Як історія вчить порозумінню: висновки для політиків

В Україні явною несподіванкою стало бажання польського суспільства у 70-ті роковини кривавих подій на Волині ще раз осмислити і кваліфікувати їх. Тривалий час після заяви президентів Кучми і Квасневського політики вважали тему вичерпаною.

Українська сторона сприйняла польську активність як зовнішньополітичну проблему, що може перешкодити реалізації національного інтересу. А він полягає у тому, що Польща і далі має залишитись адвокатом України в Євросоюзі, а резолюції Сейму не повинні перешкодити підписанню Угоди про асоціацію України з ЄС.  

Позиція однозначна. Проблема виникла в  Польщі і там же має бути локалізована методами дипломатії – офіційної і "народної". Навіть, якщо вшанування жертв відбувається в Україні, де, власне, вони загинули та поховані, це все одно внутрішня справа поляків. Позицію України підкреслює протокол участі українських посадових осіб у траурних заходах.

Але дипломатичний протокол безсилий вирішити стратегічне для України і Польщі питання порозуміння і примирення між нашими народами. Схоже, у його вирішенні останніми роками настала пауза. В рамках цієї статті автор не готовий говорити про її причини з польського боку. Але щодо України, то причина є зрозумілою.

Виявилося, що взаємини між Україною і Польщею надмірно залежать від політичної кон'юнктури, і зменшити цю залежність дуже непросто. Окремі слова чи жести, навіть з боку найвищих посадових осіб, вичерпали свої можливості. Не дають результатів зусилля істориків чи журналістів.

Для просування вперед потрібні рішення з широкого кола питань, потрібна політична відповідь на проблему. Чому ж вона досі не дана? В чому вона може полягати? І яка роль українського освіченого класу у її створенні? Ця стаття має на меті дати відповідь на ці питання.

Пошуки відповіді: у чужій політиці і поза політикою

В українській політиці кожен історичний сюжет подається/замовчується з точки зору впливу на виборців. Різні групи українського суспільства по-різному пам'ятають історичні події. Конфліктність пам’ятей про Другу світову війну дає політикам прекрасні можливості мобілізовувати електорат.

Зовнішня політика теж стає заручницею цієї технології. Медіа-інтерпретації історичних подій впливають на порядок денний двосторонніх відносин України з Польщею. Хроніка роковин Волинських подій  - наочна ілюстрація.

Українські політичні важковаговики у всякий спосіб  уникали участі в дискусії. Активність проявили лише 148 народних депутатів від Партії Регіонів і КПУ. Ця група запропонувала польській стороні угоду цілком у руслі технік "поділяй і володарюй".

Отже, група депутатів підтримує визначення Сеймом подій на Волині як геноцид.  Далі підкріплене авторитетом Польщі (навіть Європи!) рішення використовується для того, щоб підлатати радянську версію історії. Адже вона чимдалі втрачає переконливість, а разом iз нею і здатність маніпулювати електоратом.

Фактично, польським політикам пропонувалося підтримати сталінські конструкти фашизму і націоналізму, через які досі блокується осмислення Другої світової війни в Росії, Білорусії, Україні. Маємо факт: третина українського парламенту не переймається питанням - де закінчується їхня політична технологія, а де починається реалізація в Україні російської політики. Це велика українська проблема.

Можливо, в Польщі знайшлись діячі, яким оборудка сподобалась. В історії є багато випадків, коли крайні з одного боку кордону/барикади заохочують крайніх з іншого. Але польський політичний клас у цілому виявив достатньо зрілості, щоб дистанціюватися від сталінських концептів і їхніх розповсюджувачів. На жаль, цього не можна сказати про український політикум.

Серед учасників української дискусії - а слово в ній взяли авторитетні дослідники і публіцисти - теж домінує погляд на проблему як зовнішню.

Одні полемісти вважають, що все вирішить роз’яснення польській стороні її неправоти. Відкриття архівів СБУ буцімто знімає питання про відповідальність. Тепер ми можемо розглядати вбивство людей вже не як злочин, а як епізод у ряду українсько-польських війн.

