Спецпроект

Південна Родезія в Північному Причорномор'ї

Кажуть, що "проект Україна" виявився невдалим, бо незалежність задешево нам дісталася. Категорично не згоден! Не з тим, що "задешево" - просто нам так нічого й не дісталося.

Як стверджував Освальд Шпенглер, "засобом для розуміння мертвих форм служить математичний закон. Засіб для усвідомлення живих форм - аналогія".

Строго кажучи, філософ не зовсім правий: соціологія вже в його час користувалась сяким-таким математичним апаратом. Та й сама математика є нічим іншим, як вискобленою до кістяка "аналогією".

Але загалом думка слушна. Тож спробуємо підшукати у світовій історії аналогії для нашої ситуації.

Перопоную звернути свій пильний погляд на Південну Африку другої половини минулого століття. Точніше - на Південну Родезію, нинішню Республіку Зімбабве.

Те, що корінне населення України й Родезії належить до різних рас - в даному випадку є навіть перевагою: контрастніше вимальовується загальна картина; видимими стають і відмінності - не принципові, але важливі для загального її розуміння.

Противники моєї концепції можуть заперечити: "Українська РСР не була колонією...".

Український Партизанський Антиколоніалізм

Питання щонайменше спірне, але якщо вже виходити з позицій формально-юридичних, то й Південна Родезія, на момент проголошення власної "незалежності", в складі Британської Імперії мала статус самоврядної території. На відміну, приміром, від Родезії Північною, нинішньої Замбії, або сусіднього Ньясаленду (тепер Малаві).

Нинішня Родезія подарувала боністам купюри з найбільшою кількістю нулів

Ще заперечення: колоніальну адміністрацію в Родезії формували з представників білої меншості (щось близько 2% від усього населення), а в нас багато українців навіть потрапляли на найвищі щаблі ієрархії, аж у Москві. Не приймається.

Метрополія, дійсно, рекрутувала в колоніальну адміністрацію ("партгоспноменклатуру", на її сленгу) деяких представників місцевого населення. Але виключно після суворого багатоступеневого відбору. За критеріями, які визначала сама.

Мої особисті спостереження за цими щасливими обранцями (зокрема, за луганськими "комсомольцями") дозволяють стверджувати, що до номенклатури потрапляли люди з цілком певними психофізичними особливостями. Вони настільки між собою схожі, що є підстави говорити про расову сегрегацію на теренах СРСР.

Утім, це тема іншого дослідження.

Перлини в коронах

Ще збіг. 30 грудня 1922 року було проголошено утворення СРСР, до складу якого УСРР увійшла в якості самостійної "держави" - а в 1923-му Південна Родезія отримала від метрополії вищезазначений статус самоврядної території. Навряд чи такий збіг у датах був випадковим.

Британія, чиї колоніальні володіння межували з російською Середньою Азією, мала уважно стежити за тим, як "кремлівські мрійники" вирішують національне питання, залишене їм у спадок государями-імператорами...

 

Історія Родезії як колонії почалася з приватної ініціативі видатного південноафриканського олігарха Сесіла Родса (прізвищем якого після його смерті в 1902 році й назвали нову країну).

Наприкінці позаминулого століття, будучи прем'єром Капської провінції, Родс заснував Британську Південно-Африканську компанію, яка здебільшого розробляла корисні копалини в своєму регіоні.

На "освоєння" міжріччя Лімпопо й Замбезі Родс отримав від королеви Вікторії щось на кшталт ліцензії, і до 1923-го року, коли права на нову територію були викуплені британським урядом, вона взагалі була приватним володінням.

Скажуть: ще одна відмінність! Британська імперія взагалі розповзалася по Земній кулі завдяки приватній ініціативі її громадян. Одна Ост-Індська компанія який внесок зробила! Згоден.

