Падіння старих схем: Ярослав Гунька і пам’ять Східної Європи

По мірі того, як котиться скандал з приводу колізій Ярослава Гуньки, міцнішає і думка, що виною всьому є всюдисущі російські ІПСО. Звісно, без них не обійшлося, але було б величезною помилкою приписувати все тільки їм. Бо, по-перше, так недалеко і в конспірологію скотитися, а після усвідомлення цього факту повністю знецінити насправді дуже вагомий — все ще! - чинник, а, по-друге, жодне ІПСО не дасть такого відгуку, як внутрішні невідрефлексовані і болісні суспільні колізії. І в нас, і на Заході.

Аби зрозуміти, які саме колізії підняв на поверхню випадок з паном Гунькою, вартує глянути на саму ситуацію з дещо вищого поверху, ніж виключно "досвід України — досвід Заходу". Тоді стане зрозумілим, що, виводячи на трибуну канадського парламенту Ярослава Гуньку, спікер виводив на цю трибуну не тільки і не стільки його особисто, як одну з персоніфікацій східноєвропейського досвіду.

Того досвіду, у якому не було, як у західній моделі, "Гітлера проти цивілізації". У ньому було два тоталітарні монстри проти тебе, твоєї рідні, твого народу, твоєї держави. І невірний вибір міг запросто закінчитися швидкою і не завжди легкою смертю. Нічого подібного західні держави не знали. Тим паче, не знала і знати не могли США та Канада.

Після падіння СССР ця східноєвропейська модель пам'яті просувалася переважно зусиллями центральноєвропейських країн і, як на разі, так не стала достатньо помітною — не те що домінуючою — в очах і мізках західного суспільства. Завдяки як інерції мислення — а це дууууже ваговита річ на рівні суспільств, так і продовження зусиль Росії, спрямованих на дальшу експлуатацію міту про "переможця на нацизмом", статус якого начебто дає особливі права.

А на цьому фоні східноєвропейські держави, ледь звільнившись від статусу сателіта або й фактично колонії у формі "союзної республіки", мусили попередньо довести, що вони не варвари і загалом щось окреме відносно росіян. А ще — що вони не "фашисти" і не "нацисти". Росія у ході просування міфології "переможця над нацизмом" за більш як півстоліття, зі свого боку, подбала теж про закріплення у мізках рівняння — "хто про Росії, яка є переможцем над нацизмом, той за нацизм". Це було тим легше, що західні уряди неабияк боялися турбулентності у Росії, а ще більше — її розпаду.

Тим часом, після того, як українці не впали протягом весни 2022 року — стало ясно, що Росія не всесильна. Що її можна і, більше того, треба бити. Стало ясно, що російський ВПК значною мірою — колос на глиняних ногах.

А після відкриттів у Бучі, після спалених автомобілів з жінками, дітьми і домашніми тваринами на Житомирській трасі, після масових могил на Харківщині, після убивства письменників Володимира Вакуленка і Вікторії Амеліної, після свідчень з окупованих територій, заживо похованих у підвалах і спалених термобаричними снарядами дітей Маріуполя разом з їхніми батьками, після спалених заживо військовополонених у Оленівці — стало абсолютно неможливо вважати, що Гітлер був найбільшим злом.

Таким чином, після 2022 року усі інтелектуальні конструкції, побудовані великою мірою фактично на раціоналізації травми нацизму і страху перед Росією у всіх її іпостасях, впали. Загиблі українці засвідчили, що все, що оповідали біженці зі Східної Європи, "кривавих земель", за висловом Тімоті Снайдера, від 1918 року, після Другої Світової війни і аж дотепер - не були вигадками.

Це була, за висловом свідків на процесі Кравченка у Парижі 1947 року, "свята і кривава правда". Ці свідчення зазвичай попереджала архаїчна формула клятви — "Клянемося Христом-Богом, Сотворителем нашим, що все, що отут написано, є свята і крівав правда". Таки ж кривава...

