День Незалежності України слід відзначати 1 грудня

1 грудня удвадцяте минає в Україні буденно – як звичайний робочий день. Хоч має більше прав бути святковим, аніж 24 серпня.

Легітимізація

День Незалежності приурочено до прийняття 24 серпня 1991 року Верховною Радою постанови, складовою частиною якого був Акт проголошення незалежності. Так парламент розпорядився 20 лютого 1992-го.Та позаяк у тій, яку прийняв 24 серпня 1991 року, ВР постановила "1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності", то визнала таким чином, що не утверджувала самостійність остаточно.

Навпаки – запропонувавши легітимізувати незалежність всьому народу, Рада засвідчила, що не вважає себе наділеною екслюзивним правом вирішувати долю країни.

Тим паче, що 70,2% тих, хто взяв в Україні участь у всесоюзному референдумі 17 березня того року, проголосували за "збереження СРСР як обновленої федерації рівноправних суверенних республік".

За 20 років Незалежності кількість її прихильників не падала нижче 56% - соціологія

9 жовтня 1991-го на цьому наголошував в московській газеті "Правда" лідер тодішньої комуністичної більшості Верховної Ради Олександр Мороз (нині – голова Соціалістичної партії України):

"Дві об’єктивні обставини вимагають референдуму. Тільки воля народу може наблизити Україну її до повного визнання як суб’єкта міжнародного права. А по-друге, як можна відмахнутися від результатів референдуму 17 березня?

Якщо розмірковувати юридично, то все, що накручується навколо незалежності України, можна розцінювати як ігнорування волі народу, висловленої всього п’ять місяців тому... Думку, висловлену, у березні, український народ може підтвердити тільки на референдумі. Верховна Рада таких повноважень не має".

29 мільйонів українців, які прийшли проголосувати за Незалежність, і розвалили СРСР. Більше в жодній радянській республіці (за винятком хіба що балтійських) таких плебісцитів не проводилося

"Референдум мав показати, що джерелом української незалежної державності є не кулуарні домовленості представників окремих політичних сил, а воля українського народу, і тим самим стати вищою формою легітимації Акта проголошення незалежності України", – констатував науковий консультант міністерства закордонних справ України з правових питань у 1972-1992 роках, доктор юридичних наук Володимир Василенко.

Чому ж Верховна Рада наполягла святкувати День Незалежності 24 серпня? Навмисно чи підсвідомо її депутати наголосили таким чином, що 1991 року саме вони "здійснили національну революцію згори".

Країну визнали взимку

Все ж Україна вийшла зі складу СРСР не одразу ж після проголошення Верховною Радою незалежності, а щойно через сім днів після референдуму 1 грудня 1991-го й тільки завдяки ньому.

Лише після цього 8 грудня того ж року тодішній Президент України Леонід Кравчук поставив у Беловезькій пущі спільно зі своїм російським колегою Борисом Єльциним і головою Верховної Ради Білорусі Станіславом Шушкевичем підпис під скасуванням СРСР.

І щойно після того, як проголошення незалежності "завізували" на референдумі 28,804 млн. осіб (90,32% тих, хто мав право голосувати), Україну розпочали визнавати інші держави.

8 грудня 1991 року. Останній день Радянського Союзу (ВІДЕО)

2 грудня, не дочікуючись оголошення офіційних результатів референдуму, це зробили Канада і Польща, 3-го – Угорщина, 4-го, коли Центральна виборча комісія підвела підсумки волевиявлення народу, – Латвія і Литва. І щойно 5-го, разом із заокеанськими Аргентиною й Болівією та Болгарією й Хорватією, – Російська Федерація.

Натомість станом на 1 грудня 1991 року світ визнав незалежність лише трьох утікачів із Радянського Союзу – Естонію, Латвію і Литву. Й то лишень тому, що ніколи не погоджувався з їхнім уключенням до складу СРСР. І тому, що там замість всесоюзного референдуму про його долю провели плебісцити про відновлення своїх незалежних держав, ліквідованих у 1940-му.

А позаяк росіян більш ніж вистачало вистачало в усіх республіках СРСР, то за його межами остерігалися, щоб у них не розпочалася така ж міжнаціональна різанина, яку скоїли на теренах колишньої Югославії.