Але й Московщина "не лаптем щи хлебала". Принаймні, на Схід і Північ вона просувалася в такий самий спосіб. Згадати хоча б оспіваний рейд Єрмака на Іртиш і Тобол. Який був профінансований аж ніяк не царським урядом - купцями Строгановами.

А потім по безкраїх просторах Сибіру та Далекого Сходу довго нишпорили козацькі зграї Хабарова, Атласова, Дежньова - аж до прикажчиків Російсько-Американської компанії Григорія Шелехова. Свою колонізаторську діяльність компанія завершила вже в 1867 році за Олександра ІІ - із продажем Сполученим Штатам Аляски й Каліфорнії.

Звичайно, приватне "освоєння" нових земель було можливим, коли загарбникам протистояли народи, які, скажімо так, знаходилися не на найвищому ступені розвитку. От коли треба було "замирювати" Україну або Ірландію - тут уже колонізатори пускали в хід урядові війська й каральні органи, включно з попами державних церков (тут у Британії й Московщини теж зворушлива тотожність).

Хоча між двома імперіями суттєва відмінність таки існувала.

Московські самодержці, на відміну від британських, зі своїми "конкістадорами" в жодні договірні відносини не входили, а просто відряджали на свіжозавойовані території воєвод, згодом генерал-губернаторів. Відмінність не принципова, але вона, очевидно, виявилася в різних наслідках для деколонізації в Південної Африки - і у Східній Європі.

Деколонізація

Після Другої Світової Лондон раніше інших дійшов тієї думки, що набагато вигідніше експлуатувати колонії не прямо, а за посередництва новітніх інструментів. Таких, як транснаціональні компанії. Правда, впроваджувати нову політику почали не відразу і не скрізь.

У тій же Південній Африці попередньо спробували об'єднати обидві Родезії в "федерацію", додавши до неї Ньясаленд - вузьку смугу території вздовж західного берега озера Ньяса. Нічого путнього з цього не вийшло, і вже 6 липня 1964-го на території Ньясаленду було проголошено нову державу Малаві; 24 жовтня того ж року на мапі світу, замість Північної Родезії, постала Замбія.

Сесіл Родс - британський "олігарх", якого вважають батьком-засновником Південної Родезії

Така ж доля чекала на Південну Родезію, але тамтешня "номенклатура" збунтувалася, і після безуспішних переговорів щодо статусу домініону прем'єр-міністр південнородезійського уряду Ян Сміт 11 листопада 1965 року проголосив свою "незалежність" від Великобританії.

Ян Дуглас Сміт, слід гадати, був упевнений, що міжнародне право не може мати до нього жодних претензій. У 1964 році на парламентських виборах перемогла очолювана ним партія "Національний фронт". Уряд, призначений цим парламентом, і оголосив, що юрисдикція Британської Корони на територію керованої ним країни більше не розповсюджується.

 Антиколоніалізм-2 або Ще раз про наше африканське майбутнє

Чим це відрізняється від подій 24 серпня 1991-го року в Києві?

В Українській РСР на 24 серпня 1991 року теж кермувала майже демократично обрана Верховна Рада. Правда, "незалежність" у Києві проголошував не прем'єр Вітольд Фокін, а голова "парламенту" Леонід Кравчук, але то вже дріб'язок. Тим більше, що на момент прийняття Акту про незалежність Леонід Макарович був першою особою в колоніальній адміністрації УРСР, як Сміт - у родезійській.

До речі, і в першому, і в другому випадках метрополії на такі самочинні дії дозволу не давали і незалежності своїх колишніх колоній не визнали. Правда, з діаметрально протилежних причин. Уряд Великобританії керувався принципами проголошеної ним політики NIBMAR (No Independence Before Majority African Rule) - "Незалежність тільки після передачі влади африканській більшості".

Тоді як Горбачов гарячково намагався надати другого дихання т.зв. Новоогарьовському процесу. От якби Горбачов сам висунув принцип No Independence Before Majority Ukrainian Rule - можливо, він у оновленому Союзі й досі займав би класичну посаду "британської королеви" (жарт).