Інші зосереджуються на правильному підборі слів у зверненнях до польської сторони. Десять років тому вдалі слова були знайдені. А тепер поки що не вдається.  Тут багато варіацій у стилі "з одного боку не виправдовуємо, але з іншого...". Поле для риторики безмежне.        

Багато хто переконаний, що історію треба залишити історикам.  Поки вони не побачать все "з позиції вічності", не докопаються до "історичної істини", політикам, пересічним громадянам та всім іншим профанам нема чого взагалі обговорювати цю тему.

Пошуку підходів до  формування нової української політики не відбувається. Заклики до просвіти поляків, пошук переконливих слів, очікування на Істину є спробами дати відповідь на політичну проблему у неполітичний спосіб і приречені на невдачу. Новини з Варшави це підтверджують.

Євангельська істина, політична теологія і політична відповідальність

Існує ідея у пошуку порозуміння звернутися до євангельської формули "прощаємо і просимо прощення".

Хід думки наступний. Нехай до оцінки Волинських подій не готові держава і суспільство в цілому. Проте кожен християнин може знайти особистий вихід з глухого кута ворожнечі. Господь учить прощати, адже милість Божа до нас залежить від нашого ж бажання прощати заподіяне.

Здавна відома філософська  і політична проблема – неможливість для людини передбачити наслідки своїх дій. Для політичних рішень ця неможливість зберігається навіть у ретроспективі.

Яке саме рішення Наполеона перетворило його з володаря Європи на в'язня своїх ворогів? Де той учинок Михайла Горбачова, після якого розпад СРСР став невідворотнім?  На такі питання даються сотні відповідей, бо єдину і вичерпну дати неможливо.

Щоб не заходити на поле теології, процитую політичного філософа Ханну Арендт: "Прощення – це єдина дія, яка під силу людині і звільняє нас і людей навколо нас від примусу з боку наслідків, що породжуються будь-якою дією".

Наука прощення досі об'єднує віруючих людей у прагненні до спасіння. Проблема у тому, що євангельський заклик до нової політики, що спирається на прощення і відкидає  інтереси, баланси сил та інструменти впливу,  світом цим не був почутий.

Своє вшанування загиблих на Волині Папа Франциск висловив у вичерпній формулі: "Ввіряю Божому милосердю душі жертв, а для їхніх народів прошу благодаті глибокого примирення та спокійного майбутнього, в надії та щирій співпраці у спільному будуванні Божого царства".  

А ось як подало його слова українське інформагентство: "Папа Римський підкреслив, що молиться за душі  жертв та просить про глибоке примирення українців та поляків та їхнє майбутнє в надії та чесній співпраці".  

Багатьом у секуляризованому світові бракує відчуття несумісності цих двох речень. Віруюча людина просить примирення у Бога, прощаючи і просячи прощення перед Його лицем.  Без присутності Бога ці слова звучать як благе побажання, англійці називають це wishful thinking.

Нагадаю один історичний епізод, на який у нас люблять посилатися. У 1966 році під час ІІ Ватиканського Собору група польських єпископів запросила німецьких єпископів на святкування 1000-ліття хрещення Польщі.

Запрошення закінчувалось словами: "В дусі християнської любові і загальнолюдської єдності простягаємо вам наші руки, прощаємо і просимо про прощення". Але навіть серед людей Церкви цей заклик далеко не відразу був почутий. Пізніше примас Польщі кардинал Вишинський писав до Німеччини кардиналу Дюпфнеру: "Наша рука, простягнута від усієї душі, не була прийнята".

Початок порозумінню і примиренню між двома народами поклав політичний крок уряду Віллі Брандта. Цим кроком стала ратифікація у 1970 році міждержавного договору, яким ФРН визнала повоєнні кордони Польщі.

Керівництво католицької церкви (як і лютеранської) висловилося за ратифікацію цього договору, тобто підтримало політичне рішення. Але ні в кого не виникло сумнівів, що пошук примирення – відповідальність політиків. І вони його знайшли.