Саме падіння, досі неусвідомлене, логіки розуміння і осмислення "абсолютне зло проти цивілізації" — і спровокувало таку різку реакцію.

Не диво, що ця реакція зосередилася навколо теми Голокосту. Бо саме Голокост став епіцентром і символом нацизму, як абсолютного зла. Саме тому дискуся йде навколо причетності чи непричетності як конкретної дивізії "Галичина" до Голокосту, так і українців загалом.

Мало того - у останні десять років надзвичай вагомою часткою дискусії стало питання "як і чи достатньо пам'ятають українці про Голокост". Питання тут не в Голокості і не в євреях. Питання у спробах усе ж зліпити докупи конструкцію, яка вже розлітається. Навіть ціною тривоження пам'яті мільйонів невинно убієнних (Господи, пишу це акурат у річницю трагедії Бабиного Яру!).

Бо разом з конструкцією впали і базові схеми раціоналізацій. Західна — "вони на Сході всі якісь дивні, говорять жахливі речі, але після того, як вони воювали проти переможця над нацизмом, вони, ймовірно, себе виправдовують". Або ж — "там усі й так росіяни, це щось дивне". Це було тим легше зробити, що СССР і Росія старанно дбали про перехоплення голосу у випадку сателітів і про перекриття цього ж голосу у випадку тих підкорених народів, які вели тривалу боротьбу і чиї діаспори намагалися продовжити цю боротьбу та достукатися до Заходу і тих, хто приймав там рішення.

І, як правило, основним методом перекриття голосу були інсинуації на тему імовірної колаборації з нацизмом відповідної діаспори. Особливо часто, рясно і відчутно це відбувалося у випадку України — а все тому, що, за висловом Збігнєва Бжезінського, "Російська імперія без України неможлива".

Натомість східна, точніше, східноєвропейська схема раціоналізації полягала у іншуванні. Східна Європа краще за Захід знала, чим може обернутися не те що спротив Росії, а просто дія не за її вказівками, а виходячи з власних інтересів. Крім того, мала набагато багатший досвід існування у рамках континентальних імперій.

Отож, на повну силу запрацювали і досі ще не спинили своєї інерції механізми колоніальної конкуренції. Іншими словами — стан, коли підкорені нації намагаються навперебій довести свою лояльність імперії, таким чином виторговуючи різні переваги найперше для своєї спільноти, не рахуючись з інтересами інших. Одночасно належить усіма силами заперечувати приналежність до "бунтарів", аби не потрапити під удар каральної системи.

На практиці це означало, що жертвами звинувачень у злочинах чи посібництву злочинцям найбільші шанси мав стати якраз той, хто боровся з СССР чи Росією. І ми бачимо це з тієї послідовності, у якій в колаборації з нацистами звинувачують визвольні рухи України чи Балтії. Нагадаю — останній бій УПА проти "совєтів" відбувся у 1960 році, балтійські лісові брати діяли до середини 1950-тих. Дісталося у цьому і Польщі — а аби зламати Польщу, сталіністи розгорнули кривавий терор тривалістю кілька років після Другої Світової війни.

Після падіння СССР Захід цілком неочікувано для себе і без власної на те волі став жертвою іншого наслідку тривалої бездержавності Східної Європи у рамках Росії — на нього впало травматичне перенесення. Кажучи просто, постколоніальний відносно тоталітарної Росії з непрорефлексованою травмою нацистської окупації Схід Європи почав сприймати Захід чимось на кшталт казкового рятівника, який має врятувати його від Росії — тепер уже напевно.

Але досвід, винесений з реалій тоталітарної Росії, підказував — аби бути прийнятими сильними світу цього, треба прийняти їхню логіку. Аби бути легітимними у очах вільного світу, слід прийняти також його схему розуміння Другої Світової війни, яка і справді є базовою схемою легітимізації у світі "post war", за виразом Тоні Джадта.

У тому числі — прийняти логіку "хто проти переможців у Другій Світовій війні, той за нацизм". Але ж серед цих переможців була і Росія в іпостасі СССР!