Гра за виключеннями

Та як у Південній Родезії 1965-го негри, так і в Україні 1991-го українці від подібної "незалежності" не виграли практично нічого. Тому, що "правила гри" визначали не вони, а колоніальні адміністрації, що залишилися, себто - все та ж номенклатура. А надто - виключення з тих правил. Останнє навіть важливіше, і це вже в 2010-му наочно довів Віктор Янукович.

Родезійцям пощастило більше. Світова спільнота якби й хотіла, не могла не помічати різниці між "білою" адміністрацією та чорношкірим населенням колонії - і родезійської "незалежності" не визнала.

Тим більше, що Ян Сміт мав необережність публічно оголосити своє бачення демократії: "Я - за правління більшості, але тільки доти, доки чорні не мають до цього відношення". 

 Ян Сміт на обкладинці "Тайм"
Київські можновладці не ризикують так чітко формулювати свої погляди, хоча... Тут можна згадати й Кучму, який заявляв: "Я не піддаюсь тиску "вулиці". Інакше кажучи, думку народу він відмовлявся приймати в будь-якому вигляді: хоч як результати голосування, які все одно фальсифікувалися - хоч в резолюціях мітингів протесту.

Режим Януковича зробив свої новації в даній формулі, спотворивши виборче законодавством напередодні місцевих виборів-2010. У цьому спотворенні теж чується безсмертний голос расиста №1 минулого століття: "Я - за правління більшості, але...".

"Вірною дорогою крокуєте, товариші". Як мінімум, у цій царині. А як максимум - в інтенсивності експлуатації природних ресурсів територій, де обом режимам випало панувати.

Якщо хтось захоче ознайомитися в Інтернеті з історією Південної Родезії, той оцінить рівень запізнілої підтримки Сміта авторами-росіянами. Хлопи наче зловтішаються: мовляв, за часів панування білої більшості Родезія процвітала; варто було прийти до влади чорним, як у рази підскочила інфляція, почалися продовольчі негаразди й таке інше.

Хлопці лише забувають, що базувалося те процвітання на розробках сировинних покладів. Так воно й в Україні з цим повний гаразд: всі, хто "сидить" на експорті корисних копалин або продуктів вельми примітивної їх переробки, процвітають не гірше за білих родезійців. От решта...

Родезія, окрім сировинних галузей, могла ще похвалитися високорозвиненим сільським господарством. І це все. Україні ж у спадок залишився потужний багатогалузевий промисловий комплекс, який здатний був виробляти високотехнологічну продукцію. Від стереомагнітофонів до космічних ракет.

Сировинні "активи" номенклатура зуміла прилаштувати під дахами патронованих нею фірм, а що робити з машинобудуванням, військово-промисловим комплексом, електронікою та всім решта - не придумала досі.

Точніше, потихеньку "пиляють" заводи на металобрухт; що можна - здають в оренду комерційним структурам. А вирішити проблему стратегічно - нема коли. Весь вільний від виконання прямих обов'язків час забирає процес освоєння ресурсів, які лежать під носом, а головне, користуються попитом на світових ринках.

Наші колонізатори, може, й бачать, що в сучасному світі високі технології дають зиск набагато більший, ніж примітивне переплавлення руди на болванки із подальшим продажем назовні. Вони, можливо, не такі вже й дурні, щоб не змогти налагодити виробництво чогось путящого. Але в них нема часу займатися довготерміновими програмами. Історичного часу.

Завершення аналогії

Що дає розуміння того сумного факту, що Україна залишається в колоніальному стані? Ну, по-перше, точно "визначитись на місцевості" в будь-якому разі краще, ніж, стоячи на купині посеред болота, малювати райдужні "дорожні карти". Ото романтика буде, якщо рушимо дорогою, прокладеною по драговині!

