"ГКЧП і проголошення незалежності України: погляд із Запоріжжя"

Федір Григорович Турченко - відомий запорізький історик, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету, депутат Запорізької обласної ради. Його перу належить низка монографій та підручників з історії України.

Зовсім нещодавно світ побачила нова праця історика під назвою "ГКЧП і проголошення незалежності України: погляд із Запоріжжя" (Запоріжжя: Просвіта, 2011. - 132 с.)

Над темою, яку в ці святкові дні згадують дуже часто, автор працює вже декілька років. У 2009 р. він видав монографію "Запоріжжя на шляху до себе...", центральне місце в якій займає хід "перебудови" на території Запорізького краю. Нова книга стала логічним продовженням цієї праці. Джерельною основою обох робіт стали документи та спогади учасників подій.

Цитадель "застою"

З назви останнього дослідження зрозуміло, що воно присвячене відлунню історичних подій серпня 1991 року на території Запорізької області. Але для того, щоб краще усвідомлювати процеси, що відбувалися тут 20 років тому, необхідно детально роздивитися, що являв собою регіон в ті часи.

На жаль, картину ми отримуємо невтішну. За радянської доби словосполучення "край козацької слави" стало для Запоріжжя порожнім звуком. Звичайнісінька периферійна область, не більше і не менше. Так, край був одним з флагманів важкої промисловості та енергетики не тільки в масштабах республіки, а й всього Союзу. Проте ніяких особливих привілеїв це не надавало (варто порівняти хоча б із сусіднім Дніпропетровськом), натомість запоріжці отримували жахливу екологію.

Союз дивиться на тебе. Він як Ленін - "вічно живий" 

Суспільно-політичне життя теж жвавістю не вирізнялося. Поодинокі прояви вільнодумства з "прогресивних" Москви та Києва, Львова та Ленінграда в глибоку східноукраїнську провінцію до кінця 80-х не доходили.

Доктор історичних наук Федір Турченко

Партійному апарату та місцевим органам влади були цілком притаманні консерватизм та закостенілість брежнєвської доби. Паралельно з офіційними владними структурами неабиякий вплив мали керівники великих підприємств, так звані "червоні директори", які ще зіграють одну з провідних ролей у житті Запоріжжя.

Культура також мала суто провінційний характер, а рідкі досягнення з'являлися не завдяки, а всупереч існуючій системі. Нема що казати і про мовну ситуацію: з наслідками русифікації ми всі чудово знайомі.

Як ми бачимо, атмосфера для якихось кардинальних змін, для пробудження суспільства була на Запоріжжі, м'яко кажучи, не найсприятливішою.

"Мы потеряем скоро наш народ как самый смиренный"[1]

Проте зміни, що назрівали, вже неможливо було спинити, і під час "перебудови" навіть у такому "комуністичному заповіднику" стали з'являтися перші паростки вільної думки та громадянського суспільства. Спочатку дуже кволо, але дедалі все жвавіше формуються нові неформальні організації: політичні, культурологічні, екологічні.

Активну діяльність розгортає місцевий осередок Руху. Неабияким досягненням стало обрання в Верховну Раду в березні 1990 року трьох депутатів-опозиціонерів від Запорізької області.

Влада, як центральна, так і місцева, чудово усвідомлювала, що втрачає вплив на суспільство. Проте увімкнути, "как в старые добре времена", на повну потужність репресивний механізм комуністи вже не могли.

Доволі поширеним методом боротьби з демократами в цей період були різноманітні провокацій, в першу чергу - виготовлення агітматеріалів (анонімних) з "антирекламою" опозиції.

Однак подібні методи особливих результатів не приносили, і як влада, так і опозиція розуміли, що 1991 рік має стати вирішальним. Поступатися жодна зі сторін не збиралася.

"Дождались, наконец-то! Поздравляю!"

Цією фразою секретар одного з райкомів Компартії зустрів новини, які пролунали по всій країні вранці 19 серпня 1991 р. Приблизно так само на ті події зреагувала більшість керівників Запорізької області.

Як свідчать учасники тих подій, ні для кого з представників запорізької влади путч не став чимось неочікуваним. Майже вся місцева преса опублікувала розпорядження ГКЧП (без власних коментарів, однак сама публікація означала згоду з позицією заколотників, адже поширення тих документів у ЗМІ не було обов'язковим).

