Спецпроект

Повертаємо людям історію, історії повертаємо людей

9 квітня минув один рік, як Верховна Рада ухвалила т. зв. "декомунізаційний пакет" законів. Один з найголовніших їх натхненників, Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович прозвітував перед громадськістю, як декомунізація та нова політика пам'яті змінюють нашу країну.

Перший рік на посаді керівника Інституту національної пам'яті я присвятив насамперед інституційним змінам: реформі інституту, формуванню команди, формулюванню завдань.  Змінивши інститут, створивши з нього інструмент реалізації державної політики, близько півсотні мотивованих людей узялися змінювати й країну.

Мушу уточнити, що півроку, через бюрократичні трансформації і звичаєвий (припустимо, лише звичаєвий) опір Системи, нас було лише близько двох десятків. Утім, сподіваюся, що поставлене завдання: аби ці трансформації не позначилася на результатах, ми виконали на максимально можливому рівні.

Яке покликання такої інституції, як УІНП? Вважаємо, що мусимо докласти всіх зусиль, аби сформувати суспільний імунітет проти порушень прав людини. Створити запобіжник від тоталітаризму.

Для досягнення мети визначено два головні напрями: 1) очищуємо простір від тоталітарної пропаганди; 2) повертаємо людям історію, історії повертаємо людей. Рік тому Верховна Рада України ухвалила пакет з чотирьох законів про декомунізацію, розроблений фахівцями інституту, громадськістю і народними депутатами.

9 квітня 2015 року Україна, слідом за європейськими країнами, які пережили тоталітаризм, ствердила: держава зобов'язується ніколи не повторювати тоталітарних практик. Понад двадцятирічна розмова про необхідність декомунізації нарешті втілилися в життя завдяки оновленому після Революції Гідності парламенту.

Українська влада підхопила й інституалізувала стихійну декомунізацію, черговий етап якої (після 1990-х) розпочався на Євромайдані. УІНП оформив у нормативні акти зміст політики, яку активно розробляв у перший рік, а значна частина команди та експертів з громадськості й міжнародних організацій — упродовж кількох попередніх років.

Напрям 1. Декомунізація — розмова про цінності Закон "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки" не лише засудив режими і заборонив їх пропаганду, а й спровокував масштабну розмову в країні. Декомунізація в суспільстві, яке пройшло три Майдани, стала чи не найбільш обговорюваною реформою.

Щодо кожної назви вулиць (а таких лише в обласних центрах майже 2500), щодо понад 900 нових назв міст і сіл відбувалися громадські обговорення. Десь он-лайн, десь у колі робочих експертних груп, а десь навіть на вічі, де громадяни не просто шукають нові назви і дискутують з приводу старих.

 

На нашу думку, це перша масштабна розмова про цінності, про добро і зло, про злочин і кару, про повагу до вчинків і творчості. Що зі спадку минулого варте увічнення, а що ні?

Так, у багатьох випадках, обираючи "нейтральні" назви, громада відходила від принципу увічнення минулого у просторі. Втім, негатив це чи просто бажання почати з чистого аркуша? На момент написання цієї статті практично всі обласні центри країни завершили перейменування місцевих топонімів, 327 населених пунктам парламент затвердив нові назви. Решта чекає своєї черги на розгляд.

Зауважу, що, хоча у передбачений законом строк — упродовж півроку до 21 листопада — чимало громад не надали своїх пропозицій, Інститут національної пам'яті зайняв принципову позицію: перш ніж подати до Верховної Ради України нашу рекомендацію щодо назви, ми, а потім і профільний комітет ВРУ щоразу закликали громади визначитися самостійно.

На сьогодні так вчинили майже дві третини громад, і активне їх залучення до цього процесу є важливим мірилом реформи.

Звісно, залишається певний відсоток спроб саботажу або звичайного нехлюйства у (не)виконанні законів — але це ті з наслідків "совка", до подолання яких шлях довший, ніж просто позбутися символів пропаганди. Втім, країна піднялася і прямує цим шляхом.

І це найголовніший підсумок "декомунізаційного" року. 19 березня 2016 р. у Запоріжжі було демонтовано останній з "центральних" ідолів у неокупованих обласних центрах.