У цьому місці ми доходимо до базового конфлікту пам'яті між Заходом і Східною Європою, який падіння схем раціоналізацій оголює з усією нещадністю. Захід бажає зберегти схему "Гітлер проти цивілізації", бо, зрештою, вона відповідає його досвіду. Ця максима пізнана ним через власний гіркий кривавий досвід.

Натомість Схід прагне, з одного боку, легітимізації у західній парадигмі — бо вважає це достатньою страховкою від повернення у орбіту Росії, або й гірше — поновного потрапляння у її владу, а з іншого — визнання свого досвіду і своєї парадигми, яка теж є наслідком досвіду. Але при цьому парадигма "Гітлер і Сталін — двоє кривавих убивць" начисто ламає цю парадигму. Отож, уже немає в чому легітимізуватися.

А ще падіння схеми "Гітлер проти цивілізації" оголює менш помітну сторону Другої Світової війни. Ту сторону, де Друга Світова була війною імперій. Свого часу США поставили Великобританії умову відмовитися від імперії. Великобританія пішла з Індії та інших територій — зрештою, навряд чи вона змогла б їх утримати у своєму повоєнному стані. Франція у 1940 році, здаючись на милість нацистів, продемонструвала неспроможність захистити себе, що вже казати про утримання колоній. Спроба їх усе ж утримати закінчилася кривавими війнами у В'єтнамі і Алжирі.

А Друга Світова війна на Сході Європи була війною двох імперій за право бути першою континентальною. Цю війну виграла Росія. А заплатили за неї мешканці "кривавих земель" — українці, поляки, литовці, латвійці, євреї, чехи, угорці, румуни... Незалежно від того, підтримували вони Третій Рейх чи СССР, незалежно від того, були вони незалежні чи боролися за державність.

А Ялтинські угоди були також і фіналом вибору між двох зол на глобальному рівні. У Ялті Західний світ робив той же вибір, що й мільйони східних європейців — вибирав між двома тоталітарними хижаками. Надіючись, що вибір буде вдалий для виживання. Виявився вдалий.

Падіння базової схеми раціоналізації і осмислення змушує говорити також і про це.

І ось тут уже нас може очікувати, без перебільшення, загальноєвропейська істерика. Тому що переосмислення Другої Світової і напраюцювання нової парадигми, з урахуванням досвіду Сходу Європи і менш відомих сторін досвіду Західної, про які воліли мовчати, вимагатиме від усіх повернення у часи злочинів, болю, вбивств, принижень... І — власних важких, часто цинічних рішень та шляхів їхніх раціоналізацій.

А тим часом уся європейська культура побудована на ідеї гідності. Ця ідея передбачає не лише повагу до гідності чужої, а й до власну гідну поведінку. Витримку, шляхетність, протиставлення сильному і неправедному, допомогу слабшому. Про це — Біблія і всі лицарські епоси всіх країн Заходу. Про це всі лицарі і могутні мудрі королі. Реальність Другої Світової втоптала цей епос у болото.

Немає значення, чи у Бабиному Яру на околицях Києва, чи у залах конференцій. Світ виявився деморалізований — а саме деморалізація, знівечення усіх людських і Божих прав ламала і, зрештою, вбивала як у Аущвіці, так і на Колимі незгірш голоду, холоду, катувань та газових камер.

Чому ж у цьому всьому опинилася Україна? Персоніфікована у дідусеві на трибуні канадського парламенту, який свого часу вибирав з трьох однаково паскудних виборів. Насамперед саме Україна є одним з головних полів битв проти Росії — ситуація цілком у рамках епосу "слабкий проти сильного чудовиська".

По-друге, мало у якому випадку СССР і Росія доклали стільки зусиль для дифамації і делегітимізації, як у випадку України. По-третє, вісімдесят років тому Україна опинилася на вістрі протистояння двох тоталітарних хижаків — отож і на вістрі всіх можливих конфліктів і колізій.