Тож 1 серпня 1991 року тодішній президент США Джордж Буш-старший переконував українців із трибуни Верховної Ради не виходити зі складу СРСР, а прем’єр Великої Британії Маргарет Тетчер заявила, що незалежність України для неї – те саме, що відокремлення канадської провінції Квебек від решти тієї держави."

Навіть після проголошення незалежності України провідні західні держави продовжували підтримувати Горбачова у його спробах реанімувати СРСР. Про це переконливо свідчать опубліковані записи розмов М. Горбачова з керівниками Іспанії, Німеччини, США, Франції, які солідаризувалися з ним у тому, що Союз має бути збережений, а Україна – залишитись у його складі.

Захід не хотів незалежної України - архів Горбачова

"Примусити їх змінити позицію несприйняття України як незалежної держави міг лише демократично висловлений вибір українського народу на користь державної незалежності своєї країни під час референдуму", – згадував науковий консультант МЗС із правових питань у 1972-1992 роках Володимир Василенко.

На думку дипломата, "Загальнонаціональна підтримка переважною більшістю українських громадян Акта проголошення незалежності України зняла будь-які сумніви у його легітимності й праві українського народу жити у власній незалежній державі. Народне волевиявлення на користь незалежності державності України забезпечило незворотність процесу українського державотворення і створило міцне підґрунтя для офіційного визнання її державної незалежності членами міжнародної спільноти".

2 грудня 1991 року глави МЗС країн Західної Європи наголосили в "Заяві про Україну": "Європейське співтовариство та його держави-члени беруть до уваги проведення референдуму в Україні, під час якого чітка більшість висловилася на користь незалежності. Вони вітають демократичний спосіб, у який український народ заявив про своє бажання того, щоб його республіка досягла повного суверенітету".

Американський президент ще 30 листопада 1991 року виправдовувався в телефонній розмові з Горбачовим: "США будуть вимушені визнати Україну, позаяк є всі ознаки, що завтра переважна більшість проголосує на підтримку незалежності".

Кістка в горлі Москви

Підсумки референдуму стали кісткою в горлі тодішнього президента Російської Федерації Бориса Єльцина, від чийого імені його прес-секретар Павел Вощанов поширив 26 серпня 1991 року офіційну заяву про намір переглянути з огляду на проголошення незалежності України... кордони з нею.

Хоч 19 листопада 1990 року Єльцин поставив підпис під "Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією", 2-а стаття якого визначала: "Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів".

Холодна війна за Крим - як ділили Чорноморський флот

А 3-я стаття декларувала: "Високі Договірні Сторони будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів...".

Та позаяк 6-та стаття стверджувала, що "Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність Української Радянської Соціалістичної Республіки і Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в нині існуючих у межах СРСР кордонах", у Москві тлумачили її на свою користь.

Тобто запевняли, що Україна й РФ нібито зобов’язалися "визнавати й поважають територіальну цілісність одна одної винятково в... межах СРСР.

Відтак 26 серпня 1991 року прес-секретар президента РФ заявив від його імені, що "існує проблема кордонів, неврегульованість якої можлива й допустима тільки при наявності закріплених відповідним договором союзницьих відносин" (тобто новим договором про СРСР – Авт.).

Натомість "у разі припинення" союзницьких відносин між Україною і РФ, продовжував прес-секретар Єльцина, остання з них "залишає за собою право поставити питання про перегляд кордонів".

В заяві уточнювалося: "Сказане стосується усіх суміжніх (із РФ – Авт.) республік, за винятком трьох прибалтійських (Латвійської, Литовської, Естонської), державна незалежність яких уже визнана Росією, чим подтверджена вирішеність територіальної проблеми в двостороніх відносинах". А також пояснювалося, що вона "стосується головним чином Криму, Донбасу й Північного Казахстану, які мають значну кількість росіян".

Союз дивиться на тебе. Він як Ленін - "вічно живий"

Відтак керівництво РФ наголошувало: "Якщо ці республіки (які проголосили незалежність від СРСР – Авт.) ввійдуть до складу союзу з Росією, то проблеми немає. Але якщо вони виходять, ми повинні потурбуватися про населення, що живе там, і не забувати, що ці землі були освоєні росіянами. Росія навряд чи погодиться віддати їх так легко".

