Установчий З’їзд Руху очима наймолодшого делегата
До останнього розглядався «план Б» - виїздне засідання у Вільнюсі, де атмосфера була значно вільнішою. У Києві поставили умову: жодної «націоналістичної» символіки.
Тридцять один рік тому, 8-10 вересня 1989 року у Палаці культури КПІ відбувся установчий з'їзд Народного Руху України.
Представники створюваних по всій Україні і навіть з-за її межами рухівських осередків об'єдналися в єдину багатотисячну організацію, яка стала локомотивом боротьби за українську державність і демократію.
Мені пощастило бути безпосереднім учасником цієї історичної події – наймолодшим з понад 1100 делегатів з' їзду
На той час мені було лише 17, я щойно закінчив школу в Полтаві і жваво цікавився всім, що стосувалося українського відродження і демократизації суспільного життя.
Починався пік горбачовської перебудови, що, всупереч бажанню її ініціаторів, звільнила енергію боротьби за людське й національне визволення, яка невдовзі знищила СРСР і комуністичний режим.
Але у 1989-му про незалежність України і розпад СРСР у Полтаві мріяли одиниці.
Звичайних же "неформалів", як тоді називали учасників нових нерадянських організацій та рухів, єднала боротьба проти всевладдя і привілеїв верхівки компартії, за чисте довкілля, за історичну правду.
А починаючи з 1988 і особливо 1989 року з кожним днем усе дужче на перший план виходила тема відродження української мови, культури, національних символів.
Цей рух за національне відродження швидко набирав популярності і політичного забарвлення, висунувши цілісну програму боротьби за державний суверенітет України.
Тілом, організаційною оболонкою цього "посполитого рушення" і став "Народний Рух України за перебудову", як завбачливо назвали його батьки-засновники.
Оце "за перебудову" мало підкреслити, що Рух є ініціативою громадян, які підтримують проголошений тодішнім московським керівництвом курс на демократизацію суспільного життя.
Оце "за перебудову" мало ускладнити системі і завдання протидії новій небезпечній для неї силі.
Попри велику суспільну активність та ентузіазм, ніхто не знав, чим закінчиться ця демократизація.
На Захід від нас лише Польща й Угорщина на той час почали драматичний перехід від тоталітаризму до демократії, тоді як у Чехословаччині, Східній Німеччині та Румунії панували жорсткі комуністичні режими.
А в Китаї, який розпочав свою "перебудову" раніше за СРСР, віра людей у можливість реальної демократії якраз у червні 1989 року була втоплена в крові тисяч убитих на майдані Тяньаньмень.
***
Саме в цей час мені випало закінчити школу і поїхати до Києва вступати на факультет журналістики столичного університету Шевченка.
Ця перша спроба виявилася невдалою, зате за місяць життя у Києві я познайомився з багатьма неймовріними людьми – студентами та колегами-абітурієнтами, які пришвидшили мою трансформацію в "українського буржуазного націоналіста".
Читання самвидаву і участь у багатотисячних мітингах під синьо-жовтими прапорами довершили справу.
Словом, до Полтави я повернувся з твердим наміром відшукати місцевих рухівців і влитися в їхні лави.
А як їх відшукати, коли ні офісу, ні якихось публічних каналів зворотнього зв'язку, у ініціаторів створення Руху в місті не було?
Тож, не втрачаючи надії, я паралельно заходився шукати по бібліотечних підшивках газету спілки письменників "Літературна Україна" за 16 лютого 1989 року (вже не пам'ятаю звідки, але я знав, що саме в цьому номері опубліковано для обговорення проекти програми й Статуту Народного Руху).
У кількох бібліотеках потрібної газети не виявилося, але з якоїсь спроби я знайшов потрібний примірник, уважно перечитав документи, і твердо вирішив на підставі цих Статуту й програми створити осередок Руху зі своїх однолітків.
Я розмовляв з друзями, однокласниками, і вже за лічені дні четверо 17-річних хлопців і дівчат зібралися разом і офіційно створили Полтавський молодіжний осередок Руху.
Ми і далі не дуже уявляли, як можемо нести рухівську правду в полтавські народні маси, аж раптом я зустрів у місті чоловіка з маленьким синьо-жовтим значком на лацкані піджака.
Він виявився справжнім живим рухівцем і розповів мені, в якому парку, в який день і годину буде найближча зустріч рухівських активістів.
У зазначений день і час я познайомився з лідером полтавських рухівців Миколою Кульчинським, розповівши йому свою історію.
