і перекази, мандруючи українськими містами і селами. Він написав ґрунтовну дослідницько-пізнавальну книжку "Замки і фортеці Західної України".

Виставка започатковує низку заходів, присвячених колишньому директору Львівського історичного архіву.

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.