"Не викреслила із серця Крим"
В Криму померла Муміне Муртаза-Карабаш. Їй було 93 роки. Я так і не встиг записати її, хоча колись планував це зробити. Тим не менш, багато знав про неї від її дітей, а також тих хто був поруч у роки повернення на батьківщину. Ви могли не чути про неї, але ви точно бачили відоме фото зроблене у 1968 році, на якому родина Карабашів сидить у сквері Перемоги в Сімферополі.
В Криму померла Муміне Муртаза-Карабаш. Їй було 93 роки. Я так і не встиг записати її, хоча колись планував це зробити. Тим не менш, багато знав про неї від її дітей, а також тих хто був поруч у роки повернення на батьківщину. Ви могли не чути про неї, але ви точно бачили відоме фото зроблене у 1968 році, на якому родина Карабашів сидить у сквері Перемоги в Сімферополі.
Муміне Муртаза-Карабаш народилася в 1931 році в селищі Ускут. Її батька вбили німці під час окупації Криму. В 1944 році Муміне з сестрою депортували в Узбекистан, їх матір – на Урал. Згодом мама відшукала своїх дітей, але через місяць після возз'єднання померла.
В 1954 році Муміне ханум вийшла заміж за Рустема Карабаша з села Буюк-Ламбат, старшого лейтенанта що був розвідником під час війни. Рустем Карабаш у вигнанні категорично відмовлявся будувати будинок, аби не прив'язуватися до чужої землі. Вони з дружиною марили поверненням на батьківщину: "Ми бачили такі страждання, але я жодного разу не викреслила із серця Крим. Гори, сади, Чорне море, Ускут – ми мріяли повернутися до Криму. Ми сподівалися, що повернемося до Крим".[МК1]
В 1968 році, попри усі заборони та перепони які створила радянська влада, родина Карабашів із сімома дітьми робить спробу повернення на батьківщину. Певний час вони буквально жили на голій землі у сквері Перемоги в Сімферополі. Фактично, Карабаші та інші кримські татари, які на той момент шукали можливість оселитися на власній землі, "сквотували" центральні площі та сквери Сімферополя, намагаюсь привернути увагу влади до своєї проблеми. Такий мирний протест не подобався радянській владі.
Тільки уявіть собі: 1968 рік, до Революції на граніті залишалося 22 роки, до Праги вже увійшли радянські танки, а в Сімферополі "якісь татари" дозволяють собі зазіхати на сакральне! Вони займали міський простір, який належав лише владі, був форматований владою та слугував меті підсилення радянської ідеології. Простір радянського міста, а саме центральної його частини, спланований, спроєктований та забудований згідно з уявленнями влади про дозволене та заборонене, зазнав "вторгнення" кримських татар.
Просторі площі й затишні сквери Сімферополя перетворилися на місця, де кримські татари проводили демонстрації, обговорювали подальші плани та здійснювали агітацію серед містян. Та насамперед публічний простір використовувався як тимчасовий притулок, де вигнанці буквально мешкали зі своїми родинами, очікуючи на прийом до органів радянської та партійної влади.
Правозахисник Петро Григоренко, який літом 1968 р. приїхав до Криму, згодом писав у мемуарах, що на той час вокзал, аеропорт та міські сквери були заповнені кримськими татарами, які зранку до ночі "брали в облогу" радянські й партійні заклади, а також міліцію з вимогою дати їм можливість мешкати на власній батьківщині. Григоренко звертає увагу на те, що кримськотатарські родини з малими дітьми на руках опинилися в умовах, коли вони були вимушені спати просто неба в скверах.
Однак, зазначає він, і такого відпочинку влада намагалася позбавити тих, хто повертався на батьківщину: "Їх на світанку поливали водою. Навіть не будили. Просто поливали водою зі шлангів"[1]. Сейтумер Мустафаєв згадує, що вдень вони брали участь в акціях, які відбувалися на площі Леніна, а вночі спали в сквері, накрившись піджаками. Він також зазначає, що його дружина прала пелюшки та купала дітей у річці Салгир[2].
Кримських татар били міліціонери та дружинники, арештовували, силою вивозили на межі Криму. Така ж доля спіткала і родину Карабашів. Муміне ханум згадувала:
"Чоловіка підняли, забрали, у машину посадили. Йому тиснули на плечі, щоби не вставав. Підійшли до мене, я одягла Коран на шию, ми почали збирати вузлики... Усю нашу сім'ю зібрали і дивляться на нас із єхидством, що далі буде? Сказали, що жінці нічого не зроблять... Кажу синові Сейрану: порахуй, скільки їх? До 10 дружинників було. Нас посадили в поїзд і знову депортували в Узбекістан".[МК2]
Вже за 12 днів після виселення Карабаші знову були в Криму. Родина Муміне Муртаза-Карабаш три рази поверталася в Крим після примусових виселень. 1970 року в сім'ї Карабашів народилася восьма дитина — це був хлопчик. Його назвали Ватан, у перекладі з кримськотатарської – "батьківщина".
Будинок який придбала родина в одне зі своїх повернень місцева влада відібрала силою. Загалом, де тільки вони не жили. Певний час навіть у землянці, яку викопав Рустем Карабаш. Батьків не брали на роботу, дітей до школи. У стані відчаю після кількох років поневірянь півостровом із родиною, Рустем Карабаш написав листи до владних структур та органів різного рівня підпорядкування з вимогою прописати родину в Криму, в іншому випадку він погрожував чиновникам самоспаленням.
Після 1987 р. Муміне Муртаза-Карабаш нарешті повернулася до рідного Ускуту, розташованого на південному узбережжі Криму. Родині пощастило придбати не родинний, але старий кримськотатарський будинок. Ватан розповідав мені, що він планував його перебудувати, а згодом прийшов до розуміння, що варто зберегти автентичність дому, і навпаки, зробити дах зі справжньої глиняної черепиці "татарки".
Allah rahmet eylesin
[1] Петр Григоренко, В подполье можно встретить только крыс. (Нью-Йорк: Детинец, 1981), 637.
[2] Сейтумер Мустафаев, "Миллетим, котерленъ!", Avdet, 4 ноября, 2013, https://avdet.org/ru/2013/11/04/milletim-koterlen/.