Георгій Гонгадзе в серпні 91-го під час "Червоної Рути". Через кілька днів був путч

Чиновники після декількох нарад почали створювати на місцях надзвичайні структури. Окремі представники місцевої верхівки, які мали певні сумніви щодо законності приходу ГКЧП до влади, ніяк не могли вплинути на загальний стан речей.

Щоправда, в цілому дії запорізької влади нагадували позицію київської верхівки: стриманість, вичікування, вимоги "зберігати спокій та не піддаватися на провокації". Особлива увага приділялася "збереженню трудового ритму на підприємствах". Такий сценарій цілком влаштовував заколотників: поки народ не відходить від станку, а армія слухняно виконує всі накази, можна робити з країною що завгодно.

На питання журналістів "Не считаете ли вы, что в условиях переворота призывы к спокойствию - это призывы трудиться во время войны?" заступник голови облвиконкому Є.Г.Карташов 26 серпня 1991 року відповів: "Это действительно очень справедливое замечание, но мы призывали к спокойствию только потому, что боялись провокаций, ведь военные обязаны выполнить приказ и могло так случиться, что танки появились бы на Крещатике. Хотя задним числом можно судить и по-другому".

Початок кінця. Радянський Союз помирав під музику "Лебединого озера" 

До речі, відповіді приблизно в такому ж дусі (який багатьом нагадує дипломатичну манеру спілкування першого Президента України) на прямі питання щодо тих подій можна почути і від інших "причетних" запорізьких чиновників.

Пролити світло на події 19-22 серпня  1991 р. на території Запоріжжя за допомогою безпристрасних документів доволі важко: майже всі папери пізніше було знищено. Збереглася лише невелика незавершена службова записка "К совещанию в обкоме Компартии Украины".

Цілком закономірним є те, що вже після провалу путчу кількість "борців із заколотниками" серед місцевих чиновників збільшилася в декілька разів, а перші особи області публічно пообіцяли "розібратися" з тими, хто підтримував чи збирався підтримувати ГКЧП.

Зовсім іншими та куди більш однозначними були настрої опозиційних депутатів обласної, міських та районних рад.

Найпершою вимогою запорізьких демократів було скликання позачергових сесій рад, які б мали офіційно висловити позицію по відношенню до ГКЧП. Проте, зрозуміло, ця ініціатива не викликала підтримки з боку керівників рад та комуністичної більшості. Тоді з ініціативи місцевих депутатів С.Іванова та О.Неклюдова були скликані депутатські збори. В них взяло участь близько 60 представників місцевих рад, а також депутат Верховної Ради Сергій Соболєв.

Незважаючи на заклики комуністичної більшості "зберігати спокій", учасники зборів підписали звернення до мешканців Запоріжжя, в якому, зокрема, вимагали "немедленного освобождения президента Горбачева, ареста и предания суду членов самозваного комитета".

Депутатів, які пішли на ризик та поставили підписи під цим зверненням, виявилося 20 осіб. В той же день, 19 серпня, звернення було передано до редакції газети "Запорізька Січ". Це була фактично єдина запорізька газета, що не друкувала розпоряджень ГКЧП. Відповідальність за публікацію звернення взяв на себе головний редактор газети Анатолій Ланчик.

Реакція читачів та влади на "Звернення 20-ти" була різною. Редакція отримала сотні дзвінків на підтримку депутатів, що підписали звернення. В той же час міськвиконком офіційно, у письмовій формі засудив "действия редактора газеты "Запорізька Січ" т. Ланчика А.Г., допустившего публикацию обращения, содержащего непроверенные факты".

Голова виконкому Ю.Бочкарьов особисто вручив відповідне рішення А.Ланчику. Якби заколот переміг, то редактор, очевидно, втратив би роботу. Показовим є те, що на початку вересня міськвиконком (у тому ж складі!) скасував своє ж рішення, а колективу було оголошено подяку за мужність і громадянську позицію.

На відміну від комуністичної верхівки, для народних мас путч став несподіванкою. 18 серпня в Запоріжжі завершився масштабний фестиваль "Червона Рута", місто ще перебувало у піднесеному, святковому стані (до речі, цікавий факт: почесні гості фестивалю В'ячеслав Чорновіл та Левко Лук'яненко залишились у Запоріжжі до 19 серпня, отже, новину про заколот лідери опозиції почули саме тут).