Напередодні місто позбулося пам'ятника творцеві ЧК—НКВД—КҐБ Дзержинському.

2014-го на міжнародній конференції "Як викинути Леніна з голів українців?", організованій Інститутом національної пам'яті спільно з Посольством Франції та громадськими організаціями, ми говорили про демонтаж пам'ятників як про перший етап очищення суспільства від руйнівних наслідків тоталітарного минулого. За планом він має закінчитися 21 травня 2016 р.

 

І це означає, що простір, у якому українці живуть, навчаються і працюють, буде вільним від тоталітарної пропаганди.

Вільним для творення нового. Звісно, складно говорити про інновації в "совкових" рамках.

Нашою метою було зняти ці обмеження, і ми вже на фінішній прямій, аби її досягнути.

Стосовно демонтажу пам'ятників забила на сполох мистецька громадськість, яка висловлює стурбованість з приводу можливої втрати цінних мистецьких творів.

Але закон зобов'язав органи влади в цивілізований спосіб, а не так, як це відбувалося під час стихійного революційного "ленінопаду", проводити демонтаж.

Тому та невелика частина справді цінних творів повинна знайти своє місце в музеях.

А залишати їх у публічному просторі демократичної країни — все одно, що залишати свастики на вулицях Німеччини.

Уявіть собі школяра, який спускається в метро, а на кожній станції йому на очі потрапляє свастика, до школи він прямує вулицею Ріббентропа або Гіммлера, а навпроти школи стоїть пам'ятник Гітлеру.

Чи зможе він вирости в таких умовах людиною зі стійкими демократичними цінностями? Німці свого часу сказали: "Ні!". Тепер своє "ні" впевнено промовила Україна.

Напрям 2. Людський вимір історії Щоб критично дивитися на історію, її ще треба розповісти. Поки був обмежений доступ до архівів — був обмежений доступ до фактів.

Та лише на підставі фактів можна дізнатися, що відбувалося зі спільнотами, де режим нехтував правами людини. Не допустити повторення злочинів — завдання для всього громадянського суспільства.

Завдання нашого  інституту — зробити все, щоб кожен мав доступ до фактів, на підставі яких робитиме власні висновки, ніким не нав'язані, особливо державою. Тому 2015 року дано старт системній реформі доступу до архівів.

Країна повністю відкрила архіви про злочини комунізму і масові порушення прав людини. І тепер кожен громадянин України або іноземець, просто написавши звернення і маючи паспорт, без будь-яких додаткових документів має право і можливість ознайомитися з раніше секретними документами КҐБ.

Цей закон був особливо важливий для нашої команди не лише тому, що закладає міцний ґрунт для сталого доступу. Свого часу, у 2008–2010 р., ми й без ухвалення закону змогли відкрити матеріали КҐБ в архіві СБУ. Однак — лише в одному архіві і лише на час, поки на те була добра воля очільника служби і відповідна позиція керівництва архіву.

Все змінилося вмить зі зміною влади, тому в законі ми прописали механізм, який надасть сталості доступу: впродовж двох років історичні документи, які досі зберігали нинішні СБУ, МВС і прокуратура, будуть передані до Архіву національної пам'яті. Так, ми ще шукаємо ресурси на його створення, але це принципове завдання.

Адже хоч хто буде моїм наступником чи директором цього архіву, він виконуватиме закон. Бодай тому, що не матиме силового прикриття, як чинні офіцери-керівники архівів; не матиме "в крові" практики телефонувати людям з погрозами або повноважень розпочати кримінальне провадження тільки через те, що людина працює з документами про Голодомор, як це було 2010 р. проти львівського історика Руслана Забілого.

Доступ, який раніше залежав від кон'юнктури, волі директора чи наявності зв'язків, відтепер сталий і таким залишиться.

Закон запрацював: інтерес громадян до минулого, лише за даними Архіву СБУ, зріс на 46%. Самостійне копіювання, наприклад, таємного вироку прадіду або розстрільного списку ЧК — безоплатне. Для порівняння: раніше в деяких архівах мали сплачувати по 50 гривень за сторінку. А це задорого для громадян країни, тоталітарний попередник якої брехав людям 70 років.