А 29 серпня 1991 року офіційна делегація на чолі з віце-президентом РФ Алєксандром Руцкім підписала спільно з українською "Загальне міжпарламентське комюніке", котре, як запевняв Володимир Василенко, було за своєю формою й змістом, радше, міжнародною угодою, аніж повідомленням про підсумки переговорів.

Зокрема, в ньому передбачалися "загальні зусилля для запобігання неконтрольованого розпаду Союзу".

Крапка в реінкарнації СРСР

Та цим РФ не обмежилася – в заяві, опублікованій 1 листопада 1991 року, Президія Верховної Ради України констатувала: "...сіють розбрат на міжнаціональному ґрунті серед населення республіки, залякують політичним і економічним хаосом в умовах самостійного існування України, підсилюють чутки про "можливий обмін ядерними ударами між незалежною Україною і РРФСР".

Москву змусили припините все це лише невтішні для неї результати референдуму в тих регіонах, на які вона зазіхала. Адже за вихід із СРСР проголосувала більшість виборців у всіх без винятку регіонах України.Навіть у єдиному з них, де більшістю населення були не українці, а росіяни, – в Криму. Там за незалежність України голосували 54,19% тих, хто взяли участь у референдумі, а в Севастополі – 57,07%.

Результати голосування 1 грудня 1991 року по регіонам (ІНФОГРАФІКА)

Коли 2 вересня 1991 року Надзвичайний з’їзд народних депутатів СРСР закликав якнайшвидше укласти договір про Союз суверенних держав, Л. Кравчук парирував: "Україна, проголосивши Акт про незалежність, може висловити свою позицію лише після референдуму з цього питання". Тобто переклав відповідь на "плечі" народного волевиявлення, яке, "завізувавши" Акт про незалежність, поставило крапку спробам реанімації СРСР.

Тодішні президенти України та Росії й голова білоруського парламенту зафіксували факт "смерті" СРСР не після Акту проголошення незалежності, а 8 грудня 1991 року. Тобто після всеукраїнського референдуму і завдяки ньому.

Та й Горбачов підписав указ про зняття із себе повноважень президента СРСР теж у грудні – 25-го. Після чого о 19.38 того дня над Кремлем спустили червоний прапор колишньої відтак держави.

Фактично, українці висловилися 1 грудня 1991 року за скасування Радянського Союзу від імені усіх його громадян. Адже після всеукраїнського референдуму його аналоги в інших радянських республіках не проводили, визнавши, що без України в "нью-СРСР" сенсу немає .

Висновок – святкувати 1 грудня

Переприурочити День незалежності до всенародного референдуму 1 грудня 1991 року мали би ще після того, як Конституція України проголосила в 1996-му джерелом влади у ній народ. Тим паче, що більшість депутатів Верховної Ради проголосувала 1991-го за Акт проголошення незалежності України аж ніяк не безкорисно.

Вони, як висловився керівник Польщі в 1919-1935 роках Юзеф Пілсудський, "пересіли з потягу "соціалізм" у потяг "націоналізм", щоб, водночас, рятуватися від розплати за участь у ГКЧП, перетворити Україну на компартійну резервацію, не ділитися прибутками зі всесоюзним "дахом" та уникнути неминучого необрання до Верховної Ради на чергових виборах. А іншими словами – застосувала потіттехнологію "якщо немає можливості зупинити процес унезалежнення – треба його очолити".

Незалежність України: як воно було в 1991-му і як буде у 2011-му

Але, помінявши червоні депутатські значки на синьо-жовті, неабияк скомпроментували їх. Тому його перенесення на 1 грудня було б не лише відновленням справедливості, а й нагадуванням, що незалежність країни – справа рук 28,804 млн. її громадян.

Адже, як писав один із лідерів "Революції на граніті 1990 року" Олесь Доній, "була знайдена формула залучення мільйонів українців до проголошення держави". Може, саме визнанням їхньої вирішальної ролі у своєму унезалежненні й вдасться домогтися відповідальності громадян України за її долю?