В контексті євангельської формули давайте віддамо належне наполегливості викладача теології в університеті Тюбінгена Йозефа Ратцингера. Підписуючи одне зі звернень на підтримку нової політики, він зазначив окрему думку про те, що один з абзаців містив "фальшиву політичну теологію, що веде мову про теорію управління державою згідно із заповідями". Тут - корінь проблеми.

Сучасні німецька, польська і українська держави не вважають смислом свого існування спасіння душ громадян. У нашому житті віра перетворена на релігію, а релігія стала приватною справою. Саме тому майбутній Папа Бенедикт XVI назвав фальшивими побудови  політичної теології, тобто пояснення явищ сучасної держави у релігійних категоріях чи спроби створити різного роду "симфонії" держави і Церкви.

Автор цих рядків скептично ставиться до спроб вирішення політичних/публічних проблем у приватний спосіб. Звичайно, формули прощення дають надію віруючим людям. Але на полі політики вони звучать, м'яко кажучи, неорганічно.

Позичена з поля релігії лексика лише відволікає від питання про відповідальність політичного класу. Ця відповідальність  полягає у створенні політики, що заохочує в людях краще і стримує їх від гіршого. Українська політика веде суспільство в протилежний бік.

Наслідки є негативними для демократії, економічного розвитку, європейської інтеграції. Один із таких наслідків – неможливість дати переконливу відповідь на проблему єдності всередині і примирення назовні.

Про небезпечні конструкції

Реальні цілі і зміст нинішньої української політики є предметом окремої розмови. Тут важливо нагадати, що в публічній сфері політики означують їх за допомогою певних інтелектуальних конструктів.

Більшість із цих конструктів ведуть родовід з  ХІХ - першої половини ХХ століття і розуміння таких понять як "нація", "держава", "влада" часто виявляється законсервованим в контексті тих часів.

Політики використовують ці поняття для здобуття влади, громадяни вважають само собою зрозумілими, а освічений клас  оберігає від критики. У цьому і полягає теперішня єдність політики, історії і філософії по-українському.  

От ми говоримо про Волинську трагедію, описуємо її за допомогою поняття народів/націй і їх боротьби. Українці вбивали поляків, поляки вбивали українців. Але чи достатньо переконливим є цей опис?

Зауважимо, що на початку ХХ століття жителі Волині, незалежно від етнічного походження, були лояльними підданими російського імператора і помітних свідчень національних відроджень  хроніки не зберегли. У селах і містечках люди розмовляли  різними говірками, добре розуміли один одного, і ще не були навчені розрізняти поляків, українців чи білорусів.

Щоправда, на той час "закони історії" уже були "відкриті", у далеких столицях навколо них  кипіли дискусії. Найпопулярнішими із "законів" стали національний, тобто єдність території і етнічно однорідного народу, та класовий - перемога пролетаріату у  світовій революції. Але волиняни про них навряд чи  багато чули.

До Першої світової війни такого роду ідеї крутилися, головним чином, у головах інтелектуалів. Політики твердо стояли на ґрунті Realpolitik і лише час від часу озвучували концепти національної/расової/класової боротьби заради здобуття підтримки своїм програмам озброєння, колоніальної експансії чи соціальних гарантій.    

Наприклад, уряд Бісмарка стимулював модернізацію німецької промисловості і селяни зі Східної Пруссії масово мігрували в міста. Як добрий господар, канцлер для свого величезного маєтку під Познанню набирав на заміну дешеву робочу силу - польських наймитів. Звичайно, при цьому він закликав  "зміцнювати німецький елемент і протистояти полонізації". Але Макс Вебер, який спеціально досліджував це питання, зробив однозначний висновок: "великі землеволодіння – головний полонізатор".   

Крах Німецької, Австрійської і Російської імперій різко змінив ситуацію. На заповнення вакууму влади претендували вже іншого роду політики, повні зневаги до соціальних та економічних реалій і переконані у здатності насильства їх змінити.