20 серпня 1989 року я офіційно був прийнятий до лав Народного Руху.
А ще за кілька днів – обраний делегатом Установчого З'їзду.
Збори з виборів делегатів відбувалися просто в невеликій квартирі Кульчинського, куди як оселедці в банку набилося під 40 людей.
З 12 делегатських місць від Полтави одне дісталося й мені як голові окремого молодіжного осередку. Тож невдовзі я вирушив до Києва на З'їзд.
Причому вирушив завчасно, більш як за тиждень, і з особливою місією.
Оскільки я ще не мав стабільної роботи, і міг вирватися в будень до іншого міста, саме мені доручили привезти до столиці анкети делегатів від Полтавщини.
Рухівські орговики на той час тулилися в двох кімнатах у будинку Спілки письменників України на вулиці Банковій (тодішня Орджонікідзе), де весь час було стовпотворіння через людей, які приходили з різними запитаннями й ідеями.
Крім того, незадовго до з'їзду було знято квартиру на Володимирській, куди я й привіз пакет з делегатськими документами.
Там робота теж кипіла повним ходом, адже за лічені дні мав відбутися з'їзд, який мав змінити політичну ситуацію в Україні.
Кількома місяцями раніше в Україні вже провели свої зїзди дві наймасовіших неконтрольованих владою громадських організації – Товариство Української Мови й екологічна асоціація "Зелений світ".
Але Рух – це був новий рівень.
У його лавах об'єднувалися всі середовища, які прагнули суверенітету України і припинення всевладдя КПСС: від борців за мову до екологів, від членів компартії, зокрема, відомих радянських письменників, до дисидентів, які не так давно вийшли з радянських концтаборів.
Довгий час було незрозуміло, чи дозволить влада проведення з'їзду в Києві.
До останнього розглядався "план Б" - виїздне засідання у Вільнюсі, де атмосфера була значно вільнішою.
Саме у Вільнюсі незадовго перед тим відбувся установчий з'їзд Народного Фронту Білорусі – провести його в Мінську було нереально.
У підсумку з'їзд таки дозволили провести у Києві, поставивши організаторам умову не допускати "екстремістських" висловлювань та "націоналістичної" символіки.
Голову оргкомітету Володимира Яворівського та ректора КПІ Петра Таланчука, який надав для форуму Палац культури інституту, навіть змусили підписати зобов'язання припинити зібрання, якщо щось піде не за планом.
Наприклад, з'являться "петлюрівсько-бандерівські" прапори.
Усі три дні місце проведення з'їзду було оточене міліцією й спецслужбами – від набитої ОМОНівцями колони критих вантажівок на проспекті Перемоги до озброєних людей на сусідніх дахах.
Проте вже зранку 8 вересня сотні, а може й тисячі, людей зібралися перед Палацом культури КПІ в піднесеному настрої під синьо-жовтими прапорами. Усі три дні люди співали патріотичних пісень, скандували гасла і вітали делегатів та гостей з'їзду.
Атмосфера в самому залі була неймовірна – більше тисячі делегатів, сотні гостей з різних куточків України та багатьох країн світу, більше понад 130 акредитованих журналістів – усі відчували, що є свідками історичної події.
Сцену прикрашав величезний стилізований напис "Рух" у синьо-жовтих кольорах, а поруч – тризуб, обабіч якого – зображення архангела Михаїла та козака з мушкетом (герба Війська Запорозького).
На стінах по периметру були розміщені історичні герби українських земель, а в задній частині залу поруч столи два прапора – офіційний червоно-блакитний прапор УРСР і синьо-жовтий національний.
Проте, як тільки почався з'їзд, делегати в різних кутках залу підняли десятки українських прапорів на саморобних вудилищах, і ніяка влада вже нічого не могла з цим зробити.
З'їзд відкрився мелодією Запорозького маршу Адамцевича, яку багато хто з нас почув уперше.
Ця музика, яка ідеально пасувала до події, нікого не лишала байдужим – всі були на ногах, усіх охопила радісна ейфорія. Запорозьким маршем відкривалося кожне засідання Установчого з'їзу, надалі це стало традицією всіх з'їздів Руху.
Взагалі вставання, овації, розмахування прапорами і вигуки підтримки супроводжували промовців на з'їзді весь день.
А промовці й справді були непересічні.