Після поширення новини про заколот місцеві націонал-демократи почали збиратися на площі Жовтневій (Фестивальній). Спонтанно розпочався мітинг. Перед присутнім було зачитано текст відомого звернення Бориса Єльцина. Міліція та КГБ не втручалися.

Останні дні імперії. 1991-ий в Україні очима КГБ 

20 та 21 серпня знов відбулися мітинги на головній площі міста. Люди обговорювали новини, активісти Руху розповсюджували листівки. Серед матеріалів, які рухівці поширювали серед жителів міста - роздрукований Указ Єльцина від 19 серпня.

Запорізька версія указу президента Росії

Чітка та однозначна позиція президента Росії відрізнялася від тексту виступу «ні про що» Леоніда Кравчука. Ще одна листівка містила лаконічну оцінку ситуації в країні політрадою НРУ.

Цікавим моментом є те, що поруч з українськими прапорами хтось підняв на площі російський триколор, який сприйняли позитивно, як символ солідарності з російськими демократичними силами. В ті ж дні в Москві майоріли і наші знамена. Одне з них тримав запорізький активіст УРП Олександр Нарбут.

Провал заколоту та проголошення Незалежності

А тим часом і союзна, і республіканська, і місцева верхівка усвідомлювали, що путч провалився. Одним з головним кроків таких структур як обком КПУ, облуправління МВС та КГБ було "замітання слідів", тобто знищення документів.

Очевидці згадують про тони важливих паперів, що поспіхом спалювалися у внутрішніх дворах адміністративних будівель. Саме тому дізнатись всю правду про події тих днів (а також про діяльність відповідних органів до цього) ми не можемо.

Урочиста хода в Запоріжжі на фестиваль "Червона рута" (1991 рік)

Наступний крок, проголошення Незалежності, для більшості запорізьких демократів став несподіванкою. 22-23 серпня місцеві активісти агітували за перевибори до Верховної Ради. Коли ж стало відомо про позачергову сесію, до Києва відправилося близько 150 запоріжців, які під стінами парламенту відсвяткували прийняття історичного рішення.

В самому ж Запоріжжі ідею незалежної України населення сприйняло в цілому позитивно (в тому числі ті, хто зовсім нещодавно був проти). Серед запорізьких депутатів "проти" проголосував лише О.Причкін. Після цього активісти місцевих націонал-демократичних організацій стали агітувати за заборону КПУ, яка відбулася незабаром.

 Двадцять років тому діяльність Компартії припинили. Тимчасово...

В кінці розділу автор аналізує фактори, що вплинули на результати референдуму 1 грудня та перших президентських виборів у різних частинах області. Незважаючи на високий рівень русифікації, на дііяльність потужної радянської пропагандивної машини, Запоріжжя все ж проголосувало за Незалежність. І, як сподівається автор, з обраного шляху не зійде.  

P.S. 23 серпня 2011 р. редакція одного з запорізьких видань організувала круглий стіл, присвячений ювілею Незалежності. Своїм баченням подій 20-річної давнини, а також прогнозами щодо майбутнього нашої держави поділилися відомі громадські та політичні діячі міста (серед них - і автор вказаної книги).

Був запрошений і представник Компартії, людина з доволі специфічною репутацією - Олександр Зубчевський. Проте організатори отримали сповнену негативних емоцій відмову (КПУ все ж делегувала іншого свого представника). Натомість "товаріщ" Зубчевський, відмовившись від участі у дискусії, опублікував у мережі статтю "Праздник, которого нет". Перлиною цього стандартного набору комуністичних мантр є одна-єдина фраза. Отже (увага: це пише людина з вищою історичною освітою!): "Развала СССР желали те, кто потерпел поражение в 1945 году и они стремились взять реванш в 1991 году".

Після такого додати вже нема чого. Зазначу лише, що в Запоріжжі таки є гідні нащадки тих, чиї руки тряслися перед телекамерами у 91-му. Але не вийшло тоді - не вийде й зараз. То ж святкуймо!

[1] Слова секретаря парткому одного з великих запорізьких підприємств, які той промовив під час зібрання облпартактиву у 1989 році