На території, яку держави-переможці викроїли для Другої Речі Посполитої,  змагались  кілька такого роду політичних груп. Вони не просто говорили про "націю понад усе", вони намагались "понад усе"  реалізувати "волю історії".

В Галичині і Волині польська влада втілювала утопію моноетнічної Польщі. Їй протистояв проект "держави для українців" на цих територіях. Обидва проекти не передбачали порозуміння з Іншим, інструментом досягнення ідеалу було насильство. Якщо життєва реальність не вписувалася в схеми, тим гірше для реальності.

Ми і сьогодні бачимо у всьому світі такі безрезультатні протистояння, в яких сторони не готові звернутись  до політичного розуму, а крайні радикали заохочують одні одних. Але розпочалася Друга світова війна і Волинь стала полем діяльності виконавців "волі історії" вже іншого ґатунку.   

Дослідження подібності та відмінності режимів Гітлера і Сталіна не є предметом цієї статті. Приверну увагу лише до якісно нового використання бюрократичних технік модерної держави. Відповідно до "закону історії" придумувалась нова класифікація, населення ділилось на групи, які їй відповідали (чи мали відповідати). Набір позначок у придуманих клітинках тепер вирішував долю людини.

Наприклад, Сталін конструював робітничий клас чи трудове селянство в країні "переможного соціалізму". Кому не щастило, потрапляв у клітинки експлуататорів.

У такий самий спосіб конструювались радянські національності – шляхом запису в документі. Людина, яка була представлена "правильним" набором записів у клітинках мала набагато більше шансів на освіту і кар'єру. Це швидко зрозумів партійний активіст Леонід Брежнєв  і добився зміни запису в графі національність з "українець" на "росіянин".

Того, хто мав "поганий" набір записів у клітинках - як от український "куркуль" чи польський офіцер, чекали Голодомор чи Катинь. Іноді для біди досить було одного запису - "кримський татарин", тоді решта не мала значення.

Не лише страх змушував виконавців волі вождів бачити замість людини набір записів у обліковій картці. Важливу роль відігравало "вчення" про закони класової, расової чи національної боротьби. Той, хто приймав це вчення, ставав частиною колективного "ми" і діяв від імені Історії. Замість реальності він бачив ідеологічні конструкції. Не розуміючи історії тих понять і їх політичної ролі, "творець Історії" опинявся у "матриці".  

Аби звичайна людська пам'ять не породжувала сумнівів у істинності "законів історії", були розроблені соціальні техніки пам'яті/забування.  

"Ми" теперішні ставали частиною одвічних "ми", героями всіх подвигів, жертвами всіх кривд і месниками за все заподіяне зло.  Вождям потрібне було історичне знання, яке б обґрунтовувало "матрицю". Воно було запропоноване і ми досі не можемо його позбутися.

Режими Гітлера і Сталіна довели технології класифікації, насильства і пам'яті до досконалості і розгорнули у небачених доти масштабах. Їхні тодішні імітатори, в тому числі українські, створили лише бліді копії. Але з їхньої вини влітку 1943 року на Волині відбулося організоване вбивство людей.

З позиції українського історичного "ми" важко не лише судити ідеологів, організаторів і виконавців злочину. Важко розрізнити сам злочин у ряду відплат за кривди, серед яких і "пацифікації" українських сіл, і помста загонів Армії Крайової, і операція "Вісла".

Поза сумнівом, польське історичне "ми" має напоготові свій перелік. Переліки мають тенденцію тягтися кудись у часи Болеслава Хороброго чи Мстислава Галицького, втрачаючи будь-які передумови для раціонального обговорення. Протиставлення одного переліку іншому блокує шлях двох народів до порозуміння і примирення.

Опрацювання минулого і невідкладність подолання "матриці"     

Щоб розблокувати процес примирення, потрібно проаналізувати і зрозуміти спосіб мислення того "ми", що заперечує Іншого.  Зрозуміти для того, щоб поставити бар'єри для мандрівок в утопії. Такі подорожі надто дорого коштують.