 

Отже, створивши механізм доступу до цієї інформації, держава повертає людям історію. Змінюється і календар свят: від минулого року на державному рівні, так само як День перемоги 9 травня, вшановується європейський День пам'яті та примирення 8 травня. 14 жовтня — Питоме українське свято Покрови.

Воно повернуло своє століттями закріплене значення — День захисника України натомість скасованого Дня радянської армії 23 лютого. З цієї нагоди інститут створив проект "Воїни. Історія українського війська" — це 24 постери й інформаційна брошура про історію української армії від Київської Русі до сьогодення.

Головна цільова аудиторія проекту — сучасні Збройні сили України, тому кілька тисяч комплектів цих матеріалів надійшло для поширення в Міністерство оборони.

Повертаючи людям історію, важливо історії повернути людину. Відомості про кожного з мільйонів жертв тоталітаризму — потенційно відкриті. Чому потенційно? Є справи, яких ніхто не торкався десятиліттями. Є справи, яких уже нікому буде торкнутися — режим винищував цілі родини і намагався вбити цілі народи.

Переконаний, укладання мартирологів і повернення імені кожного загиблого — обов'язок нової демократичної суверенної держави: лише там, де пам'ятають загиблих, будуть ті, хто захищатиме живих.

Це завдання на десятиліття, але перші кроки з повернення минулому людських облич ми вже почали робити. Україна запровадила європейську і світову традицію вшановувати пам'ять полеглих у війнах, насамперед у Другій світовій, без радянського мілітаристського пафосу, з акцентом на примиренні й гуманізмі. Об'єкт пам'яті — людина, а не "народні маси" й "вожді".

Сотні тисяч українців уже два роки поспіль 8 й 9 травня пришпилюють на груди символічний червоний мак на знак своєї підтримки нової традиції. До 70-річчя завершення війни Інститут національної пам'яті ініціював проект, філософія якого "Українці в лавах об'єднаних націй перемогли агресора". Україна нарешті не лише подивилася на власне місце і роль у цьому світовому протистоянні.

На державному рівні згадано перші (1939–1941) "загублені" радянською традицією роки війни і вшановано українців, які волею долі опинилися в різних арміях — Червоній, УПА, Війську Польському, Французьких, Британських, Канадських збройних силах та Армії США. І які врешті об'єдналися єдиною метою — протистояти нацизму. 

Цей же концепт розкрито у вуличній фотодокументальній виставці "Українська Друга світова", яка вперше представляє український вимір війни: від 1 вересня 1939 р., коли українці у складі Війська Польського стали до бою з гітлерівськими агресорами, до останніх пострілів на Далекому Сході — у війні з Японією.

У центрі уваги експозиції — передусім Україна і роль українців у світовій війні. І найголовніше — внесок українського народу в перемогу над нацизмом. На всіх фронтах — від Атлантики до Тихого океану.

Відкрита у Львові до дня початку Другої світової війни, вона мандрує містами України, а її "банерний" варіант залишиться в музеях обласних центрів.

Титульний стенд виставки "Українська Друга світова"

На завершення року пам'яті про війну спільно з партнерами реалізовано книжковий інформаційний проект "Війна і міф. Невідома Друга світова", в якому 15 істориків на основі документів та найновіших історичних досліджень спростовують 50 головних міфів того періоду.

Торік ми спостерігали зворушливі сцени громадянського порозуміння воїнів-червоноармійців і вояків УПА, які не лише спільно прибули на урочистості 8 травня в Києві, а й спільно відряджали онуків на новітню війну за свободу України — з російським агресором.

А проте примирення внуків відбулося значно раніше за ухвалення закону — в перших окопах цієї війни. Для мене це означає, що не лише Україна знаходить себе справжню, не розділену маніпуляціями підступного ворога.

Це означає — і я чув це від воїнів з передової, від наших інвалідів у шпиталях, від матерів і сестер, — що й люди вірять: держава подбає про тих, хто віддає життя і здоров'я за її свободу, не залишить напризволяще. Так, це внутрішній ефект, але його важко переоцінити для морального стану країни, яка нині хоробро й віддано стоїть в обороні свободи Європи.

