Оля, пластунка, ротна Армії УНР

Це пластунка Оля. Кругла сирота, яка дитиною втратила обох батьків. Перша неповнолітня дівчина-вояк, що пішла боротись за Україну. У 15-ть років. На війні стала офіцером і знайшла своє кохання – Миколу. Стала матір'ю трьох діток. Відома, як єдиний командир-жінка бойової сотні (роти) в усій Армії УНР.

Народилася 19 травня 1899 року в місті Чортків. Батьки – актори пересувного театру "Руська бесіда". Родина володіла цехом із переробки м'яса в Чоркові. Після їх смерті дитиною заопікувася отець Олександр Сабат із села Річка на Косівщині. Який дав можливсть дитині вступити до Коломийської гімназії. Тут вона, очевидно, і долучилась до Пласт - український скаутинг.

На фронт під Болехів вийшла 1 травня 1915 року, тобто вступила до добровольчого Легіону УСС ще кількома місяцями раніше. "В полі", як називали стрільці фронт, відсвяткувала своє 16-ліття. Воювала до кінця липня того ж року, зокрема під Пановичами. На фронті її - очевидно - переконали, щоб краще зайнялась своєю освітою.

Вступила у вчительську семінарію у рідному Чорткові, прагнула стати педагогом. Закінчити освіту не вдалось, бо в 1917 р. домоглась повернення в Легіон УСС. На фронт вже не пускали. Служила в запіллі – в Коші УСС, який займався залученням добровольців і опікою над пораненими стрільцями.

Тут подружилася із хорунжою Софією Галечко. Під тиском чоловіків, разом із Галечко – "супровітована", тобто звільнена із служби. Восени того року з УСС звільнили всіх жінок.

31 серпня 1918 року втратила свою найближчу подругу – Софію Галечко. У селі Пасічна, де були вчительками початкової школи, разом пішли купатись на ріку. Вода забрала подругу, врятувати її – через сильну течію – не вийшло... На похорон ніхто з УСС не приїхав. Оля сама опікувалась могилою і намагалась зробити так, щоб Софію вшанували належно, як воячку. Добивалась справедивості. Зберігся її лист до Івана Боберського з цього приводу.

В листопаді 1918 року однією з перших зголосилась до УГА. Воювала в складі 8-ї Самбірської бригади. Відзначилась під час наступу переважаючих сил поляків, коли підрозділи галицької армії хаотично відступали. Тоді вона проявила ініціативу і самостійно прийняла командування однією із сотень – повернувши там дисципліну й порядок.

Організувала оборону наслідком якої противника вдалось зупинити на певний час. Це був єдиний випадок в історії УГА та всієї Армії УНР, коли дівчина командувала сотнею (ротою) регулярної армії. Ймовірно саме тоді отримала первинний старшинський ступінь – хорунжої.

Разом з УГА перейшла за ріку Збурч влітку 1919 року. Того ж року, восени, у Кам'янці-Подільському вийшла заміж. За відомого політичного активіста та публіциста Миколу Балицького, випускника віденського університету, вістуна УСС.

Залишила армію, у 1920 році народила доцю Олександру, через два роки – Надійку, а ще через два – сина Ярослава.

Подружжя залишилось в окупованій більшовиками радянській Україні, вирішивши не повертатись в окуповану поляками Галичину. Мешкали певний час у Вінниці, Києві, біля Білої Церкви. З 1924 року – в Харкові. Оля працювала вчителькою, чоловік заробляв у різних видавництвах редакторською працею і перекладами.

Оля тривалий час серйозно хворіла на серце. Останнє її місце роботи – педагог-бухгалтер 4-го групового комітету Жовтневого району Харкова. На початку вересня 1937 року у 38-річному віці вийшла на пенсію за інвалідністю. Через кілька днів чекісти "взяли" чоловіка, обвинувачуючи у зв'язках з УВО. Чоловік визнав, що був націоналістом та особисто знайомий із Євгеном Коновальцем. Але ствердив, що зв'язки у 1933 році обірвались.

На наступний день після вбивства Миколи чекісти забрали Олю. Троє неповнолітніх дітей відправили в інтернат. "Вилучені 4.ХІ-37 р. і здані на приймальник-розділювач ХОУ НКВС". Чекісти знали що Оля мала ваду серця, що була інвалідом. Замість півночі заслали її в Казахстан. Дата і місце смерті Олі Підвисоцької, доля її дітей, невідомі дотепер.