Нам є від чого відштовхнутись. Європейська філософія і історія другої половини ХХ століття здійснили фундаментальну критику усталених до того концептів раси/нації/класу. Критику в кантівському розумінні, тобто не як моралізаторство чи опис жахливих подробиць, а як відстеження генеалогії "банальності зла".

Європа по-новому побачила свою історію. Виявилося, що техніки масового винищення людей задовго до Другої світової війни використовувались у колоніях.

Способи "класифікувати і карати" знаходимо у тих державах, які вважались еталоном лібералізму. А трансляція, за висловом Андрія Портнова, "наскрізь просякнутого політикою історичного знання" на маси людей у вигляді національної пам’яті була поширеною практикою державного будівництва.

Процес осмислення цих явищ і формування сучасного погляду на історію відбувався і відбувається досі у всіх країнах Старої Європи. Цей процес у Німеччині дав найвагоміші результати і став найвідомішим, тому німецькомовні терміни "подолання минулого" (Vergangenheitsbewältigung) і "опрацювання минулого" (Aufarbeitung der Vergangenheit) часто зустрічаються без перекладу.

Деталі цього процесу тут не обговорюються. Зазначу лише, що в різних країнах він відбувався і відбувається по-різному, бо різним було саме минуле.

Також варто зауважити, що в його рамках не ставилося питання про відмову від національних історій і від самого існування національних держав на користь якихось нових утопій, тепер уже космополітичних.

Йдеться про спільну роботу філософів, істориків і політиків у створенні політик пам’яті, які допомагають зробити держави безпечними для всіх їхніх громадян і для держав-сусідів. Завдяки цій роботі, наприклад, у ФРН на початку 1970-х стала можливою нова політика, ідею якої канцлер Брандт сформулював дуже просто: "Німці мають стати добрими сусідами всередині країни і за кордоном".

Результатом роботи з опрацювання минулого стало створення в 70-ті роки ХХ століття нової системи координат європейської історії. Символом і центром її став Голокост. Дебати навколо нього самі стали історією. Інтелектуальна і політична праця  заклала підвалини для проекту, що  реалізує нове розуміння нації-держави і створює нову політичну традицію. Цей проект набрав форми Європейського Союзу.

На жаль, критика законсервованих у минулому концептів досі є винятком у процесі виробництва і оцінки українського гуманітарного знання. Бажання зберегти "священних корів" блокує раціональне осмислення минулого. А без досвіду минулого ми не можемо оцінити теперішнє. Це загрожує нам блуканням у тумані міфів, де минуле повторюється знову і знову.  

Поки що вважається, що в роботі над минулим немає потреби, бо ми – нація з чистою совістю, ми завжди були благородними лицарями, що плекали унікальні чесноти. Всю складність нашого минулого і теперішнього життя досі описують схеми боротьби з підступами Москви/окупантами/совками, або з інтригами Заходу/бандерівцями/націоналістами.

Така тотальність не дозволяє побачити реальне суспільство у всій складності зв'язків і інтересів різних груп. Без раціоналізованого історичного досвіду неможливо зрозуміти ні причин свавілля міліції, ні повсюдної корупції, ні згоди продати свій голос на виборах.  

Інтересом України є європейська інтеграція, а складовою частиною цієї інтеграції є інтеграція до європейського поля пам'яті. Це поле раціональності створене для порозуміння і примирення всередині країн і за їх кордонами. Тому в українсько-польських взаєминах варто використати європейський досвід. Так само, як в українсько-українських.

Засвоєння європейської системи історичних координат є необхідним для кваліфікації злочинів з минулого. Доки така праця не буде завершена, доти українське суспільство розділятимуть історією. А чи може бути примирення з розділеним суспільством?

"Примирення" з однією його частиною сприйматиметься іншою як зовнішня підтримка, надана опоненту. Відповідно, визнання чи невизнання геноцидом знищення людей на Волині буде особистим жестом або політичною технологією у стилі 148 депутатів.