Таким моральним актом турботи про героїв-захисників, визнання їх внеску та позбавлення радянських кліше стало ухвалення Закону "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті" і Закону "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років".

Деякі західні історики висловлюють побоювання щодо можливих зловживань у результаті дії першого з цих законів. Вони безпідставні. По-перше, закон діє вже майже рік, і не було жодного випадку спроб обмежити академічну свободу. І головне — він не дає такої можливості.

Спільно з громадськістю Інститут національної пам'яті працює над новою редакцією закону про реабілітацію жертв політичних репресій, який досі не лише містить радянські норми, а й ускладнює або взагалі не дозволяє реабілітувати тих, хто збройно захищав незалежність України.

 Голова УІНП Володимир В'ятрович, директор Національного музею "Меморіал пам'яті жертв Голодомору" Олеся Стасюк, свідок Голодомору Микола Онищенко, радниця Голови Адміністрації Президента Наталія Попович, 25 листопада 2015 року.

Голодомор 1932–1933 рр. поступово стає однією з найбільш досліджуваних сторінок історії минулого століття. Національна книга пам'яті зібрала імена майже 900 тисяч його жертв, але важливо, щоб вони теж не губилися за цією страшною статистикою.

Минулорічна концепція вшанування пам'яті жертв геноциду "Люди правди. Вони свідчили про Голодомор, щоб світ знав" мала на меті відновити імена тих, хто не боявся говорити й писати про цю страшну трагедію навіть у часи, коли це могло коштувати життя.

Зафіксувати людину на тлі суспільних зрушень — такою є мета ще одного масштабного проекту інституту "Майдан. Усна історія", в рамках якого зібрано понад 600 спогадів-інтерв'ю, видано дві книжки: "Майдан від першої особи" і спільно з польськими колегами "Вогонь майдану. Щоденник революції".

УІНП долучився до розпочатого в Запоріжжі проекту "Усна історія російсько-української війни", в рамках якого 14 жовтня 2015 року ми презентували першу книжку в Києві.

Ці матеріали допоможуть дізнатися більше про людський вимір подій Революції Гідності та теперішньої війни за незалежність від Росії. Вони свого часу стануть основою для підготовки шкільних підручників.

Таких, як перекладена інститутом читанка для старшокласників європейських шкіл "Щоб не забули", створена в рамках спільного проекту організацій та установ, що разом працюють у Платформі європейської пам'яті і сумління.

В читанці зібрано 30 історій людей з 16 європейських країн, сміливців, які протистояли тоталітаризму. Це історії дітей, студентів і дорослих, жінок і чоловіків, людей різних занять — селян, робітників, учителів, лікарів, інженерів, письменників, художників, політиків, військових, партизанів і священиків.

Це розповіді про людей різних віросповідань і культур. Зокрема Україну представлено історіями пароха концтабору Майданек о. Омеляна Ковча, вчительки Олександри Радченко, яка зафіксувала у щоденнику жахіття Голодомору, кримськотатарської дисидентки Айше Сейтмуратової.

 

Всі наші проекти доступні он-лайн у різних зручних для користувача форматах. Сподіваємося, це теж один з кроків, що повертає історії людей.

* * *

Робота Українського інституту національної пам'яті, декомунізаційні закони — лише складники нової політики країни, спрямованої на надання сталості демократичним змінам, гуманітарним, економічним та правовим трансформаціям.

Ця політика — відповідь на виклик, який поставила перед кожним українським керівником держави, політиком і громадянином загибель сотні людей на Майдані, розстріляних за вказівкою і силами уряду, здавалося б, демократичної країни.

Чому відповідь тоталітаризму, дана українською революцією 1991 року, виявилася недостатньою? Наша команда і тисячі людей по всій країні думали про це після убивства журналіста Гонгадзе, напередодні й під час Помаранчевої революції, після кожного випадку толерантного ставлення нашого суспільства до насильства міліції, корупції та свавілля чиновників.

Ми шукали ці відповіді і самостійно, і за участі колег з демократичних країн, які разом з нами вирвалися з соцтабору. Вірю, що наша відповідь після Революції Гідності буде тією вакциною, яка забезпечить сталий імунітет українців супроти тоталітаризму. 

Джерело: Дзеркало Тижня

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.