По-друге, тут є й свої переваги. Скажімо, починаючи з "пізнього" Кучми, штатні пропагандисти режиму соромлять "націонал-демократичних" опонентів з позицій... патріотизму: "Як можна скаржитися на рідну державу іноземцям?!".

У тому-то й суть, що держава - не рідна! І будь-який представник гнобленого народу просто зобов'язаний інформувати світ про реальний стан речей у своїй країні - адже переважній більшості населення навіть поскаржитись нема кому.

По-третє... На цьому місці мав стояти Тарас Чорновіл, але нещодавно відбулося призначення нового прес-секретаря Януковича. Кажуть, жінка зовсім недавно притримувалася проукраїнських поглядів, виступала проти цензури й таке інше...

Цей фінт Віктора Федоровича викликав жваву дискусію в київській медіа-тусовці, але, як на мене, дискутувати тут нема про що. Працювати в команді законно обраного президента своєї країни - особистий вибір її громадянина. Співпраця з окупаційним режимом називається трактується дещо інакше. От і все.

Демагогія тут є малоефективною. Візьмемо для прикладу такого собі Олександра Мороза. Скільки сил і часу затратив колишній перший секретар Таращанського райкому, аби створити з СПУ справжню українську "ліву" партію. Та варто було один-єдиний раз зважитися на колаборацію - і де тепер та СПУ? Народ, як завжди, виявився мудрішим за політика.

 До речі, у Яна Сміта в рукаві теж на певному етапі з'явився свій, чорношкірий, "Мороз". Звали його Абель Музорева. Майже колега Сан Санича за родом роботи: працював єпископом Об'єднаної методистської церкви.

Мало хто з українських політиків ззовні схожий на Роберта Мугабе, але результати їхнього урядування - навдивовиж подібні
Коли колоніальній адміністрації стало зовсім непереливки, вони в 1979 році всадили Музореву в крісло прем'єр-міністра. Де до нього сидів Сміт. Уже наступного року до влади прийшов Роберт Мугабе, а партія єпископа-колаборанта швидко скотилася на маргінес.

Оскільки в нас свій Мугабе поки що до влади не прийшов (гадаю, реальну незалежність України проголошуватиме людина геть іншої вдачі), а отже аналогії на цьому поки що припинимо. Хоча їх ще достатньо назбирається - в разі виникнення дискусії.

Єдине зауваження наостанок.

Чорношкірі прийшли до влади в Південній Родезії після тривалої партизанської війни. 16 років довелося чекати неминучого. На подальшому розвитку країни це дуже сильно позначилося.

Утім, це я так, між іншим...

Володимир Стецик: День, коли все змінилося

Суперечки про скільки днів війні повертають мене до давнього запитання: а що було до 20 лютого 2014? Коли росіяни почали по-справжньому воювати з Україною? Ще в серпні 1991 року? З моменту виникнення московського князівства, чи 20 років тому, коли кремль остаточно відчув, що втрачає Україну?

Юрій Юзич: Сотники Армії УНР із Куп’янська

В Армії УНР воювало щонайменше 6-ро старшин (офіцерів), уродженців Куп'янська.

Ігор Бігун: Пам’яті дослідника та популяризатора УПА Владислава Сапи

4 листопада раптово та передчасно помер мій приятель та однодумець, невтомний дослідник і популяризатор історії Української повстанської армії Владислав Сапа. Йому було лише 32 роки — народився 1 травня 1992-го.

Віталій Скальський: «Крутянці» Кушніри: верифікація історичними джерелами

У різних виданнях та публікаціях про бій під Крутами серед його учасників постійно згадуються двоюрідні брати Кушніри – Іван та Михайло. Нібито обидвоє родом з Галичини, з с.Купновичі. Іван нібито загинув, а Михайлові "пощастило повернутись живим". Та чи є підстави вважати, що вони брали участь у бою?