А між тим, в Україні мислення політики у спосіб "класифікувати і карати" все виразніше дає про себе знати. Одні "крайні" пропонують повернути графу "національність" до паспортів, інші конструюють замкнені меншини за допомогою маркера "мова".

Знову крайності взаємно доповнюють одна одну, знову іншування протягується у державну політику. Кожен потроху опиняється поруч з Іншим – "фашистом", донецьким, галичанином, гомосексуалістом.

Інформаційний простір переповнений посиланнями на закони історії чи економіки, які все пояснюють, але самі не піддаються перевірці. "Боротьба цивілізацій" вимагає входження в ту чи іншу зону торгівлі, "вільний ринок" диктує  пенсійну і медичну реформи у їх нинішніх редакціях.

Мало не чверть респондентів у опитуваннях вважають Сталіна "визначним державним діячем". Це означає віру у те, що насильство може вирішити наші проблеми. Додайте до цього коктейлю екстрасенсів, які в телевізорі розкривають кримінальні злочини, і істориків, які знаходять Трою на Троєщині.

Так формуються сутінки розуму, в яких ми ризикуємо піти в протилежний бік від демократії і від здорового глузду. Українському освіченому класу злякатись би ознак неблагополуччя і задуматись над діагнозом сучасності з точки зору історичного досвіду. Можна звірити діагноз з поляками, росіянами – усіма, хто вдивляється у трагічне минуле  Європи, наше спільне минуле.

Якщо ж для розмови потрібна історична дата, то вона є. І вона теж "польська". Цього року минає 60 років від публікації "Поневоленого розуму" Чеслава Мілоша.

Коли журнал іноземної літератури "Всесвіт" вперше друкував уривки з цього твору, вони читались як розкриття фальші комуністичної системи. Сьогодні ми можемо прочитати текст понад актуальністю його часу.

Зокрема, там говориться про те, як інтелектуал дає себе поневолити, спокусившись можливістю бути на боці Історії. Приватно він може шкодувати за жертвами. Але ж "альтернативи немає". Колись не було альтернативи революції, Голодомору, терору. Тепер немає альтернативи мобілізації навколо національної міфології, скороченню соціальної ролі держави, збагаченню багатих і зубожінню бідних. Бажання бачити все в "матриці" залишається.

"Чи можна назвати соціалізмом це криваве чудовисько, яке роздирає само себе? Відверто кажучи, так... Нам доведеться мати або це, або взагалі нічого". Це слова Сартра, 1956 рік, після придушення революції в Угорщині.

"Українці насправді не стоять перед вибором між націоналістичною диктатурою і ліберальною демократією в стилі ЄС. Більшість із них зробили його давно і лише купка маргіналів схвалює перше і відкидає друге. Справжній вибір - це захищати національний суверенітет, гідність та ідентичність чи поступитися ними Росії". Це першої руки український інтелектуал, 2013 рік.

Нічого спільного, чи не так?

Дивіться інші матеріали на тему "Волинська трагедія":

Зачароване коло національних історій

Про політику в історичній дискусії. Ще один текст Юрія Рубана

Радикальні заяви щодо Волині шкодять нормальним стосункам

Геноцидні ігри. Текст Володимира В'ятровича

Історик Богдан Гудь: "Суперечки про геноцид на Волині вигідні Росії"

Історик Норман Дейвіс: "Іде вибірковість: поляки - жертви геноциду, а інші - ні"

Депутат Сейму Мирон Сич: "Зараз не 1943-ій, ми заслужили примирення"

Історія у політиці. Навіщо польським депутатам "геноцид" на Волині

Примирення по-польськи: УПА - злочинці, АК - герої

Український погляд на "Волинську різанину"

Волинь-1943. Ми не були жертвою, в нас не чисте сумління

Сповідь ката. Як від рук підпілля гинули українці й поляки

УПА і АК: не треба їх засуджувати, не треба їх прославляти

Події на Волині - частина польсько-української війни

Волинська трагедія: пошук між українською і польською правдами

Люди, які примиряли Польщу і Україну у XX сторіччі