У Львові повинна бути вулиця Старосольських

Події в Білогорщі 5 березня 1950 року відбилися на долі моєї родини. Мій дід архітектор Ігор Старосольський повернувся із заслання з Казахстану до Львова всередині 1940-х. Його перебування у Львові не було безпечним, він про це усвідомлював. Проте, як він сам писав у спогадах, повернутися до Львова - це була його принципова позиція. Він був єдиним із Старосольських, хто пережив війну і залишився в Україні.

 

Події в Білогорщі 5 березня 1950 року відбилися на долі моєї родини. Мій дід архітектор Ігор Старосольський повернувся із заслання з Казахстану до Львова всередині 1940-х. Його перебування у Львові не було безпечним, він про це усвідомлював. Проте, як він сам писав у спогадах, повернутися до Львова - це була його принципова позиція. Він був єдиним із Старосольських, хто пережив війну і залишився в Україні.

Оскільки нікого з рідних не було, Ігор активно контактував з дальшими родичами. Він часто провідував свого вуйка Зенька (брата мами), який лежав паралізований, приносив йому ліки. У них з дитинства були теплі стосунки. Восени 1948-го Ігор одружився з моєю бабцею Людою, а влітку 1949 року народилася моя мама Дарка. Коли мамі було 5 місяців, напередодні Йордану 1950 року вночі прийшли з обшуком. Діда арештували, карцер, 6 років таборів Сибіру.

 
 Ігор Старосольський з дружиною і донькою

Наступного разу він побачив своїх рідних, коли мама йшла в перший клас.

Бабцю з мамою забрали в пересильну тюрму. Половину лютого 1950 року бабцю з 5-місячною мамою тримали в тюрмі на Лонцького. Спали на підлозі, їли чорний хліб з тюлькою. На допитах мама сиділа на колінах у бабці, бавилася та розкидала протоколи слідства. Єдине питання, яке задавав слідчий бабці "Когда вы последний раз видели Романа Шухевича?!".

А вона його ніколи в житті не бачила. 25 лютого 1950 року бабцю з мамою перевели назад у пересильну тюрму. 21 березня 1950-го їх відпустили. В чутки, що Роман Шухевич загинув бабця не дуже вірила, бо таке вже нераз говорили, тому й не пов'язувала своє звільнення з цим.

 
Табірний портрет Ігоря Старосольського, Усть-Каменогорськ, 1953 р.

Недавно я читав кримінальну справу Ігоря Старосольського, його допити і там більшість питань – про його зв'язок з Романом Шухевичем через ті візити до свого хворого вуйка Зенька. Бо вуйко Зенько був батьком генерала.

Ігор Старосольський заплатив велику ціну за те, щоб залишитися львів'янином, далі жити і творити для Львова. Після 13 років репресій він зумів організувати школу архітектурної реставрації у Львові та підняти з руїн не одну львівську пам'ятку. Він, його батьки, брат та сестра були добрими львів'янами, кожен з них – це окрема велика історія. І зараз у депутатів Львівська міська рада є нагода показати патріотизм до свого міста і увічнити Старосольських на одній із львівських вулиць.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.