У президії сиділи знані люди, такі як голова оргкомітету Володимир Яворівський і економіст Володимир Черняк – обидва нещодавно обрані киянами народними депутатами СРСР, Іван Драч, якого делегати обрали Головою Руху, Дмитро Павличко і навіть Олесь Гончар – найтитулованіший на той час живий класик української радянської літератури.
На початку виступив з розлогим вітальним словом Гончар. Його промова завершилася на піднесено-оптимістичній ноті:
"Якщо після поколінь розстріляних, депортованих, замучених по тюрмах та концтаборах, народ іще зберіг себе, якщо наш дух не занепав і воля до життя не зникла, якщо сьогодні на зміну тим, що були, стають до дії, до праці нові покоління роботящих, безстрашних, здатних піднестися до найвищої єдності душ, то віриться, такому народові – жити!"
Потім виступив голова оргкомітету Яворівський з яскравою публіцистичною промовою "Що ж ми за народ такий?", яка десятки разів переривалася оваціями і вигуками "Слава!":
"Рух уже народився, і в собі він народжує вже інший український народ. Під гуркіт ортодоксальної критики й тотального шельмування… Це символічно, це об'єднало нас більше, ніж поплескування по плечу".
Потім були не менш яскраві промови Івана Драча і Дмитра Павличка, Михайла Брайчевського й Ігоря Юхновського, Івана Дзюби й Михайла Гориня, В'ячеслава Чорновола й Левка Лук'яненка, виступи поважних гостей – наприклад, одного з лідерів польської "Солідарності" Адама Міхніка.
Формат цієї колонки не дозволяє передати й малої частини сказаного – з повною стенограмою зїзду, списком делегатів та іншими документами можна ознайомитися у виданій 2000 року книзі "Три дні вересня вісімдесят дев'ятого", а деякі матеріали можна побачити на сайті archives.gov.ua
Завершився з'їзд пізно увечері 10 вересня кількатисячною вуличною ходою делегатів і киян, які прийшли підтримати Рух.
На самому початку міліція намагалася перекрити шлях і через гучномовці заборонити демонстрацію, однак у підсумку відступила і колона під синьо-жовтими прапорами пройшла проспектом Перемоги й бульваром Шевченка до пам'ятника Тарасу.
Так починалася тріумфальна хода Народного Руху, який стрімко набирав силу і ставав вагомим чинником політичного життя.
Вже у жовтні 1989 року очолювана Рухом кампанія за ухвалення закону про державний статус української мови і відносно демократичного закону про вибори увінчалася перемогою – обидва закони були ухвалені.
У січні 1990 Рух організував до Дня Соборності грандіозний живий ланцюг – сотні тисяч людей стали пліч о пліч від Києва до Львова, засвідчивши єдність України у прагненні до свободи.
А в жовтні 1990 року на грандіозному Другому З'їзді Руху, що відбувся в найбільшому й найпрестижнішому залі республіки – палаці "Україна" - з назви організацію були викинуті слова "за перебудову", і в програму урочисто вписано головну мету – незалежність України.
Ті рухівці, які у 1989 році були комуністами, на той час уже залишили лави компартії, як правило, гучно грюкаючи дверима.
Ще раніше, на березневих виборах 1990 року демократичний блок, основу якого складав Рух, отримав чверть мандатів у Верховній Раді УРСР, сформувавши потужну парламентську опозицію, а в Галичині переміг на виборах до місцевих рад.
Нещодавній дисидент і політв'язень В'ячеслав Чорновіл став головою Львівської обласної ради і облвиконкому.
На виборах 1 грудня 1991 року Чорновіл як кандидат від Руху посів друге місце, програвши голові Верховної Ради Леоніду Кравчуку.
Який, до речі, також виступав на Установчому з'їзді Руху – тоді ще як секретар ЦК компартії України з ідеології.
Народний Рух так ніколи й не зміг вибороти державну владу, яку вже в незалежній Україні здобули перефарбовані комуністи.
Але ідеї, пропаговані Рухом, були настільки переконливі, що правляча більшість змушена була їх переймати.
Тому свою головну місію Рух виконав – маємо незалежну Українську державу, її символами є історичний синьо-жовтий прапор, герб-тризуб і "Ще не вмерла", і, попри всю неоднозначність суспільних процесів, що відбувалися за ці 30 років, наша держава є національною і демократичною.
Звичайно, боротьба триває, і з нашим одвічним ворогом – Москвою, і з наслідками радянської спадщини в нас самих.
Але величезний поштовх для цієї боротьби на довгій історичній дистанції дав саме Установчий З'їзд Руху рівно 30 років тому.
